середу, 29 січня 2014 р.

Українська держава на цивілізаційному розпутті.

  Становлення  незалежності

      Утворення в 1991 році самостійної української держави стало хоча й жаданим, але доволі несподіваним фактом для значної частини європейських народів і не тільки. Відносно мирний розпад велетенської наддержави, якою був Радянський Союз, мало кому видавався ймовірним і навіть заклятий ворог СРСР  - США, в особі його тогочасного президента Д.Буша-старшого, були категорично проти сценарію розвалу. Політики та аналітичні центри явно відставали від подій. Безумовно США хвилювалися в першу чергу за наявні, та на їх думку ймовірно "безгоспні" ядерні арсенали, що могли потрапити в руки екстремістів. Крім того вони звикли до двополюсного світу і майбутній - невідомий його стан, їх турбував.
        Процес" розлучення" пройшов настільки цивілізовано, що не має аналогів в сучасній історії, особливо з огляду масштабів держав та перетворень. При цьому твердження деяких істориків про те, що самостійна Україна є продуктом честолюбства Б.Єльцина, який для власного утвердження,вирішив пожертвувати імперським надбанням Росії, не зовсім коректне. Розвал СРСР був неминучим,однак зміг відбутися тільки при унікальному збігові певних політичних обставин та зовнішньополітичних чинників і  внесок Єльцина там теж мав місце.    
       Після проголошення незалежності українське суспільство складало собою конгломерат, не до кінця "переварених" Союзом народів,що були осколками "нової історичної спільності людей - радянського народу". Відсутність громадянського суспільства, мовно-культурна різнорідність, очікування патерналізму держави, відсутність харизматичних лідерів та навіть партій, ось далеко неповний список недоліків  тогочасного народонаселення України. Тому із самого початку шанси побудови держави за європейськими принципами були незначними.
         На зорі державотворення, за відсутності нації, в Україні все ж була європейська "затравка" у вигляді Галичини та прилеглих до неї земель Волині, частини Північної Буковини, Закарпаття. Населення Західної України перебуваючи в складі європейських держав та користуючись перевагами політики "просвіченого абсолютизму" у вигляді ліберально-демократичних свобод, в чужорідному середовищі, зуміло пройти весь шлях становлення нації-від домодерного етносу, через націоналізм, до сучасної нації. Найпростішим доказом цього стало утворення та діяльність УПА, яка вела війну за Соборну Україну на два фронти, при цьому не маючи за собою державної підтримки. Недовготривале радянське панування на цих землях не змогло змінити ментальності "западенців", а горбачовська "перестройка" дозволила швидко відновити втрачене громадянське суспільство та його інституції, однак окремі елементи "совковості" (напр. боязнь репресій з боку держави) продовжували існувати серед західняків, роблячи цю спільноту ущербною.
     Становлення громадянського суспільства в Лівобережній Україні, на Сході та Півдні почалося набагато пізніше і цей процес, враховуючи жорсткі умови царського та більшовицького режимів не був закінчений, а тому на час проголошення незалежності, жителі цих територій так і залишилися на етапі домодерної нації, без громадянських інституцій, високої національної свідомості, зате з добре прищепленим проросійсько-імперським несприйняттям бандерівщини зокрема та українства  в цілому. Найгіршим було те, що тут проживала значно більша частина населення України, було зосереджено  потужний економічний потенціал орієнтований переважно на Схід, оберталися чималі грошові потоки, які в майбутньому зіграють злий жарт з молодою державою.
          Європейської "затравки" Західної України виявилося замало для того, щоб "запалити" всю Україну полум`ям проєвропейського державотворення. В силу цього можна тільки з жалем констатувати: незріла українська націонал-демократія, при підтримці меншої частини жителів України та за відсутності фінансів не змогла переграти прагматичну, посткомуністичну партноменклатуру, яку безпідставно стали іменувати "націонал-комуністами". Доволі швидко мімікрувавши, партноменклатура зуміла отримати владу, частково розділивши її з націонал-патріотами.
    В цьому полягала перша, (й не остання) фундаментальна помилка українського державотворення. Скориставшись відсутністю громадянського суспільства, партноменклатура повела будівництво української держави на старому радянсько-комуністичному фундаменті. До влади були поставлено людей, "в чиїх руках люба комбінація деталей швейної машинки все-одно перетворювалася в кулемет"(з популярного тоді анекдота)
          Без проведення люстрації, декомунізації, десовєтизації Україна не мала і не має шансів на достойний розвиток тому, що традиції партноменклатури живучі та здатні пережити своїх носіїв.
        Дострокові президентські вибори 1994 року привели до перерозподілу влади, що виглядало цілком логічно. Забагатівши на "грабунку" української економіки промислова номенклатура вирішила потіснити попередніх партутриманців, а демократи так і не знайшли достойного суперника і змушені були підтримати Л.Кравчука, адже останній позиціювався як проукраїнський політик на відміну Л.Кучми, який роблячи ставку на електорат Сходу та Півдня демонстрував проросійськість, зокрема і в мовному питанні (така собі передвиборча технологія), хоча пізніше, при закінченні другої каденції видасть книжку "Україна- не Росія". Якщо Л.Кравчук не представляв якогось конкретного регіону України, то президентство Л.Кучми, ще й довготривале, стало причиною домінування Сходу над рештою території держави. Розпочинаються реформи на трансформування економіки соціалістичної в ринкову, капіталістичну. Ера дикої "прихватизації" розпочатої за Кучми, доволі швидко призвела до утворення промислової та фінансової олігархії, яка швидко збагатила список багатіїв "Forbes" своїми іменами та наближених до влади. Відбувається повне та всеосяжне злиття бізнесу і влади та формування олігархічно-кланової (а в окремі моменти/за прем`єрства Лазаренка/ просто мафіозної) держави.
              Маючи в руках, практично невичерпний, грошовий ресурс олігархія швидко відправила на марґінес українську націонал-демократію, щоб остання, "плутаючись під ногами", не перешкоджала подальшим грабункам держави. Причиною такої швидкої кончини націонал-демократів була їхня нездатність розрізняти пріоритети. Вічна дилема відомого казкового персонажа: що робити спершу, знайшовши сало, їсти його чи бігти напитися води, адже воно солоне. Результат відомий. Так і в демократів. На чому зосередитися: формувати громадянське суспільство через залучення народу до активної боротьби із антинародною державою, розхитуючи її основи з можливістю втратити її, чи берегти національне єднання, задля миру та збереження молодої державності. Нас і нині пробують заспокоювати, застерігаючи "не розхитувати човен", так ніби всі українці - пасажири бізнес-класу на круїзному лайнері.А як відносно того, щоб уявити собі Україну човном работорговців: повні трюми рабів, а порт призначення далеко не "земля обітована"!. Чи мають вони право розгойдувати цей човен?Однак демократи  обрали сумнівне національне єднання, заради збереження держави, яка на той час уже була і не народною і не демократичною. Жарт про демократію тих часів, коли народ порівнювали із становищем "цепного" собаки, якому ланцюг подовжили на один метр,однак миску з їжею відсунули на два метри.
    Ліквідація політичних опонентів йшла різними методами: підкупами, рейдерськими захопленнями керівництва для майбутнього розколу та розпорошення, влаштуванням обструкцій, через створення партій-двійників, чи фізичне знищення, після якого жодні розслідування традиційно не підтверджували  якогось злого умислу. В результаті на час закінчення другої каденції Л.Кучми на партійному політичному олімпі не залишилося справжніх партій, хоча їх кількість перевалила за сотню, однак реального впливу на політику вони не мали адже кількість усіх  партійців не перевищувала одного відсотка населення держави.
    Не маючи при владі власних політичних сил, ідучи на поводу  чужих партій чи квазіпартійних утворень, більша частина народу України програла, будуючи толокою  спільний дім. В цьому домі, народу відвели невеликий куток, зовсім неадекватний вкладеній праці. Кучма не знав, та і не міг знати, що будувати, в чому й сам зізнавався, пізніше списуючи усе на те, що нібито "національна ідея не спрацювала" так ніби він робив усе для її перемоги. Незнання лідерів, їх небажання вчитися, вилізли боком українцям. Занадто слабкий голос громадянського суспільства, приглушений шелестом грошових купюр по владних коридорах, не був почутим. От і "маємо те що маємо", як любить повторювати Л.Кравчук, не бажаючий однак, розповісти де подівалося те, що було(з популярного анекдоту).
       Міжнародна обстановка дозволяла багатовекторність в зовнішній політиці  тому ,що Європа була заклопотана облаштуванням своїх нових східних кордонів і старалася не помічати України, їй вистачало й Югославії. А Росія, застрягнувши у власних владних проблемах та дефолті, довгий час не могла  відшукати свій шлях, щоби зовсім не впасти до стану "лузера" в цьому швидкоплинному світі. Здавалося українській вольниці не буде кінця, однак безтурботні часи для української влади закінчилися таки досить швидко. Для цього просто необхідно було, хай навіть з необережності, випадково, нашкодити  сильним світу цього і скринька Пандори відчинилася.


                                 Україна в перше десятиліття після Мілленіуму.
                                           
     Аграрна реформа (в багатьох аспектах неграмотна) затіяна за президентства Л.Кучми призвела до реального занепаду сільськогосподарського виробництва та ще більшого зниження ролі регіональних еліт непромислових областей в житті держави.Домінування Сходу над рештою України, внаслідок як об`єктивних такі суб`єктивних чинників, призвів до викривлення грошових потоків держави. Вміло використовуючи лозунги про необхідність державної підтримки виробництва, видатків на його модернізацію, експлуатуючи пролетарську солідарність, стукаючих касками в столиці, шахтарів, промислова регіональна еліта східних областей зуміла добитися в держави значних в.т.ч грошових преференцій. Збагатившись на безконтрольному дерибані природних, матеріальних та грошових ресурсів держави (схем- неміряно), "червона директорія" зрозуміла необхідність створення власної політичної сили здатної зберегти та примножити отримані блага. Так і з`явилася Партія регіонів, яка стала послідовним виразником ідей (з огляду на Forbes, можна сміливо стверджувати) великої буржуазії. Поява цієї нової політсили призвела до дрейфу в її сторону грошовитих та передбачливих представників НДП, СДПУ(о) інших провладних партій приречених на вимирання. Використовуючи передові політтехнологічні розробки,  вміло застосовуючи їх в українських реаліях, а головне добре пам`ятаючи римське "dividae et imperae", регіонали  були готові взяти владу.
       Однак відбувся збій в системі. Досягнення українського ВПК дещо сплутали карти США при плануванні нападу на Ірак, в результаті Л.Кучма  через "кольчужний" скандал (як з`ясувалося потім безпідставний) перестав влаштовувати Америку так само як і його ймовірний наступник від ПР.
          Вбивство Гонгадзе,"плівки Мельниченка", акція"Україна без Кучми!" та дрібніші прикрості сипалися,  як зі скриньки, на голову гаранта і українське суспільство, пробуджуючи останнє з пострадянського сну. Створювалися сприятливі умови для розірвання зачарованого кола українського буття: неможливо усунути від влади посткомуністичну олігархію не маючи в руках зброї - громадянського суспільства та водночас неможливість за правління олігархії "викувати" таку зброю.
         В цих умовах значна частина населення України(Захід та Центр) не сприймаючи ідеологію ПР через відсутність соціальної бази, та цивілізаційне нерозуміння, зробила ставку на  передвиборчий блок партій "Наша Україна" та його лідера В.Ющенка, активно підтримуваного західним світом. Саме тоді  із осколків  лазаренківської "Громади" та за кошти новоспечених олігархів, зокрема "газової принцеси" Ю.Тимошенко було створено нову політичну силу ВО "Батьківщина", яка по своїй суті була також "східного" походження, тільки іншого олігархічного клану.
       Спеціально проведений розкол українського суспільства, вигідний усім сторонам виборчого процесу, окрім самого народу пройшов майже по лінії цивілізаційного розлому українства, з пропорціями майже 50:50, що безсумнівно свідчило про розростання громадянського суспільства за межі однієї Західної України, однак і про те, що критичної маси це суспільство ще не досягло.
  Упереджуючи майбутні події,  прораховані  аналітиками та політтехнологами, використовуючи фінансову підтримку з-за кордону, та маючи за козир величезну підтримку на Заході України блок  партій "Наша Україна", ВО "Батьківщина" готуються до майбутнього протистояння: активісти громадської організації "Пора" отримують настанови до легальних дій, формується матеріально-технічне забезпечення нової "Революції на граніті". Їхні опоненти, звиклі проводити вибори "по-старинці" були впевнені в своїй майбутній перемозі: деякі виборчі технології були вже  апробовані, потрібні люди до комісій всіх рівнів делеговані, населення Сходу та Півдня зазомбоване страшилками про "ймовірний прихід бандерівців" у випадку програшу виборів.
   Однак не було враховано масового поширення новітніх фото-відео фіксуючих засобів побутового рівня, здатних швидко наповнити контент опозиційного та просто незаангажованих телеканалів, яким остогидли "темники" з АП, кадрами фальсифікацій, зловживань, побиття окремих політиків опозиційних сил. Відносний громадський спокій було підірвано.  ГО "Пора"- ставши "затравкою"до Майдану виключила можливість непотрібних провокації при проведенні блокування державних установ, ставши кордоном між правоохоронцями та основною масою обдурених та обурених громадян.
      Відчуваючи, що влада потихеньку вислизає з потрібних рук, правляча верхівка швиденько врізає права майбутньому президенту, закладаючи міну уповільненої дії під наступний парламентсько-президентський тандем В. Ющенка та Ю.Тимошенко. Другий тур президентських виборів у "виконанні" Верховного суду виглядав юридично непереконливо, однак під акомпанемент майданівських залізних бочок-барабанів задовольнив сторони конфлікту. На хвилі взаємної недовіри, обмінявшись чисельними комісіями різноманітних спостерігачів і таким чином збагативши свої знання одні про других, Захід та Схід України нарешті з`ясували хто стане наступним президентом.
    Олігархи в українському парламенті з радістю проголосували за нового прем`єра. Вони думали-буде гірше. А  сутність Тимошенко їм уже була добре відома. "Ворон ворону, око не виклює" говорить народна мудрість. На превеликий жаль," закон газонокосарки" не дав суспільству можливості вибрати лідера з середовища тієї самої "трави" де й відбуваються складні соціальні процеси. Вибравши з видимого спектру української політики, народ з часом "прозрів" і побачив нову владу при старих обличчях. Ті "руки,що нічого не крали" нічого не захотіли й міняти, хоча в  суспільстві  уже тоді склався велетенський запит на зміни. І лише відчуття власної провини у невдалому виборі, та можливі звинувачення в промосковськості, стримували активну частину населення від прямих виступів проти некомпетентної влади.
      В сучасному світі, однак, нічого не залишається довго стабільним. На зміну економічному піднесенню прийшла світова криза, яка зразу ж проявила всю неспроможність уряду Тимошенко. Піднявши в рази заробітну плату владним верхам, він так і не спромігся на реальні реформи, а за  популізм розраховувався грошима з приватизації "Криворіжсталі", кредитами МВФ та знеціненням гривні, вкладів громадян. Внаслідок цього за досить короткий термін перші особи "Помаранчевої революції" були "покарані" суспільством   низькими відсотками на виборах, а  також політичними конкурентами. Результати президентських виборів 2010року практично були відомими заздалегідь. Не надто складні політтехнології з "противсіхами" помножені на загальну апатію розчарованих, привели до влади ПР та В.Януковича, який нарешті позбувся "казлов,которые мешают...жыть"


                                    Україна в часи ПР-івської євроінтеграції
                           
      Попередній період взаємопоборення "помаранчевих", коли президент спілкувався з прем`єр-міністром листуванням не викликала захвату навіть у їхніх прихильників. Прихід же до влади Януковича сприймався як належне наведення порядку, тому, що довго рухаючись драбиною влади, та ще в такому складному регіоні, гарант добре засвоїв правила природного відбору. Крім того М.Азаров - "батько податкової системи України", навчений до командної роботи, без особистих амбіцій, цілком влаштовував президента на посту прем`єр-міністра. Однак урізані в  2004р.  повноваження  через рішення Конституційного суду, президент таки собі вернув.Україна через суддівські "мантри", а не у відповідності до Конституції, знову стала президентсько-парламентською державою. Маючи повністю "ручний" парламент, та "приручену" судову владу президент Янукович зосередив у своїх руках практично необмежену владу, але разом із нею повну відповідальність за стан справ у державі. З впевненістю в тому, що уряду Азарова  вдасться  опанувати складну економічну ситуацію залишену "папєреднікамі" нова команда вирішила проводити реформи до яких не доходили руки у попередніх влад. Безумовно, плануючи двотермінне правління, маючи непогану команду управлінців, президент, який може добитися виконання поставлених ним завдань, розраховував залишити в історії держави слід реформатора. Однак цим надіям не судилося збутися.
       "Буцефал" української економіки, в складних умовах світової економічної кризи, не міг вивезти двох: апетити олігархів-доїтелів та власне соціалку. Реформи стали пробуксовувати, прем`єр почав перекладати проблеми на "папєредніков", а президент прямо заявив про чиновницький саботаж. Розпочавши одночасно близько двох десятків реформ влада явно переоцінила свої сили і, що головне - фінансові можливості. Справедливості ради, слід відзначити, що за три роки роботи, уряду Азарова вдалося зробити набагато більше ніж попереднім, однак підвалини зробленого закладалися ще за президентства В.Ющенка та другого прем`єрства В.Януковича. Однак саме за цього уряду реальні доходи пересічного українця стали найнижчими в Європі. За цим показником нас обігнали навіть Росія, Білорусія та практично й Молдова, хоча п`ятиріччя тому назад,було інакше. Але саме за правління ПР статки українських олігархів подвоїлися і вони "нарешті" забагатіли настільки, що замість продовжувати будувати хороми на 9000 кв.м. вдома, почали скуповувати елітну, найдорожчу нерухомість в Лондоні, випереджаючи навіть арабських шейхів. І все це на тлі переддефолтного стану держави та різкого зростання сукупного державного боргу.
         Прийшовши до влади, ПР не стала міняти зовнішньополітичного курсу держави вбачаючи певну користь від цього. Тільки така орієнтація дозволяла отримувати певні преференції, кредити, чи принаймні обіцянки щодо кредитів, здійснювати закордонні вояжі та через рукостискання з високопосадовцями Європи піднімати свій статус. Крім того ідея євроінтеграції схвально приймалася населенням західних областей, що підіймало рейтинг влади, східні області змушені були прийняти західний вектор, як належне, повністю довіряючи своєму президенту.
    Європа довго не сприймала євроінтеграційні устремління України. Західні політики продовжували бути зашореними лінією Керзона, яка існувала тільки в їхній уяві. Однак в умовах жорстокої економічної кризи, що поклала на межу існування самого Євросоюзу, багато єврочиновників звернули свою увагу в нашу сторону. Вважалося, що створення зони вільної торгівлі з Україною може позитивно вплинути на економічну ситуацію ЄС. Знаходилися там і євроскептики-консерватори, які не надто хотіли б посилення східного блоку в ЄС, за умов вступу туди України.
      Але не тільки одні економічні інтереси підштовхували європейців до переговорів з Україною. В цей же період, на східному кордоні, Росія очухалася від потрясінь кінця 20 ст. та розпочала активні дії по переформатуванню світового устрою з однополюсного до двополюсного, або принаймні багатополюсного (у всякому випадку так їм хотілося б). Економіка  Росії, збагачена нафтогазодоларами, та знову направлена в русло мілітаризації, почала демонструвати певне пожвавлення. Амбітні кремлівські прагматики, на цьому фоні, розпочали процес реанімації "почившого в бозі" СРСР, однак уже в новій формі - Митного союзу. Вказане  економіко-політичне утворення передує формуванню з 2015 року ЄвразЕС, такого собі "антиЄС". Замінивши слоган "Москва- третій Рим" на ідею побудови "Русского мира", РФ почала активно "вербувати" собі союзників. Поспішність Кремля зрозуміла, тому, що на його східних кордонах швидко зростає Китай, який без сумніву має чимало інтересів у південно-східному регіоні. Не йде мова про військове протистояння, однак китайці мастаки "тихої колонізації" і Ден Сяо Пін ще в 2002р. відмінив, з певною метою, поріг дітонародження саме в тих районах КНР, що межують з РФ.
            Колишній секретар з національної безпеки США.та відомий політик Збігнєв Бжезінський висловив думку про те, що відновлення імперських амбіцій Росії без України неможливе. Напевне тому В.Путін розпочав активну "обробку" українських можновладців, схиляючи їх до співпраці в МС. Однак останні зовсім не спішили під "путінську парасольку, та обмежувалися заявами про формат співпраці 3+1. Водночас вищі посадові особи України неодноразово вели переговори про зменшення вартості природного газу та зміну формули обчислення його ціни. Трирічне митарство Азарова та Бойка по владних кабінетах Кремля так нічого й не дали, а Путін переконував усіх, що вони формулу ціни на газ не "з носа виколупують". Тільки Януковичу, який одноособово прийняв Харківські угоди, що продовжили, всупереч Конституції України, перебування російського Чорноморського флоту в Криму до 2042р., вдалося отримати знижку, однак і після цього вартість газу для України була найвищою в Європі. Важко зрозуміти чим керувалася Ю.Тимошенко приймаючи умови Москви по газу. Політики стверджують, що В.Путін - дуже жорсткий перемовник, можливо мав компроментуючі  матеріали, можливо пообіцяв закрити кримінальні справи та списати борги ЄЕСУ за гарантіями держави, а тут ще й замерзаюча Європа  в цейтноті, от і було без повноважень наданих КМУ (кримінальне діяння згідно старого ККУ) підписано угоду яка викачувала з бюджету держави зайві мільярди доларів за рік. Якщо ж подумати, що Ю.Тимошенко передбачала свій програш на президентських виборах 2010р., то кращої бомби під режим Януковича  годі було й придумати. Чи змінила б Москва умови угоди по газу у випадку перемоги Тимошенко можна тільки догадуватися, а в майбутньому прочитати в путінських мемуарах.
          Обурене непоступливістю Москви в газовому питанні, та постійними торговими війнами спрямованими на заганяння України в "імперське  стійло", українське керівництво вирішило розіграти європейську карту. В 2012 р. на виконання закону про євроінтеграцію, прийнятого ще в 2005р. було парафовано угоду про асоційоване членство України з ЄС, та встановлення зони вільної торгівлі. Тиск РФ почав зростати в рази. Прокладання "Північного потоку" та  виготовлення і погодження ТЕО "Південного потоку" несли серйозні загрози нормальному функціонуванню української ГТС, якої так домагається Росія. Остання не пристає на довгорічні пропозиції української влади в щодо створення тристороннього консорціуму по управлінню ГТС за участю як РФ так і ЄС. Росія погоджується тільки на двосторонній формат 50:50. Однак це суперечить Європейській енергетичній хартії, членом якої є Україна. Ситуація зайшла в глухий кут, що змусило уряд, всупереч закону про заборону приватизації ГТС, розпочати роботи по її незалежній оцінці. та акціонуванню "Нафтогазу України" для майбутньої приватизації.
        Безумовно українська ГТС не єдиний інтерес Росії в Україні. Цікавими є космічна галузь, ВПК,  суднобудування, важке машинобудування та інше добро розташоване саме на Сході України. Тому в цьому світлі й посилилися розмови про "тектонічний розлом в Україні", "розкол народу" у виконанні Мєдвєдєва та глави РПЦ Кіріла направлені на підігрівання сепаратизму.
        Окрім чисто економічних та геополітичних інтересів, Москва має набагато глибший інтерес. Він пов`язаний зі складними демографічними процесами, що мають місце в РФ. Росія швидко втрачає європейське обличчя. Внаслідок низької народжуваності серед великоросів-слов`ян, на фоні їх значної еміграції та при демографічному вибуху в азійській частині РФ відбувається процес підміни титульної нації. Цей процес об`єктивний та сам по собі є ні поганим ні хорошим. Однак з цивілізаційної точки зору, євразійська цивілізація Росії перетворюється на чисто азійську, та в конкуренції з Китаєм, ця цивілізація може  бути поглинена у віддаленій перспективі. Ідея "Русского мира" (не російського, помітьте) має, хоча би на недовгу перспективу, відтягнути цей процес.
       Крім того є певні проблеми сьогодення. Найважливішою з них є стрімка ісламізація Росії. Так на сьогоднішній день в Москві легально проживає 1,5 млн. мусульман і це найбільша мусульманська община Європи (а якщо врахувати нелегалів?) Масового характеру набуває процес переходу в іслам (в.т.ч. фундаменталістський) великоросів-слов`ян. Відомі вже факти влаштування терактів цими  новонаверненими, яких через слов`янську зовнішність важко відслідковувати. Співвідношення православних та мусульман в Росії невпинно змінюється на користь останніх. Так в 1926р. воно було 16:1, а тепер лише 10:1.Більшість футурологів від політики передбачають перетворення РФ на чисто мусульманську державу вже до кінця нинішнього століття. А  ще існує проблема зростання буддизму...
     На такому фоні, розмови влади про євроінтеграцію України видаються цілком логічними. Хоча безумовно ніхто не може прочитати думки Януковича та Азарова стосовно цього процесу. Було зрозумілим небажання   рухатися до Митного союзу, що було невигідним для українських олігархів. Однак велика компрадорська буржуазія Південного-Сходу України дуже залежна від російського ринку, хоча маєтності  та капітали вважає за потрібне тримати в Європі. Тому ймовірно розуміючи всю марноту старань переконати Росію в необхідності співпраці з Україною поза МС, Янукович з Азаровим вирішили використати плани євроінтеграції як ефективну зброю проти РФ, і що головне - переграли Кремль. Проте це було досягнуто дуже дорогою ціною. Економічна криза, підсилена високою ціною на газ та торговими війнами з Росією, на кінець 2013р. ввела державу в переддефолтний стан.В окремі місяці сума коштів на єдиному казначейському рахунку складала менше одного мільярда гривень, що для 48-мільйонної держави - мізер. Все це у великій мірі було зроблено тільки з однією метою - показати всю рішучість української влади до повного розриву з Москвою та впевненого поступу до Європи. Це тепер з огляду на подальші події, стає зрозуміло,що це був простий блеф і ніхто нікуди не збирався йти.
        Після зниження ціни на газ та надання 15 млрд. дол. кредиту, всіх безумовно цікавить такий факт: Путін "купився" чи змирився? Недалеке майбутнє покаже. Змирився, зовсім не означає, що Україна вільна робити все, що забажає. Швидше за все планувалося припнути її до "російського воза " та за це трохи підгодовувати, однак вже тягнути самого воза  заставляти не будуть.
       Українське суспільство, заколисане євробесідами, наївно вірило в можливість євроінтеграції з цією  владою та навіть висувало чимало гіпотез для чого все це українським олігархам. Наприклад: через те, що вони тісно поєднані з Європою, бо там їх статки, бізнес, капітали. Або: інтеграція потрібна їм для узаконення нечесно зароблених капіталів та убезпечення їх від нових переділів. Більшість обивателів вважала, що асоціація з ЄС автоматично призведе до зміни самої природи олігархічно-кланової держави. Однак реальність річ уперта і жорстка.Європі абсолютно  не потрібна теперішня Україна. Тому вона й не включала до  угоди про асоціацію пункт про те, що вона обов`язково закінчиться вступом України до ЄС не звертаючи уваги на прохання української сторони. Влада використовувала цю, цілком логічну відмову, звинувачуючи єврочиновників у нещирості. Давня приказка каже, що "в чужий монастир зі своїм уставом не ходять". А якщо цей "устав" ще й злочинний?От і  в ЄС правильно вважали, що після підписання угоди про асоціацію, українська сторона почне активніше здійснювати перетворення, які будуть наближувати українські стандарти до європейських. Окрім того економічна ситуація в ЄС, ускладнена кризою, не дозволяла "тринькати" гроші на допомогу Україні, тим більше, що тут їх успішно розкрадають(згадати лише чому А.Клюєв із поста першого віце-прем`єра перекочував у крісло "простого" секретаря РНБО)
       Блефуючи в азартній  грі  з РФ та Європою українська влада навіть не думала про якусь геополітику. Дешевий газ та  швидкі кредити, ось що могло порятувати  слабіючу економіку країни. МВФ не спішила з наданням кредитів сумніваючись в платоспроможності Києва, без проведення ґрунтовних реформ, та сумніваючись в спроможності  європейського вибору. В  цей час наші можновладці нагадували пілота винищувача, який вистріливши всі набої, вирішив  піти в лобову атаку. Він змусив противника звернути, однак  сам на форсажі "угробив" мотор своєї машини. Тому навіть отримані від Росії преференції не давали достатніх гарантій того, що поспіхом підремонтований літак  підніме Януковича на висоту в 2015р. Загнана в глухий кут економіка   України, навіть при вливанні російських кредитів, могла відреагувати зі значним часовим лагом. Однак на війні усі способи придатні..
        Досягнувши усних домовленостей з Путіним напередодні Вільнюського саміту, Януковичу необхідно було красиво  розпрощатися з Європою. Він завжди вважав, що має непоборні  козирі  здатні  забезпечити перекладання невдачі в переговорах на європейську сторону. В президента був "ручний" парламент, здатний у потрібний момент провалити голосування   будь-якого  законопроекту з євроінтеграційного пакету( що і було успішно зроблено) Однак джокером в своїй колоді  він вважав ув`язнену Ю.Тимошенко, визволення якої із в`язниці було головною умовою для підписання угоди.                                                                                        Без сумніву,  європолітики відчували й частку своєї вини у її відсидці, адже самі тиснули на неї, замерзаючи  під час газової війни 2009р. Вони також вважали Тимошенко єдиним лідером, здатним протистояти  Януковичу, якого за його кримінальне минуле не поважали. Повторюючи "мантри" про необхідність євроінтеграції України, європарламентарі нарешті повністю осягнули геополітичні наслідки цього процесу, та певні партійно-політичні бонуси, які вони могли би отримати при наступних виборах до європарламенту в випадку успішного завершення справи.
       "Вся президентська рать" за  помахом з Банкової, наглядно демонструвала своє небажання виконувати умови "дорожньої карти" від ЄС. А місія Кокса-Кваснєвського, що зробила більше 20 візитів в Україну, постійно знижувала планку вимог, поки нарешті не дійшла висновку: підписання угоди можливе й без виконання всіх умов, в.т.ч. визволення Тимошенко. Капкан, який Янукович готував для єврочиновників, боляче  вдарив по ньому самому. Почалися владні  імпровізації типу: "недбалі українські чиновники  підготували неприйнятну для України угоду"; "ніхто й не читав,що мають підписувати"; "дайте 160 млрд. дол. тоді підпишемо"(а чому зразу не трильйон?). Загалом українська влада напередодні Вільнюського саміту виглядала непереконливо та кумедно. Складалося враження, що вона ніколи й не збиралася підписувати угоду, адже саме в такому разі   немає потреби цю угоду читати та перекладати українською.
      Ситуація з підписанням угоди про асоціацію в кінці листопада 2013 року розвивалася  стрімко. Європарламентарі були надто самовпевненими в оцінці привабливості ідеї євроінтеграції  для чинної української влади. Вони до останнього моменту вірили у щирість європейських устремлінь Януковича, та не могли собі й уявити, що їх по "візантійськи" використовують, діючи всупереч  дипломатичних протоколів.
    Вільнюський саміт розставив усі точки над "і". Чуда не відбулося. Роздратована Європа стримано коментувала провал перемовин та "тримала двері відчиненими". Москва тихенько "вмивала руки" від того, що сталося. А українська влада напевне з великим нетерпінням та напругою чекала чи вдасться їй уникнути "кидка" з боку Путіна, чи зможе вона довести до логічного завершення свій хитрий план: якомога дорожче продати Москві те, що самій їй ніколи не було потрібним - ідею євроінтеграціії України. В середині грудня все стало на свої  місця, Путін-людина слова : є дешевий газ та кредит і якраз вчасно, бо грошей в казні катма.
        Однак  ніщо вже не могло зупинити лавини подій, що стрімко набирала силу. Феєрверкова революція сплутала  усі карти та привернула до України увагу всього світу, адже саме вона продовжує шукати правильні відповіді на складні питання як внутрішньої, так і геополітики.