Економічне життя Снятинщини в кінці ХIХ на початку ХХ ст.

   

       1) Розвиток промисловості та мануфактурні промисли.

     Початок ХХ ст. не приніс значних змін в господарство краю. Снятинський повіт продовжував залишатися сільськогосподарським, а земля була основним засобом виробництва.

     Розвинутої промисловості майже не було, а причинами такого становища була політика австро-угорського уряду та майже повна відсутність української буржуазії чи багатих українських поміщиків, які б розуміли свою місію в розвитку краю. Австро-Угорщина розглядала Галичину як аграрно-сировинний придаток до імперії, що був джерелом дешевої сільськогосподарської продукції, продуктів переробки сільського господарства, а також джерелом дешевої робочої сили та ринком для збуту промислових товарів із розвинутих регіонів тому, що тут, станом на 1910 рік, проживало одних тільки українців 3,99 млн.( з 51 мільйона усіх підданих Габсбургів). Низький рівень промислового виробництва можна пояснити також відсутністю якихось значних покладів корисних копалин на території повіту, доступних тогочасним розробкам.

     Єдиним, (крім глини,піску та гравію) на території повіту, покладом корисних копалин були виходи на поверхню, та у верхні шари землі, кам’яного вугілля в селах Джурів та Новоселиця. Вказані поклади досліджувалися на початку ХІХ ст. гірничим інженером Рішардом Мансом (в 1802р.) та в 1859 р. інженерами Максом Трахтенбергом та Гершком Крісом на що було отримано дозвіл від Льівського окружного гірничого управління. Фінансування досліджень здійснював пан Задурович. Снятинські Задуровичі в середині ХІХ ст. володіли чималими маєтками в селах Орельці, Демичу, Хлібичині Пільному та Вовчківцях і, очевидно, проявили інтерес до видобутку вугілля, створивши підприємство для цього. Однак сам Задурович тільки розпочав роботи по видобутку, а пізніше вигідно продав бізнес акціонерному товариству цукроварні в м.Тлумачі.

     Шахти в Джурові та Новоселиці добували  буре вугілля типу "лігніт" ( так зване «молоде вугілля» третинного періоду). Споживча вартість вказаного вугілля була порівняно невисокою, бо його калорійність коливалась від 2310 до 5200 калорій. Мало воно також підвищену зольність. Однак, якщо врахувати, що це добрий тип палива для парових машин, основних тогочасних рушіїв, а везти його із Польщі чи Сілезії накладно, то розробка цих покладів давала перспективи.

     Гірничий інженер Едвард Віндракевич в своїй книзі «Monografia weglowego zfglebia Krakowskego»» в розділі «O zlozach wegla brunatnego w Galicyi w Polsce» стверджував, що пласти цього вугілля, можливо, простягалися від Трійці, Іллінців, Джурова і Рожнева до Іспасу, Мишина, Ковалівки, Стопчатова (станом на сьогоднішній день зарезервовані поклади вугілля недіючих шахт Ковалівки оцінюються в 7 млн. тонн.)

     В 1860 році шахта в Джурові розпочала видобуток вугілля і на 1863 рік добуто було 175 тис. ц (1750 тонн). Окрім вугілля видобували кварцовий пісок, застосовуваний у будівництві. В цьому ж часі запрацювала копальня і в Новоселиці. Станом на 1894 рік простір цих шахт займав уже 234 га. На обох шахтах під кінець віку працювало близько 450 працівників. Тому, без сумніву, це було найбільше промислове підприємство району. На підприємстві панувала ручна праця. Вугілля добували обушком ( коротким шахтарським молотком)

Кільгоф (Обушок.)

, вантажили в вагонетки і видавали «на гора» горизонтальною штольнею на вихід надзаплавної тераси р. Рибниця в районі урочища «Під  писком». Цією ж штольнею вивозилися породи у відвали, в основному піски, жовта глина та глей (сіра глина). Вагонетки в шахті тягали вручну. З менших штолень вугілля вивозили тачками, чи навіть витягали санками. Для "проходки" використовували кромпач- особливий вид кирки, якою вибирали породу

        Коли в 70 рр. ХХ ст. із головної штольні Джурівської копальні кудись поділися ворота, автору дослідження вдалося побувати в копальні. В той час там ще були збережені рейки вузьколійки та поворотні диски, на яких розвертали наповнені вугіллям вагонетки із бокових штолень. Дерев’яних кріплень не було, тому ,що пласти вугілля (товщиною 30-40 см.)залягали в доволі щільних пісковиках. Освітлювалася штольня і виробітки гасовими лампами та, пізніше ,карбідками для чого в стінках шахти вирізалися відповідні ніші для ламп.Такі ж карбідки носили з собою шахтарі.

Карбідка

        Найголовнішою проблемою Джурівської і Новоселицької шахт були підземні води, які час від часу їх заливали. Особливо заливалися глибинні ділянки штолень, що перебували нижче лінії водоносного шару. Однак, саме ці місця давали більшу частину видобутку. Пухка порода, піднята в воді, наче колоїдний розчин швидко забивала фільтри насосів, і поки їх чистили вода затоплювала штольні. Однак, і при цьому вказані шахти видобували вугілля на 150 000-200 000 золотих ринських(реймських золотих гульденів) річно. Це без вартості того вугілля, яке вони споживали на своє енергетичне забезпечення.

        Добуте вугілля мало швидко знайти споживачів, бо на відкритому повітрі розсипалося на порохняву. Вугілля копальні Новоселиці кінною тягою доставлялося до Заболотова (14 км відстані), де реалізовувалося на залізничній станції. Там був вугільний склад на якому торгували А.Ґарнфінкель, А.Керн, та Й, Спікер.

        Для вивезення вугілля з Джурівської копальні у 1884 р. було побудовано дерев`яний міст довжиною 248 метрів(практично на всю ширину річкової заплави) через р. Рибниця, а від самої шахти аж до залізничної станції Видинів уже в пізніші часи, було прокладено вузькоколійний шлях, де вагонетками( по три візки одночасно) на кінній тязі, вугілля доставляли спочатку на залізницю, а потім залізницею до Тлумацького цукрового заводу. Довжина вказаної вузькоколійки становила 15,3 км. при ширині колії 600 мм. В такому вигляді вузькоколійка працювала до 1913 року. Потім частину її ,що прилягала до шахти в районі моста і найчастіше руйнувалася повенями, перебудували, додавши дві гілки: одну, довжиною 1.9 км до Джурівської шахти та іншу - 3,2 км. до Новоселицької шахти. Чимало вугілля споживала й сама шахта для роботи потужних помп, що приводилися в дію паровими машинами. Не виключено, що частину вугілля споживала ґуральня в с.Джурові.

        Через застаріле обладнання та постійне заливання водою в 1892 році копальні на якийсь час припинили роботу. Однак, знайшовся талановитий інженер Станіслав Щепановський, який зумів відновити їхню роботу. В зв’язку із чим, місцеве населення, що складало основну масу робітників копальні назвали її «Станіслав». С,Щепановський раніше володів нафтовими промислами в Сходніце й добре розбирався на видобутку нафти. Мав також нафтові шиби(продуктивні свердловини) в Слободі Рунгурській. У видобутку вугілля знався менше, однак довіряв схвальним реляціям науковців про перспективність  копалень бурого вугілля в Мишині та Джурові. Отож під їх впливом підпрємливий інженер продав за мільйон золотих ринських прибуткову нафтову свердловину в Сходніце, а виручені кошти вклав у розвиток  вугільних шахт. Коли коштів виявилося замало, взяв позики в Галіційській касі ощадничій, які однак не допомогли зробити видобуток вугілля прибутковим. Підприємство  збанкрутувало й це викликало велику паніку серед акціонерів Каси ощадничої, Судові переслідування, які тривали близько двох років, підірвали здоров`я С.Щепановського. Він помер в 1900 році, та похований на Личаківському кладовищ Львоваі. Встановити  ж походження назви копальні в Новоселиці («Антін») не видається можливим. Та й ці назви не були якимись офіційними і доволі часто змінювалися разом із їх власниками.

Станіслав Щепановський.

        Так уже в 1912 році в с. Джурові діяло дві шахти «Леопольд» і «Сіґізмунд»(чи "Зіґмунд"), про що свідчить карта підземних виробіток, швидше за все скопійована уже в більш пізні часи. Власниками цих шахт були Літинський Зігмунд(чи Сігізмунд) та Аполонія. Шахтні виробітки були зосереджені в урочищі "Брусний". На вказаних шахтах вугілля видавали "на гора" через вертикальний штрек. Ним же за допомогою драбин, а пізніше - кліті, шахтарі опускалися  до робочого місця. Вагонетки з вугіллям вузькоколійкою, що пролягала біля потічка, з уклоном який дозволяв їх рух без додаткової тяги, доставляли до узлісся. Подальше транспортування здійснювалося кінною тягою.

Схеми підземних виробіток в Джурові та Новоселиці.( Фото Р.Чабана)

       В роки Першої світової війни шахти продовжували працювати навіть в роки російської окупації. Снятинський повіт тоді було приєднано до Чернівецької губернії, управління якою, здійснював ставленик російського царя, губернатор, граф О.Бобринський. У воєнні часи копальні працювали в основному на забезпечення військових потреб. В той час вони перебували в безпосередньому підпорядкуванні Управління фінансових справ при генерал-губернаторстві. В 1916 році щоденний видобуток вугілля Джурівською копальнею становив 390 пудів(окупаційна російська влада принесла нові міри(ваги, довжини) та російські гроші. На вимогу Управління, шахта формувала обов`язковий запас вугілля, який станом на 01. 11. 1916 р. становив 1320 пудів( 1пуд = 16кг.). Станом на 01.01, 1917р. залишок вугілля вже складав 35485 пудів і тільки 4350 пудів було відвантажено на вимогу Управління фінансових справ генерал- губернаторства. В липні товарні залишки вугілля вже становили 166297 пудів на суму 53808 рублів. Перебої з відвантаженням вугілля пояснюються насамперед нестабільністю влади, адже лінія фронту проходила через копальні в  1914р.,в 1915р., в 1916р.,  тобто при кожному іншому наступу-відступу російських військ. Решту споживачів вугілля в основному не працювали стараючись пережити воєнне лихоліття з мінімальними втратами. Саме в цей період на шахтах трудилося багато військовополонених і їх дармова праця давала можливість копальням працювати фактично на склад. 
     За поверсальської Польщі вказані шахти працювали з перебоями аж до 1928 року  коли були закриті через підтоплення. Саме в такому стані їх викупив Корнеліян Сербинський, син священника з Поділля, що вивчився на гірничого інженера в Леобені(Австрія). Хороший інженер та непоганий менеджер Сербинський, за допомогою фахівців найнятих в Чехії та корінній Польщі відновив роботу шахт і вони працювали до приходу "перших совітів". В цей час Сербинський керував роботою не тільки вже вказаних копалень, а й шахтами Ковалівки, що на Коломийщині. По приходу, більшовики зразу ж націоналізували шахту "Кальор" в Новоселиці, яка належала Сербинському на правах приватної власності( в Ковалівських розробках він був лише акціонером), В часи німецької окупації Сербинський продовжував працювати, але вже як ставленик німецької окупаційної влади. При повторному приході Радянської влади, його,по деякому часі, як неблагонадійного, арештували в 1946 р.   
      Без відповідних спеціалістів, Джурівська і Новоселицька шахти були в перші ж роки радянської влади закриті, як неперспективні. Робітників шахт, а серед них і бабусю автора дослідження  було переведено на роботу в шахти Ковалівки.  Але й Ковалівські шахти в зв`язку із відкриттям обширних родовищ газу, були закриті в 1968році. Шахтарі( а разом із ними й моя бабця) змушені були знову повернутися до малооплачуваної праці в сільському господарстві за трудодні, і тільки одиниці з них, разом із моїм сусідом, як тоді модно й осудливо було говорити "погналися за довгим карбованцем" аж в далеку Воркуту, додавши в компанію  міфічному Шубіну (привид шахтних виробіток за повір`ям російських шахтарів) святу великомученицю Варвару, яку вважали своєю заступницею.
       На цьому однак шахтарська історія краю не закінчилася, а в основному перейшла в нелегальне русло. (Більш детально про Джурівські та Новоселицькі копальні можна довідатися з краєзнавчого нарису "Вугільні копальні Джурова і Новоселиці", автором якого є відомий фотожурналіст  краю М,Атаманюк.)
     Вже,  як спомин про існування в районі вугільних шахт,  в 70-х роках ХХ ст.. автору доводилося бачити як місцеве населення перекопувало  відвали Новоселицької шахти, визбируючи у відра вручну шматки вугілля. Масово розбирали також із відвалів пісок. Відвали Джурівської шахти були частково розібрані й частково знищені сильними повенями р. Рибниця.

        Шахти були єдиними об’єктами гірничодобувної промисловості в повіті і чи  не єдиними складовими великої промисловості.

        Дещо ширше на теренах Снятинщини представлена переробна промисловість, заснована в основному на місцевій сільськогосподарській сировині. Тут переважали ґуральні (дистилярні) чи винокурні - підприємства із виробництва спирту, крохмалю, патоки. В повоєнні роки, такого типу підприємства були в Джурові,  Княжу, Залуччі. Деякі історичні джерела стверджують також наявність в кінці XIX ст. ґуралень в с. Стецеві та Малих Микулинцях ( нині - частина с .Потічок). Можливо вони були зруйновані в роки Першої світової війни і більше не відроджувалися.   В Княжу ґуральня належала Йожефу Ярузельському, власнику маєтку(тепер це дитячий будинок для дітей з обмеженими можливостями) та земель Залуччя над Черемошем. Біля церкви в Горішньму Залуччі й дотепер стоїть пусткою костел збудований цим польським-шовіністом-осадником.

Родинний костел Ярузельських.(сучасний вигляд)

Саме з цього роду походить відомий політичний діяч часів комуністичної Польщі, генерал Войцех Ярузельські, відомий  прокремлівськими та антипольськими діями. В самому Залуччі ґуральня( нині діючий казенний(державний) спиртзавод) належала польській поміщицькій родині  графів Кржиштофовичів, а саме Генрику та Вітольду. Решта родини володіла сотнями гектарів орних земель по причеремошських (від Завалля до Попельник) селах забезпечуючи сировиною родинне підприємство. Найкращим підприємством цієї галузі була ґуральня введена в експлуатацію ще з 1860-х років. в селі Джурові, яка за Польщі належала Стефану Боґдановічу, основному власнику земель села. На відміну від інших ґуралень, що виробляли горілку, джурівська продукувала ще й спирт-ректифікат.

        Використовуючи надлишки, або нетоварні відходи картоплі, кукурудзи, ґуральні виробляли чимало алкоголю, який у великій мірі споживався місцевим населенням, про що згадував Ксаверій Мрочко, шкільний інспектор повіту, описуючи ту шкоду, яку заподіювала селу Джурів ґуральня. «Самої горілки минається у найбідніших по 10 літрів у молодої і молодого на весіллі...» За рік на спиртне в селі тратиться 350 золотих ринських, осудливо констатував Мрочко, як противник поширення пияцтва в краї.

        Власниками ґуралень були переважно поляки чи спольщені українські поміщики-дідичі, які, маючи в своїх руках значні земельні володіння, могли здійснювати повний цикл виробництва: від вирощування до переробки продукції сільського господарства, маючи на тому непоганий зиск. Навіть за часів Австрії, та пізніше (з 1867р.) Австро-Угорщини на  колишніх землях Речі Посполитої шляхта залишала за собою право пропінації (від"пити за здоров`я") - монопольне право поміщиків виробляти та торгувати алкоголем на своїх землях. Це право вони за великі гроші віддавали єврейським чи вірменським торговцям. І тільки в 1875р. австрійський уряд викупив право пропінації в шляхти та міст за 66 млн.  золотих ринських.

        Свою продукцію власники ґуралень збували торговцям, переважно представникам єврейської чи вірменської меншості. В більш пізні, польські часи, ґуральні продавали оптом спирт через державну установу- Panstwowy  Monopol Spirytusowy, тому, що було введено державну монополію на торгівлю алкоголем, що через високі акцизи приносило прибутки в державний бюджет. А для торгівлі підакцизними товарами (алкоголем та тютюновими виробами) торговці були змушені придбавати відповідні ліцензії. Польша тільки  в 1929 бюджетному  році  отримала 639,2 млн злотих від  горілчаної монополії.

        Майже екзотичними  на теренах Снятинщини були броварні (пивоварні). Їх було дві, одна в Снятині, на Балках(неподалік теперішньої школи №2) та одна в с.Рожнів (в той час ,це село належало до Снятинського повіту). Броварні належали чеським родинам , які й принесли на Снятинські землі свою культуру пивоваріння.

        Снятинський бровар засновано в 1868 році. Його власником був Йозеф Шержінь, чех по національності. Навіть інженери броварні прибули на роботу із чеського Олмоуца.

        Бровар у Рожневі відомий з 1880-го року(можливо й раніше). Швидше за все належав він єврейському торговцю, бо як стверджують історичні джерела, бровар був при корчмі, власником якої міг бути Фріше Еґерман.

        Історичні джерела подають, що в 1911 році на Покутті і Поділлі було 400 ґуралень та близько сотні пивних заводів. Пива вироблялося 1,4 млн. гектолітрів. 
        Великі склади пива в Снятині були розташовані на старому місці, по вул. Стецівській(тепер вул.Грушевського) трохи нижче її пересічення з теперішньою вул.Лукавецького. В роки Першої світової війни ці склади було ґрунтовно поруйновано за наказом російського військового командування, яке хотіло запобігти пиятиці своїх солдат. Гіркий досвід цього вже був, адже при штурмі Чернівців. російські війська так перепилися трофейними алкоголем знайденим на станції Жучка( там тоді працював спиртзавод), що кілька днів про наступ на місто не могло бути й мови.( Фото зруйнованих пивних складів Снятина вміщено в публікацію "Снятинщина в роки Великої війни). 

        Така велика густота ґуралень та броварів породила проблему пияцтва, проти якого всіма силами боролася церква, створюючи Товариства тверезості. Реалізація горілчаних виробів через шинки та корчми, власниками яких були переважно представники єврейської верстви, призводила до посилення антисемітизму. Тому, що пияцтво породжувало безліч проблем: хвороби, розорені та розбиті родини, насильство в сім’ї чи просто вуличні бійки та хуліганство.

        Не надто «обтяжені» освітою люди швидко знаходили причину цих бід – євреїв-шинкарів, зовсім забуваючи при цьому свою власну провину.

        Справжнім промисловим підприємством Снятинщини була Заболотівська тютюнова фабрика, що була відкрита в 1872 році . Це було одне із п’яти  цісарсько-королівських підприємств цієї галузі в Західній України. Нині заледве працює тютюнова фабрика в Борщеві, інші закриті. Крім того, це одне із найстаріших промислових підприємств району. Навіть тепер її приміщення, що  пустують, є прекрасним взірцем промислової архітектури XIX ст.

        Тютюново-ферментаційна фабрика в основному базувалася на місцевій сировині, однак переробляла й привозний тютюн. Державна монополія на тютюн та тютюнові вироби, яка існувала і в Автро_Угорщині і Польщі, робила цю галузь надприбутковою. Так Польща отримувала річно (дані 1929р) від тютюнової монополії 619,4 млн золотих. Природно-кліматичні умови Снятинщини та суміжних повітів виявилися сприятливими для вирощування різних сортів тютюну, а надлишок робочої сили та непоганий прибуток призводили до поширення цієї культури як в фільварках, так і в дрібноселянських господарствах. Вирощували в основному американский ароматичний безчерешковий тютюн сорту "Віргінія), та махорку,міцний тютюн сорту "Бакун" з листками на довгих черешках. Сировину для заводу постачали не тільки з Снятинського повіту, а й з Косівщини, Коломийщини, Городенківщини, Тлумаччини. На заводі, за різними схемами,  відбувалася ферментація тютюнової сировини. Окремі види тютюну дозрівали в спеціальних камерах, як марочне вино - роками. Після змішування сортів сировини, купажних сортів, відбувалася їх подріблення для майбутньої відправки на табриеи по виробництву цигарок. Один період на Заболотівській тютюново-ферментаційній фабриці навіть налагодили випуск сигар, названих в народі "кубосигарами". В часи німецької окупації сюди завезли устаткування для виготовлення цигарок,  але воно так і не запрацювало.

Сучасний вигляд одного з корпусів Заболотівської фабрики.
Explorer.Lviv.ua\forum\index.php?topic=4797,0

        Тютюн – плантаційна культура і його вирощування потребує великої кількості людської праці. Спочатку - вирощування розсади, потім висадка у відкритий ґрунт та систематичний догляд протягом всього періоду вегетації. Потім п`ятиразове обламування дозрілих листків,починаючи найнижчих , та виламування жируючих пагонів і цвіту.

        Особлива проблема – висушити виламані листки . Тому покутські села протягом літньо-осіннього періоду були буквально обвішані «шварами» тютюну у всіх місцях, недоступних дощу. Ця традиція виробництва продовжувалася аж до 80-х рр. ХХ ст. і  добре відома автору, який року Божого 1983. вирішив підзаробити на кольоровий телевізор типу "Рубін" саме вирощуванням тютюну на  батьківських 20- ти "сотках" землі в с. Джурові. Спочатку все йшло за планом, однак один-єдиний серйозний град в період ломки листків, швидко розбив мрії "заробітчанина" обійтися при  купівлі бажаного телевізора без традиційної в ті часи "розстрочки" (купівля на виплату).

        Вирощений тютюн спресовувався в тюки, і в залежності від кольору листка міг бути трьох сортів. Перший сорт міг у ціні в два, а той три рази переважити третій. Тюкований тютюн селяни масово здавали на фабрику, отримуючи часом непогані заробітки. Однак град, чи надмірні опади в період сушки тютюну могли нанівець звести важку селянську працю.Вирощений тютюн необхідно було здавати весь, бо державна монополія забороняла приватну торгівлю ним. А в певних часах право на вирощування тютюну мали лише окремі особи, взяті на список інспекторами. Решту, садили його нелегально, за що могли бути покарані. Але жителі окремих покутських сіл (насамперед Прутівки та Видинова) традиційно порушуючи тодішнє законодавство, нелегально вирощували та ферментували тютюн в кустарних умовах, по лише їм відомим технологіям( подейкували, що з додаванням меду та якихось "купажних трав") "машинкували "(подрібнювали ) його та продавали з під-поли на ринках, або закупивши найпростіші машинки для набивки сигарет, торгували останніми, стараючись не попадати на очі "фінансам"( тодішні податківці) або як їх назиавли в народі "теребилюлька". Дехто йшов ще дальше і ставав "пачкарем"- контрабандистом, переправляючи тютюн та вироби з нього через кордони, яких на Снятинщині завжди вистачало: австрійсько-молдавський, хоча практично австрійсько- турецький, бо Молдавське князівство було в васальній залежності від Порти - з 1772до 1774р.;українсько-румунський - з 1918р.по 1919р.;  польсько-румунський - з 1920р. по 1939р.;  радянсько- румунський - з 1939р. по 1940р.; німецько (Дистрикт Галичина)-румунський з 1941- по 1944р.)

        До переробних підприємств деревообробної та харчової промисловості можна віднести тартаки та млини.

        Снятинщина не належала до зони ділового лісівництва, бо в ній переважали листяні ліси граба, берези, тополі, бука, в той час коли основною діловою деревиною є сосна та ялина. Саме тому  тартаків тут було мало, в передвоєнні роки лише один, на відміну від  передгірних районів. Єдиний тартак Снятинщини спочатку  приводився в дію силою падаючої води як і млини,а вже пізніше приводила його в дію парова машина.  Розташовувався він в Залуччю , та належав А. Френкелю - багатому  єврею. Дерево на обробку прибувало сплавом по р.Черемош. Такий спосіб доставки тоді був найбільш доступним та продуктивним.Тому то майже всі тартаки повіту були розташовані в причеремошських селах. На цьому підприємстві працювало кілька десятків робітників( в 1928р. - 65 робітників). Воно виробляло дошки та лати(брус). Горбиль та тирса - відходи - використовувалися для палива( в.т.ч й парової машини), а сама тирса, як підстилка для худоби в хліві. Протягом 1868-1870 років вартість продукції тартака складала 998 390 золотих ринських. Цей Френкель мав ще один тартак в Будилові. В самому Залуччю-Стація пізніше були ще й інші пилорами. Одна належала Ландверу А. та партнерам, а інша - С. Мошковічу та братам Різенбергам. Ще один тартак, що утримували Голотка та Пінер, працював в Драгасимові. В 30-х роках XX вже за "перших совітів" було зроблено спробу запустити в дію ці націоналізовані тартаки(пилорами) - два в Хуторі- Будилові, та один в Драгасимові. Цим видом діяльності зайнялися жителі Микулинець, Снятина та Карлова(нині с.Прутівка) - Степан Касіян, Ілля Семотюк, А.Семотюк та Іванійчук. Однак вказані лісопилки часто були змушені простоювати через відсутність сировини(дерева-кругляка). Продукцію тартаків купляли в основному заможні забудівники, переважно для спорудження "верха" - даху будинку чи підлоги, а також столярі, бондарі, стельмахи, що постійно працювали з деревом. Ціни на дошки та брус завжди були високими, тому  біднота використовувала при будівництві кругляк, чи самостійно,за допомогою сокири протісували дерево, та обходилися глиняною долівкою замість підлоги.

        Млинів було побільше ніж тартаків – тільки в одному Снятині на водах потока, що припливав від с.Потічок було їх шість, а ще два млини були на Турецькому потоці. Загалом по Снятинщині млинів було близько 50, тобто майже у кожному населеному пункті, де була можливість мати достатню кількість води. В тих селах, що були розташовані по гребенях вододілів,як до прикладу Стецева, Ганьківці, Русів,Трійця млинів не було. Не було млина в Карлові з причини частих підтоплень Прутом. Найкраще підходили для млинарства невеликі річки такі як праві притоки Прута - Черемош та Рибниця.  Вони часто змінювали русла і на проточних стариках було зручно зводити млини. Менші праві притоки - Дубовець, Горозна в посушливі роки були маловодні. Ліві притоки Прута: Потічок, Белелуйка, Орелець, Лукач, Чорнява, Турка використовувалися для млинарства сповна.Так в с.Орелець було чотири млини:Дмитрука Д.,Павлюка Т.,Петрука Д. та Петрука М. На Турецькому потоці споруджувати млини дозволили тільки після 1774р, до того часу там була прикордонна смуга в якій господарська діяльність обмежувалася. Рідко коли млини стояли безпосередньо на потоках. Переважно від річок чи струмків воду відбирали так званими «млинівками» чи «переводами» і спрямовували їх на млинські лотоки (лотки). Спорудження млинівок потребувало доброго розрахунку та великих затрат робочого часу.
      Добре млинське каміння привозили аж із Закарпаття. Там для їх виготовлення використовували дуже тверді вулканічні породи- базальти, яких на Прикарпатті немає. Найбільше славився берегівський млинський камінь.

Млинський камінь.

 
           Перші снятинські млини були розташовані понад Прутом, та користувалися його водами відібраними в млинівку. Однак з часом русло Прута змістилося в сторону міста, а часті повені поруйнували необхідні водотехнічні споруди. Тому в XIX ст. більшість снятинських млинів функціонувала на водах потока,що припливав від с.Потічок. Дехто й дотепер називає його Млинівкою. Найвище, ще неподалік від села Потічок стояв млин Дутчака (подеколи його навіть зараховують до Микулинських млинів), наступним був млин Гарбуза, Сіткевича, та Сідлярчука Ософана, розташованний трохи вище місця перетину потічка Стецівською вулицею(нині вул М.Бажанського). Третій млин який належав єврейській родині, стояв біля початку вул,Виноградної(внизу). Ще один млин стояв сотню метрів вище перетину потічка Цісарською дорогою(нині вул,Шевченка).Наступним був млин Філіповича-Грищука (працює потепер) і останнім перед впадінням потічка в р.Прут, був млин Зінковського-Лукавецького. На Турецькому потоці стояло два млини - перший млин Філіповича та інший на хуторі Ляшкевича. Тепер про ті млини та будівлі хутора нагадують лише невисокі пагорбки поблизу потока, що густо поросли кущами та травами.

Млин з водяним колесом та лотком.(фото WWW)

В млині .

        На перших порах більшість млинів належала або заможним дідичам, або полякам. Так в Джурові власником млина, (автор неодноразово бував в ньому  для помолу пізнішими часами)  був пан Стефан Богдановіч. В Заваллі, Залуччі, Княжу, Драгасимові, Тучапах млинами володіли члени графської родини 
Кржиштофовичів. В Рудниках млином володів спольщений єврей, маршалок Ради Повітової, барон Мойса Росохацькі, а в Попельниках, представниця графського роду Потоцьких - Гелена Потоцька(в дівоцтві -Кржиштофовіч).  Однак, згодом, їх розбудовою зайнялися й українські родини, і з часом саме українці творили більшість серед мельників.Так в Потічку власником млина був М.Кручко, в Кулачині - Керницький М. Три заболотівські  млини належали Д.Барановському,В.Костюку та співвласникам  - Ростіну й Лукащуку. Серед інших мельників відомі М.Будз з Тулукова, Каетан Давидович з  Красноставців, Сав`юк А. з Новоселиці. В Заваллі, млин був акціонерним товариством, юридичною особою з назвою "Млини Завалля" Частина всіх цих млинів збереглася та продовжує функціонувати, хоча в більшості працює на фураж для тваринництва. В Снятині, до прикладу, по вул.В.Андрусяка, млин братів Філіповичів зберігся й понині,продовжує працювати, хоча замість сили падаючої води використовує електричний привід.

"Млин Філіповича" (сучасний вигляд)

        Єдиний на Снятинщині паровий млин було збудовано в передвоєнні роки під горбом у Микулинцях. Належав цей млин багатій єврейськійродині братів Різенберґів. Цей млин зберігся й по сьогоднішній день. Млин мав кілька ліній, молов різні види зернових, мав хороші вальці та «питлював»(просіював) білу муку. З появою більш досконалих та продуктивних парових млинів, млинарство
, як промисел, поступово почало занепадати, і вже в 1930 р. в Снятині залишилося в роботі тільки два попередньо згадані млини. 
   

Млин братів Різенбергів(сучасний вигляд)

    Іншим видом сільськогосподарського переробного промислу були олійниці - невеликі домашні підприємства для переробки насіння соняшнику, конопель, льону, та  виробництва з них олії і макухи(відходи,що йшли на корм худобі). Процес отримання олії був набагато повільнішим та трудомістким в порівнянні з помелом зерна. В силу цього кількість олійниць була дещо вищою ніж кількість млинів. По селах повіту по ранніх часах їх було не так багато як в місті, тому селяни часто йшли "бити"("піхати") олію до Снятина. 
             В досліджувані часи в місті було більше десятка "оліярень". Найкращими з них були: три олійниці родини Котапскі( в трьох домоволодіннях) по вул. Цісарській на  спуску до Балок ,а біля них, олійниця Ніцовича. Над потоком біля Балок мали олійниці єврей Шулим, а трохи вище(нині по вул.Вапняній) мав  дуже продуктивну олійницю Грибовський. Інші,дещо примітивніші, належали Бариляку з синами Броніславом та Віктором, Порфірію Бурачинському, Бурляку,  О.Горуку, Дроздовському,Садовій. В кожній з них були найпростіші механізми для подрібнення прожареного насіння (ступа) та дерев`яний гвинт-прес для вичавлювання олії. Ці механізми приводилися в рух мускульною силою: ступа - ногами, через зміну центра ваги, а прес - руками. Там-же в "оліярнях" "піхали"(очищували від твердої оболонки) зерно пшениці, що йшло на приготування куті. Особливо цінувалася олія з "сім`я" - насіння конопель, бо була дуже запашна. Конопель (технічна культура,що використовувалася, як і льон, в ткацтві) сіяли тоді скрізь і багато на відміну від теперішніх часів. Деколи переробляли на олію навіть насіння гарбузів, хоча найчастіше використовували для цих цілей соняшник.
            Через появу великих механізованих переробних підприємств, дрібні мануфактури, чи промисли поступово занепадали. Така ж доля спіткала і снятинські "оліярні". На початку XX ст. залишилося їх тільки чотири: вже відомі - Горука О.,Грибовського А., Котапського М. та Р.Генделя (напевне перекуплена в Шулима), Однак по селах повіту їх  ще залишалося багато. В одному Заболотові їх налічувалося аж п`ять. Власниками заболотівських оліярень були: В.Бортей, Г.Крум, Д.Курилич, Е.Лопкун, Л.Мельцер.
                  Переробка олійних культур перебувала в основному в руках українців, хоча траплялися власники євреї. Так в Борщеві на олійницях господарювали Ґуттентаґ Ф. та Ґуттентаґ Р., в Ганьківцях - Заудерер П. Зате в інших селах згідно прізвищ це були українці: Білик В. в Трійці, Дроздовський М. в Микулинцях, Ткачук М та Захарук М. в Задубрівцях, Григоращук А. та Мандяк М. в Красноставцях  й інші.
                  В таких селах як Джурів,Княже,Завалля .Стецева, Русів, Потічок, Карлів та ще кількох інших олійниць не було, або вони працювали необліковано, що для польських часів було не притаманним. Так автора дослідження,однак вже пізніше. в  70-х роках,  з Джурова відправляли "бити" олію з конопель, аж до Рибна , там була хороша олійниця. З  "доброго міха" сім`я вдалося отримати трохи більше 2,5 літри олії яка негайно була використана на сусідському весіллі.

        Більш промисловими аніж сільськогосподарськими були підприємства по виробництву цегли. Найперша цегельня Снятина була розташована прямо по головній дорозі, трохи нижче Вознесенського цвинтаря. Ніяких печей від них уже не залишилося, лише сліди виїмки глини та лишилася назва місця "Коло  цегольні". Напевне то був кустарний, приватний промисел, через те, що глини там виходять прямо на поверхню. Наступні підприємства по випалу цегли  вже розташовувалися на схід від Снятина, за мостом через потік-млинівку до млина Філіповича та ще одним містком через потік. В народі називали їх «цегольнями». Одна з них належала підприємцю Ж. Станкевичу з польським корінням, який крім неї володів також кількома фільварками у селах Покуття. Вона розташовувалася на Балках та відносилася до Снятина. Це підприємство працює й донині. Інша цегельня, що розташовувалася на місці теперішнього підпрємства РБД-16, по вул.Завалівській, належала багатому єврею, якого в народі називали Срулем. Пізніше її викупили Л.Руербах та Ж.Шталь. Цю цегельню іноді ще зараховували до Кулачина. 

        На цих підприємствах, розташованих при Цісарській дорозі, працювало близько 30 робітників потягом року. Глину для виробництва цегли гужовим транспортом доставляли із урочища "Глинниця", яке розташоване на північному-сході від Снятина та за 1,5 км від цегелень.

        Готову продукцію підприємств, міщани закуповували для потреб будівництва в місті. Однак, потужності підприємств були невеликі тому, що праця на них була ручною, а кількість задіяних робітників незначною. В силу цього навіть при будівництві будинку Магістрату, а пізніше й Ратуші та будівлі Реальної школи, цеглу, гужовим транспортом, приходилось завозити ще й з Коломиї.

        Цегельні існували також в інших населених пунктах, в яких були виходи на поверхню глин, придатних до виробництва цегли. Крім Снятинських цегелень, були аналогічні дрібні підприємства в Іллінцях (власник Пілецький), Вовчківцях (власники Гавдуник В.,-Шпичка П. та com.) Підвисоці, Белелуї, Рудниках, Княжу, Джурові, Карлові( загалом 8). Як подає статистика на 1870 р. виробили вони сукупно за два роки 348 800 шт. цегли,вартістю 2860 гульденів(золотих ринських). В такій малій кількості вироблена цегла йшла не стільки на будівництво житла, скільки на мурування печей. В будівництві житла тоді переважало дерево. За польських часів в повіті працювали тільки дві снятинські цегельні,а цегельні по селах занепали.

         Із усіх вище перелічених підприємств тільки копальні, цегельні, та тютюнова фабрика працювали не сезонно, і формували промисловий пролетаріат. Хоча  не виключено, що і тут як на інших підприємствах працювало чимало селян, які так і не повністю пірвали із сільським господарством і підробляли в осінньо-зимовий період сільськогосподарського затишшя.                                                                                                                                                                                                                 
                                            2) Сільське господарство

        Сільське господарство тих часів являло собою два типи господарювання - масовий тип (патріархальне дрібноселянське господарство) та в меншому числі так зване фільваркове, товарне господарство.

        Реформи, проведені в Австрії в роки так званої «Весни народів» 1848-1849 рр., сприяли розвитку сільського господарства. Відміна панщини в травні 1848 р. швидко, хоча і не безболісно привела до перетворення поміщицького фільваркового господарства прусського типу на капіталістичне господарство із найманою робочою силою.

        Реформування дало поштовх змінам і в дрібноселянському господарстві, посиливши розшарування на селі, пролетаризуючи значні маси населення.

        Селянство Покуття завжди було малоземельним в силу високої заселеності краю (128-135 чол. на 1 кв. км), наявності значних лісових угідь, невжитків та нерівномірного розподілу земельних угідь. Середній земельний наділ бідного селянина становив не більше 2,5 морги поля (1 морг = 0,56 га). Наявність 5-7 моргів поля робило селянина та його родину заможними, однак таких родин на село була меншість. І тільки декілька осіб на село, вихідці з селянства могли володіти (уже в більш пізніх часах) 10-15 моргами поля і належали до «богачів».

        Реформи австрійської влади в аграрній сфері не могли привести до якихось кардинальних змін тому, що вони проводилися владою «під тиском», а не свідомо з розумінням необхідності прогресивного розвитку. Зміни проводилися в основному на захист інтересів поміщицького класу, і були вони швидше поступками, а не реформою. Навіть після скасування панщини більш як 50% землі залишалося перебувати в руках великих землевласників. Склалася ситуація, коли 3% населення краю (дідичі-поміщики) володіли у 1885 р. 47% орної землі, а решту населення, зокрема 75% селян, володіли 57%.

        На відміну від земель Північної Буковини та Закарпаття, в Галичині та й на Покутті в селянських правах після реформи 1848 р. залишилася частини лук, пасовищ, сінокосів та лісів.

        Малоземелля спонукало до екстенсивного способу ведення господарства, що в загальному гальмувало поступальний розвиток краю. Тільки в урожайний рік у селян могли залишитися залишки сільськогосподарської продукції , років таких було небагато, тому в більший час селянські сім’ї жили впроголодь. Чимало сімей змушені були займатися сезонними підзаробітками для того, аби «звести кінці з кінцями».

        Малоземелля призводило до відмови селян в утриманні коней – основної тяглової сили при обробітку ґрунту. В передвоєнні роки різко скоротилася кількість селянських господарств із повним упрягом (пара коней). Сусіди із однокінним упрягом змушені були «спрягатися» - об’єднувати своїх коней при важких осінніх чи весняних сільськогосподарських роботах для забезпечення швидкості та якості обробітку ґрунту.

        Про застосування машин та механізмів серед більшості селянських господарств навіть не йшлося, а виробництво було спрямоване на власне споживання продукції за взірцем відсталого феодального типу господарювання – натурального господарства.

        Більш-менш регулярно на товарний рівень виробництва виходили заможні селянські родини. Наявність 5-7 гектарів орного поля давала можливість утримувати й по дві-три пари коней, чимало іншої худоби, а це, в свою чергу, можливість органічного удобрення полів, що значно покращувало якість та родючість землі.

        Малі господарства були змушені використовувати найману робочу силу на перших порах сезонно, а пізніше постійних наймитів, декотрі із яких втративши і землю, і житло проживали при дворах цих господарств.

        Відсутність спеціалізації серед такого типу господарств, панування натурального господарства, низька купівельна спроможність населення як наслідок вищенаведеного, не надто сприяли збагаченню і бідних, і заможних господарств на селі. Це породжувало серед селян безнадію, і спонукало до масової еміграції.

        Фільваркове господарство було більш передовою формою господарювання. Однак, власне українців серед власників покутських фільварків практично не було. В основному це поляки чи спольщені українські поміщики-дідичі, які давно зреклися батьківської віри, мови та культури. Передвоєнними та воєнними роками багатьма фільварками володіли представники торгового капіталу, як- то вірмени, або євреї, що розжилися на торгівлі і зуміли прикупити землі для виробничих потреб.

        В ці ж роки особливо «модною» стає здача в оренду фільварків, за якої власники маєтностей проживали по «Віднях та Варшавах» чи інших великих містах, а їхні фільварки перебували в оренді. В принципі так було і раніше, коли поміщик жив поза маєтком, а його справи вів економ. Фільваркове господарство можна було прирівняти до американського типу фермерського господарства лише за деякими критеріями, однак не в основному, бо там земля і продукція належить тим, хто її обробляє , а тут, як свідчать вищенаведені факти було все не так.

        При всій своїй прогресивності пізні фільварки, засновані на найманій праці, були тупиковим напрямком у розвитку із кількох причин. Колишні поміщики, власники фільварків не змінили свого ставлення до способу ведення господарства, відволікали значні кошти на власні забаганки, не вкладаючи їх у розвиток. Орендовані ж господарства служили тільки об’єктом отримання прибутків за найкоротший термін, а на подальшу перспективу орендаря не цікавила ні якість ґрунтів, чи їх ерозія, інші чинники, направлені на довгі роки господарювання.

        Фільваркове господарство було багатогалузевим, що одночасно було його вадою і його благом. Вадою через те, що однотипні фільварки конкурували між собою в збуті продукції, чим вміло користувалася торгова буржуазія, а також через те, що без певної спеціалізації важко досягнути великих успіхів.

        Однак, ця багатогалузевість була виправданою тому, що вплив природних факторів міг значно зашкодити прибутковості, наприклад, в рільництві, зате могло виручити тваринництво.

        Серед найбільш уживаних напрямків серед фільварків – рільництво. Снятинщина, хоча і передгірна зона, однак розташована на горбистій рівнині, а її поля з високим вмістом гумусу якісно відрізнялися в ліпшу сторону від опідзолених ґрунтів значної частини Коломийщини чи карпатських земель. Населення гористого Карпатського регіону було потенційним споживачем продукції рослинництва, вирощеної в передгірних районах. Рослинництво і рільництво ділилося на зернове та овочеве, слабше було представлено садівництво. Серед зернових перевагу мали ячмінь та жито. Ячмінь тому, що з року в рік давав  стабільні,хороші врожаї, а жито озимого клину рятувало від голоду, тому що давало врожай найшвидше. Клин пшениці був менший через те, що в зв’язку із природно-кліматичними умовами краю її урожайність та якість зерна була гіршою. Окрім того, використання пшениці як фуражного зерна, на відміну від ячменю мало практикувалося.

        Окрім білого хлібу, чимало сіяли кукурудзи, до якої природно-кліматичні умови повіту було сприятливі. Тим більш, що кукурудза в зерні, крупі чи муці була більш популярною серед гуцулів – жителів гірської частини Станіславівської округи. Кукурудзяний хліб, так званий «малай» широко вживало, як і «кулешу», замість «білого хліба», населення усього Покуття. В теперішні часи ці пропорції змістилися в основному до пшениці та «білого хліба».

        Пропорції городництва значних змін не зазнали і по сьогоднішній день, хоча тютюнництво як його галузь, яка нині вмерла, в австро-угорські часи була дуже поширеною і за винятком Завалля, тютюн вирощували по всіх селах повіту. Майже не зустрінеш по нинішніх городах ріпу звичайну, чорну, та біб, яких в ті часи селяни вирощували масово. А мак та коноплі, що були традиційними для кожного городу і висівалися для ущільнення посадок, нині взагалі під забороною.

        Тваринництво Покуття не могло конкурувати із таким же у Карпатському регіоні, особливо тваринництво м’ясного напряму. Однак, відгінне, полонинське тваринництво Карпат могло бути тільки екстенсивним. В той час, як стійлове чи відгінно-стійлове утримання дійних корів та поширення свинарства вело до інтенсифікації виробництва.

        В зародковому стані було риборозведення. Товарних ставів по фільварках було небагато, однак саджавки для риби, яка використовувалася в піст та по релігійних святах, були в багатьох фільварках. Заможне населення вживало в основному вирощеного коропа та карася, решту задовольнялося в основному дикою рибою, пійманою в річках, озерах чи болотах.

        Птахівництво, крольництво і т.д., як спеціалізація фільварків  не набула поширення, однак для власного споживання різноманітна птиця, кролі утримувалися, особливо, якщо власниками фільварків були євреї, яким ортодоксальні вірування не дозволяли вживати в їжу не кошерну їжу- м'ясо свиней - однак яке було і залишається по сьогоднішній день основою м’ясного раціону жителів Покуття.

        Чимало фільварків, крім звичайно господарських споруд, необхідних для зберігання чи вирощування продукції (тюки, комори, карники, клуні, стодоли і т.д.) мали ще й переробні підприємства – млини, ґуральні, цукроварні, гарбарні , олійниці, миловарні.

        Гарбарні та миловарні засновували при фільварках, власниками яких були євреї та вірмени. В гарбарнях обробляли шкіри забитих тварин, а в миловарнях виробляли мило з тваринного жиру (лою).

        Найбільшими землевласниками Снятинського повіту тих часів були: в Княжу – граф Адольберт Голуховскі та Микола Кржиштофовіч; в Ганьківцях – граф Йосиф Чайковскі ; в Джурові – Стефан Богдановіч; в Стецеві – Микола Айвас; в Заболотові – Микола Аґопсовіч; в Потічку – Роман Теодоровіч; в Тулукові – Казимир Аґопсовіч; в Підвисоці – Давид Абрагамович; в Рудниках – Мойса Росохацкі; в Орельці – Богдан Задурович і т.д.

        Безпосередньо по прізвищах стає зрозуміло, що всі вони не українці. Серед них в основному поляки, спольщені євреї, вірмени чи навіть караїми (наприклад, Абрагамович).

        На прикладі великого землеробського покутського села Стецева можна зрозуміти розподіл землі – основної на той час цінності, засобу виробництва, а заодно і виживання.

        Так Микола Айвас в 1910 році володів у Стецеві 2310 моргами орного поля, 163 моргами городів та сінокосів, 63 моргами пасовищ та 8 моргами лісу. Усі селяни цього села, числом 3800 чоловік, володіли 2595 моргами орного поля, 396 моргами сінокосів та городів, 59 моргами пасовищ та 5 моргами лісу

        Практично такою ж була картина і по усіх селах Покуття. Неважко зробити висновок про те, як жилось в ті часи стецівським селянам та хто був у селі основним роботодавцем. Це ж стосувалося, в основному,  селянства всього повіту. Безумовно, таке становище в розподілі земель призводило до значної еміграції краян до Нового світу(переважно Америк)

        Відсутність інших місць для заробітку, як то в промисловості, а через низький життєвий рівень, таку ж купівельну спроможність, відсутність робочих місць у сфері послуг, низька віддача власних господарств призводили до перенасичення ринку вільних рук, а як наслідок складалася низька вартість робочої сили. Так в 1900 році чоловік за цілоденну працю отримував 20-45 ґелєрів, жінки отримували на 15-20% менше. Один ґелєр мав приблизну вартість в два з половиною рази меншу, ніж американський цент. В повоєнних роках становище селянства легшим не стало. Малоземелля продовжувало залишатися, адже польська держава протегувала землі полякам-осадникам(колоністам) відбираючи їх в українців любим доступним способом. Денна платня найманого  сільськогосподарського робітника-поденника становила в 1930р. тільки 1.5 злотого. А доярка при панській стайні отримувала 8-10 злотих в місяць

        Поміщики спекулювали на масовому безробітті та бідності, й на перших порах розраховувалися за найману працю селян натурою. Платою при збиранні збіжжя міг бути аж кожен 14 сніп, нажатий на панському полі. Це не могло не обурювати селянство, однак загнане у безвихідь та будучи неграмотним і розділеним, воно часто погоджувалося на такі кабальні умови праці.

        Однак, із початком політичного етапу в розвитку національно-визвольного руху партійці, зацікавлені в підтримці селянством, аґітовували останніх до хліборобських страйків та сезонних виїздів на заробітки за кордон, що негайно підняло вартість робочої сили та змусило поміщиків перейти на грошовий розрахунок, дещо збільшити платню, яка, однак, продовжувала залишатися невисокою.

        Хліборобські страйки, зростання вартості робочої сили з одного боку, відсутність переводу господарства на інтенсивний шлях розвитку через застосування передових механізмів та технологій, нецільове використання грошей з іншого боку підривало основи фільваркового господарства та призводило до їх банкрутства і в майбутньому їх – парцеляції. І навіть зосередження в руках поміщиків пропінацій – монопольного права на виробництво та продаж горілки не змогли порятувати фільварки від виродження.

        Як додаткові промисли в сільському господарстві можна назвати бджільництво та використання "дикоросів" – збір дикоростучих грибів та ягід, полювання та рибалку. Бджільництво притаманне снятинцям із давніх віків через наявність в цьому регіоні диких бджіл та їх одомашнення. Як стверджують дані за 1900 рік, в Галичині налічувалося 211 тис. вуликів, чимало з них було саме Снятинському повіті. Продукція бджільництва, як-от мед, віск високо цінувалися в ті часи, тим то приповідка народна доводила: «Догодуй бджолу до Йвана, то вбере тебе як пана». Віск у великих кількостях закуповували церковні братства для виробництва свічок, однак існували також єврейські та вірменські воскобійні, які виробляли свічки для світських потреб (для освітлення). З початком ХХ століття потреба у воску значно скоротилася через відкриття, дещо раніше, покладів озокериту на Львівщині та заміні воску в процесі виготовлення свічок на парафін та стеарин. Історичні джерела стверджують, що в Снятині існувала навіть парафінова фабрика. Однак, це швидше за все звичайна воскобійня, яка перейшла на нову сировину. Поява стеарину та парафіну призвела до зменшення кількості пасік.

        Збір дикоросів був обмежений в силу того, що більшість лісів перебувала в поміщицьких руках, до яких доступ стороннім було, якщо не заборонено, то обмежено. Хоча місцеве населення, особливо сіл, прилеглих до лісових масивів Іллінці, Тростянець, Трійця, Новоселиця, Джурів, Рудники традиційно збирали гриби та використовували їх в їжу.

        Полювання було привілеєм поміщиків, які часто заставляли місцевих селян брати участь у гінці зайців на своїх землях. Але висока вартість вогнепальної зброї, спорядження та відсутність місця для полювання практично закривала для основної маси населення цей вид заняття. Джурівський дідич, якому належало 705 морґів лісу(а всім селянам Джурова- лише 83)  напевне мав непогані прибутки, якщо міг дозволити собі придбати для полювання найновішу на той час зброю, куркову казнозарядну Лефошку.

Рушниця майстра Ле Фоше та набій до неї.

 Таку нову модель зброї сконструював у 1836 році французький зброяр Ле Фош скориставшись із останнього винаходу хіміків, що винайшли ударну запальну(капсульну) суміш. Ця мисливська рушниця, на відміну від попередніх, кремнієвих шомполок,що заряджалися із дула, мала набої, що вкладалися в казенну частину дула при "розломленій " зброї. Але капсуль сучасного виду та металічну гільзу ще не придумали (англійський інженер Боксер зробив це тільки в 1860р.) тому набої для лефошки були дуже специфічні: запалювальна суміш(капсуль) у вигляді палянички містилася в донній частині паперової гільзи, що згорала при пострілі.

Денце набою до гольчатої рушниці.

З металічного денця гільзи стирчала довга голка по якій бив бойок. Така зброя була ще  дуже недосконалою і протягом дуже короткого періоду морально застарівала заміняючись модернізованою зброєю сучасного типу.

Набій чеської фірми Сальє і Белло.

На денці видно отвір для голки.

Однак факт знахідки гільз для лефошки в Джурівському лісі  наглядно свідчить як швидко новинки з Європи попадали на Покуття.

        Рибальство було поширене більше, але в силу того, що великої водної мережі в повіті немає, цей промисел не набув якогось розвитку. Окрім того, по головних річках краю Пруту та Черемошу сплавляли деревину плотами -дарабами і речовини кори, попадаючи у воду, окислювали її дубильним складом, погіршуючи її якість. Неконтрольоване коливання рівня води, підйом під час сплаву та різкий спад після нього в процесі її концентрації в так званих кляузах-гамованках, спроектованих австрійським інженером Кляузе, призводили до значного нищення ікри, а отже і до суттєвого зменшення рибних запасів. В польські часи  також практикувалася передача в оренду окремих ділянок річок, особливо розташованих близько до населених пунктів. В силу цього про рибалку необхідно було домовлятися з орендарем  та навіть сплачувати певні гроші.

        Також слід сказати, що місцеве населення розглядало і полювання, і рибалку швидше як розваги, на які залишалося часу зовсім небагато. Хоча без сумніву браконьєри і лісу, і річки, не дивлячись на всякі заборони лісників та побережників, усе ж здобувавали для власного споживання якусь дичину чи рибу. Однак, це стосувалося лише тих, хто жив близько коло лісу чи річки, тому займалося полюванням та рибальством населення повіту чисто вибірково.