1.Майдан та політика.
Ось і пройшло вже два роки від тих подій, що стали приводом до наступного Майдану в Україні. Не такий вже й довгий період, щоб добре розгледіти та розібратися в тому, що власне відбулося. Адже, як говорить гарне прислів`я:"За деревами - й лісу не видно."Напевне краще все-таки було б почекати ще якийсь час для остаточних висновків, однак попередні уже зробити можна.
Так от, не зважаючи на те,що нині вже новий український президент готує указ про урочисте відзначення подій нового ( не помаранчевого) Майдану- так званої "Революції гідності",більшість критично налаштованих українців зрозуміла той факт,що насправді ніякої революції ще не було. А відбулася тільки зміна владної верхівки, яка однак не підпадає під визначення "державний переворот", тому, що в поваленні попереднього режиму брало участь чимало люду. Формальним приводом для нового Майдану стало побиття студентів. які вийшли на протест після непідписання В. Януковичем угоди про асоціацію України з ЄС. Хоча причини були більш глибинні (про що вже писав в публікації " Українська держава на цивілізаційному розпутті"). США( як світовий поліцейський та гарант демократії в світі) уважно спостерігали за перебігом подій в майданній Україні, однак не зважаючи навіть на залучення європейських дипломатів у ролі "третейських суддів" при зміні влади, вказали новій українській владі на неприпустимість таких дій в майбутньому. Та й то стерпіли тільки через явну кримінальну сутність попередньої влади в Україні та її очевидну проросійськість. Не останню роль в сприйнятті світом законності того,що відбувалося в Україні відіграли багатомісячний мирний Майдан та мільйонні народні віча в столиці, проінспектовані європейськими та американськими сенаторами.
Загалом все що відбулося можна характеризувати як боротьбу за владу між компрадорською( тією, що тісно співпрацює з метрополією) буржуазією, та національною буржуазією західного вектора співпраці, інтереси якої частково зівпали з прагненням значних мас українців.
Такої допомоги, яка була надана США під час першого українського Майдану уже не було("печеньки від Нуланд - не в рахунок"). Та вона була в принципі вже й не потрібна, адже в новому Майдані були зацікавлені широкі буржуазно- олігархічні кола, які самі володіють значними та всесторонніми ресурсами. Усі вони потрапили під прес "сім`ї", та "младоолігархів", зрештою усіх"данєцкіх"а також чисто російських олігархів , підтримуваних владною верхівкою, а ресурсів в розваленій українській економіці залишалося все менше, плюс світова економічна криза в додачу. Повалення старої влади було здійснено руками широких народних мас, однак першими солодкими плодами перемоги змогла скористатися тільки вузька їх частина. А інакше й не могло бути, адже" хто платить той і музику замовляє".Однак усі добре пам`ятають, що на перших порах новий Майдан категорично не сприймав політиків від жодних політичних партій. Напевне через засвоєні уроки першого Майдану, та недовіру українському політикуму.
В принципі, поки-що, нічого нового українська революція, яка продовжує тривати, в уже відомий алгоритм революцій не привнесла. Звичайний так-би мовити процес: повалення старої влади,загальна ейфорія з приводу перемоги, прихід до влади осіб, що вчасно порвали зі старою системою( уже перебували при владі або були наближеними), спроби радикалів продовжити революційний процес, боротьба нової влади з радикалами з метою стабілізації ситуації та відсутність переслідувань "паперєдніків"(а раптом повернуться?)... Загалом нічого особливого. Подія продовжує тривати(деякі революції тривали десятками років) і основна інтрига, куди виведе нас цей історичний процес тільки назріває з огляду на бурхливе партійне будівництво, та дивовижну волатильність партійних рейтингів.
В силу вищенаведеного є необхідність зробити короткий огляд політичних партій України. Перше, що впадає у вічі - значне переважання правих партій (від центристських до радикалів), та практично повна відсутність лівих. В піку "класику", можна говорити про " дитячу хворобу "правизни"в українському політикумі. В принципі це зрозуміло, адже Україна зовсім недавно отримала формальну незалежність, а в постколоніальних країнах частка правих, націоналістичних партій завжди велика.
Відсутність лівих сил пояснюється насамперед банкрутством комуністичної ідеї, марґілізацією комуністів, як політичної сили, та перестраховкою суспільства від лівих ідей. В принципі маємо момент коли "разом із купіллю викинули дитя", тобто позбувшись радикальних,комуністичних ідей, суспільство також геть відкинуло ідеї поміркованої соціал-демократії. Цілком зрозуміло, що не обходилося при цьому без цілеспрямованого натиску інших партій, насамперед тих, що представляють інтереси великої буржуазії.
По великому рахунку в Україні немає справжніх політичних партій, ну хіба-що за винятком "Батьківщини". Решту - політичні проекти, фантоми-одноденки придумані та профінансовані олігархатом. ВО "Батьківщина", до речі, також партія великої та середньої буржуазії, яка в силу певних випадковостей, дещо задовго затрималася на верхніх щаблях рейтингів. Із впевненістю можна сказати, що в Україні інтереси близько шістдесяти відсотків населення не представлені в парламенті. Навіть справжні герої Майдану пройшли в парламент в списках олігархічних партій як ескорт і лише деякі завдяки мажоритарці. Тобто є великий запит на створення широких соціал-демократичних партій європейського типу. Достатньо подивитися на явку виборців до виборчих дільниць, щоб зрозуміти ставлення народу до роботи наявних партій. Можливо прийнятий закон про державне фінансування діяльності політичних партій допоможе вийти на їх повний спектр та звільнить від опіки олігархами.
Майдан спробував створювати якісь квазіпартійні структури,асамблеї, однак вони не могли конкурувати з уже вибудуваними партійними лавами й тому на майдані все частіше стали з`являтися партійні агітатори, а зрештою й представники "майданного тріумвірату", яким було доручено вести переговори. Швидко ж вони зметикували свої вигоди в цьому процесі.
Безумовно потрібно віддати належне їхній витримці,адже серед них були люди яким було що втрачати. Ризики ж були чималі,згадайте лише епічне:"Якщо куля в лоба, то куля в лоба,,,", Але, як кажуть в народі, хто не ризикує - той не п`є шампанського. Крім того олігархи добре розуміли небезпеку,яка нависала над ними у випадку некерованої ситуації, Каналізувати вибух народної енергії в підготовлене русло, завжди краще ніж мати неконтрольовану повінь. Такої ж думки дотримувалися й представники Заходу, яким дестабілізація під боком була зовсім ні до чого.
Тому й сталося те, що й мало статися... Кулі отримали Герої "Небесної сотні", а хтось владу, завдяки якій, нині зумів заробити свій перший мільярд, чи в умовах тотальної кризи в рази підняти вартість свого бізнесу.Хоча чому тут дивуватися. Це їх час...
Однак"тепла ванна" стосується не всіх представників "тріумвірату". Навіть "Свободу" з її не такою вже широкою електоральною базою,але все ж схильною до радикальніших кроків, порахували за конкурента та поспішили усунути, щоб не "плуталася попід ногами". Тим більше, що "свободівці"й самі допустили чимало огріхів в своїй діяльності, що не могло не відбитися на їхніх рейтингах.
Зростання рейтингів революційних та псевдореволюційних партій типу "Правий сектор", "Укроп", також не залишилося поза увагою нової влади. Занадто значна частка марґіналів у цих партіях дала владі в руки козирі для їх швидкого нищення. Ребрендинг "Правого сектору" в "Національно -визвольний рух Дмитра Яроша"- спроба закріпитися на партійному Олімпі,однак швидше за все буде невдалою.Часи вождистських партій минають. Розколоті залишки "Правого сектору" будуть"утилізовані "владою доступними методами. "Укропу"- псевдореволюційній партіїї олігарха Коломойського, зроблять "підрізання ", аби більше не росла, адже ВР не витримає ще однієї партії олігархів-конкурентів.
Процес партійного будівництва в Україні завершиться створенням двопартійної системи . Але це буде вже за "ситого та спокійного життя", а значить ще нескоро. Шансів утриматися та розростися завдяки новим обличчям,державницьким позиціям та західній підтримці має "Самопоміч". Між "БПП" та "Батьківщиною" буде точитися боротьба за право "обростати" новими " партіями-прилипалами."НФ"уже швидше мертвий ніж живий. Ймовірно, що під впливом європейського висхідного тренду правих радикалів , такі ж знову повернуться й в український парламент. А втрачені ілюзії стосовно спроможності теперішніх партій на ефективні зміни породять ліву течію, яка швидко збере під свої знамена невдоволених.
Однак усе це тільки припущення. Тому, що від народної любові до ненависті чи ігнорації один крок. І ніякі соціологічні дослідження не зможуть показати назріваючий землетрус, особливо в країні, яка пам`ятає, що в тюрму можна було потрапити за політичний анекдот. Згадайте долю парламентських- ПЗУ, НДП. СДПУ(о),СПУ. КПУ,ПР, блоків типу "За єдину Україну" чи "Нашу Україну". Думаю дехто уже й не розшифрує абревіатур. А пройшло ж то трохи більше ніж двадцять років, з того часу коли ми почали "винаходити велосипед", та чекати "Вашингтона з новим та праведним законом".
2.Майдан та війна.
Солодкий смак шампанського новій українській владній верхівці зіпсував північний сусід. Анексія Криму застала новоявлену владу зненацька. Звісно можна уявити собі скільки разів тодішній в/о Президента України здійснив телефонних дзвінків з цього приводу до "сильних світу цього" і якими наслідками лякали його, як вороги так і союзники. Тоді він ще не був "Кровавим пастором", як нині стараються подати нам його образ деякі підлабузницькі ЗМІ, з метою покращення іміджу. Хоча в чому його звинувачувати... В тому, що не послав спецназ для деблокування захопленого кримського парламенту, чи в тому, що як головнокомандуючий не віддавав правильних наказів армії? А де той спецназ? Армійського спецназу, як виглядає, тоді не було. А в спецназу СБУ та МВС ще руки тремтіли від Майдану. Армія також була не в кращому стані. Вищий офіцерський склад кримського формування у великій мірі був завербований ФСБ, а принцип "кримці служать в Криму" звів нанівець обороноздатність військових об`єктів, тому, що батьки "служивих" стали найуспішнішими агітаторами в плані порушення присяги. За деякими підрахунками на материк з окупованого Криму відбуло трохи більше шести тисяч вояків із наявних там тоді двадцяти двох тисяч. Тобто відсоток "дезорієнтованих"( читай "зрадників") далеко перевалив за половину. З такими й не повоюєш...
Не кращими напевне були справи й у військових частинах материкової України. Адже уже потім стало відомо про те, що боєздатного війська в Україні налічувалося на той момент десь близько п`яти тисяч особового складу.А значить протистояти 16-ти тисячному угрупуванню Чорноморського флоту Росії базованому в Севастополі практично не було з чим. Тим більше мати справу з російським спецназом, який десантом з гвинтокрилів та через Керченську протоку висадився в Криму після голосування в Думі законів, що розв`язували руки Путіну. Виглядає так, що де-факто невелика приватна армія різношерстних найманців, напевне з легкістю могла би отримати контроль над більш ніж сорока-мільйонною європейською державою...Добре ж попрацювали "папєредніки" готуючись "злити" державу в міцні "братні" обійми, а останні вказівки тодішніх владців стосовно знищення мобілізаційних списків по військових комісаріатах призвели до тимчасового послаблення обороноздатності країни.
Однак окупація Криму була не єдиною диверсією Росії в сторону України, що обрала собі євроінтеграційний напрям,який не влаштовував кремлівських вождів. Якщо анексія Криму, це така собі операція по відсіченню папіломи (хай пробачать кримські патріоти), то Донбас - велика кровоточива рана, яка, за задумом Кремля, має знекровити Україну,а головне відвернути увагу від анексії Криму. Інкогніто влаштовуючи криваву війну на сході України російські спецслужби розраховували на те,що Україна та світова громадськість в першу чергу будуть гасити полум`я війни та нестабільності, а в Криму ж "мир та спокій".По якомусь часі (на скільки стане нафтодоларів))проект ДНР-ЛНР можна буде й згорнути і усі будуть святкувати "велику перемогу". Ймовірно когось( з Європи звісно) навіть номінують на Нобелівську премію миру, хтось в Україні може стане фельдмаршалом(жарт звісно але давали ж генерал-полковників за поразки). Й на тому все затихне. Ну, напевно, українці й надалі будуть "грузити" західних політиків кримською проблемою, а ті будуть "глибоко стурбовані", однак не більше.Основну частину санкцій проти Росії знімуть, а ті що залишаться будуть тільки заради пристойності в політиці.
Це якби російсько-українська війна почалася за Крим, можливо тоді ситуація була б іншою. Війна ж на Донбасі - тільки круги на воді .Камінь кинули в Крим, хоча дуже страхають міфічною Новоросією. Адекватні громадяни розуміють, що повернення Криму Україні, можливе тільки при "відсутності" Росії. Однак ті, хто вірить в швидкий розпад Росії помиляються. Ймовірно в ній будуть відбуватися якісь зміни, але розвалу не буде, тому, що в цьому ніхто(насамперед США) не зацікавлений. Але навіть ослаблена Росія Крим не віддасть. Він для неї - фетиш, а ще імперська військово-морська база.Тому їй неважливо, чи є там вода й чи розвивається там народно-господарський комплекс. І тільки сильна Україна зможе його забрати невійськовим шляхом. Проте навіть коли Україна буде набагато міцнішою державою, жоден із українських політиків,яких би політичних дивідендів він не прагнув, не стане затівати широкомасштабну війну за оволодіння Кримом. Кому потрібна війна за пляж.. Та ще такий проблемний з огляду на населення. До того Україна немає імперських амбіцій.
Якщо в Криму росіяни, так-би мовити, досягнули стратегічної раптовості, то в ескалації конфлікту на Донбасі, можна звинуватити й українську владу, яка не змогла швидко відреагувати на захоплення в Донецьку адміністративних приміщень , а найголовніше на появу в Слов`янську нечисельного загону І.Гіркіна. Більше того, подекуди, протистояння швидше нагадувало гру в піддавки, а не боротьбу з тероризмом. Це якщо пригадати відступ уже"армії Гіркіна" із дрібного Словянська в мільйонний Донецьк. При цьому аргументація Генштабу про те, що в колоні з військом Гіркіна були цивільні не витримує жодної критики. Тому, що якби ця колона рухалася в наступ на Київ, невже за логікою МО України, Київ мав би капітулювати?
Можливо колись в мемуарах тодішні "власть предержащие" розкажуть правду, а можливо слідство з`ясує чому так сталося. Римляни говорили "Cum profit?"- кому вигідно ? Спробуємо розібратися в цьому складному та неоднозначному питанні.
Цілком зрозуміло, в подіях, що мали місце, та тривають на сході України велику роль відіграли місцеві компрадорські олігархічні клани, які почали такими подіями набивати собі ціну, та вимагати продовження "княжіння " на своїх умовах хоча б на урізаній території. Але випускаючи "джина з пляшки" вони переоцінили свої можливості в його контролі. В такій справі одним "свистом" не допоможеш( це для тих хто пам`ятає свистячий спротив на підприємствах Ахметова).. А порозумітися з Києвом не дозволила пиха. Навряд чи вони підозрювали, що стали пішаками у великій грі північного сусіда. Тому нині сидять біля розбитого корита(заводи частково поруйновані, частина їх -вивезена,інфраструктура знищена,населення розбіглося) однак не здаються, а продовжують, разом з РФ вимагати поваги та грошей у вигляді "особливого статусу".
На сьогоднішній день Україні вигідно перебувати у вигляді жертви. Можна доволі довго залишатися в центрі світової уваги та таким чином забезпечувати консолідовану міжнародну підтримку з багатьох питань, в тому числі - євроінтеграційних. Значно покращуються умови для переговорів з МВФ( у нас не війна, а тільки АТО) та іноземними кредиторами про отримання нових та реструктуризацію старих кредитів. Можна отримувати гранти, безповоротну фінансову допомогу, матеріальну допомогу, фінансові гарантії уряду США для комерційних кредитів і ще багато чого такого, що неможливо, якщо ти не жертва агресії. Можливо владній верхівці того часу, здалося замало смертей на Майдані та анексії Криму щоб отримати статус жертви, й вона вирішила, що невеличка війна не зашкодить державі, а принесе певну користь. Крім того війна вирішувала ще багато інших питань вигідних владі. Наприклад утилізувати енергію повсталого народу, а разом з енергією й найбільш "буйних" її носіїв, здатних грати на подальший розвиток революції. Чи позбутися кілька мільйонів "неправильного" електорату та необхідності дотування неперспективних шахт, а ще врешті-решт зруйнувати міф про "братський російський народ"та перехилити терези народної думки в сторону НАТО. Або перерозподілити сфери впливу в силу нових історичних обставин, що склалися,( тобто обезкровити компрадорську буржуазію Сходу). Крім того війна- це завжди можливість списати на неї прорахунки в управлінні державою, чи пояснити повільний хід реформ.І як найголовніше, війна дуже відволікає увагу населення від багатьох інших проблемних питань. Це також спосіб переслідувати неугодних, оголосивши їх "прибічниками Кремля" і ще багато-багато корисних владі моментів, які можливі саме в умовах війни, хай навіть гібридної. Багато з переліченого уже спрацювало та принесло певні дивіденди на різних рівнях. Дещо продовжує працювати.
В принципі приходиться шукати якісь логічні причини тому, що сталося, адже, зрозумілого пояснення чому банда Стрелкова -Гіркіна чисельністю в 20 осіб, яка окупувала Слов`янськ, не була блокована якнайшвидше, так ніхто й не надав. Таким чином влада прийняла запропоновані терористами правила гри напевне й не підозрюючи куди вони потім заведуть. У всякому разі оцінка роботі службі зовнішньої розвідки абсолютно незадовільна. Як пізніше стало відомо через українсько-російський кордон автобусами завозили молодиків, які потім захоплювали адміністративні будівлі, влаштовували мітинги та провокації з російськими триколорами на вулицях українських міст. Кордон же був перекритий аж через кілька місяців конфлікту.
Безумовно,що "горючого матеріалу" на Донбасі було замало для справжньої війни. Хоча підготовка до неї велася російськими спецслужбами задовго до 2014 року. Прапори ДНР вперше з`явилися в широкому доступі на сторінках журналів ще в 2009 р. А майбутні бойовики проходили табірний вишкіл на російській території в недержавних воєнізованих формуваннях, яких в РФ близько десятка.. Однак місцевих "буйних" ,здатних просто так, застрелити неугодного проукраїнського сусіда виявилося набагато менше ніж хотілося би російським спецслужбам, тому на ефсбешні грошій було ангажовано "реконструктора" Гіркіна-Стрєлкова для того, щоб той першим натиснув спусковий гачок. А далі -"око за око, зуб за зуб..". Тим більше, що поза передовим позиціями бойовиків завжди знаходилися невідомі групи, які вели вогонь по мирних жителях, так-би мовити підливаючи "масла у вогонь" та забезпечуючи цим майбутню "вендетту". Ясно, що дозвіл на операцію був із" самого верху", однак впевненості в успішності проведення ніякої не було. І тільки після захоплення Донецька стало зрозуміло,що" гра вартує свічок"й потягнулися російські військові конвої через неконтрольовний Україною кордон. А І,Гіркін тепер по "городам да весям" влаштовує конференції і хвастається тим, як він, "скромний реконструктор" зумів розпалити полум`я "громадянської" війни.
Чи були у тодішньої влади можливості припинити війну на початковому етапі ? Швидше "так" ніж "ні". Уже пізніше стали відомими факти залякування Києва повномасштабною війною з боку Кремля. Напевне погрози висадити російський десант в "урядовий трикутник" на Печерські пагорби добряче паралізував українське керівництво, яке проявило таку бездіяльність. Безумовно "танець великого Пу" багатотисячними військовими маневрами на кордоні з Україною, явище гіпнотизуюче. Проте якби Путін захотів захопити Україну збройною силою то зробив би це ще в перших числах березня 2014 року коли анексовував Крим .Стан справ в Збройних силах України йому був добре відомий.Однак він добре зважував міжнародний резонанс. А вести війну руками новостворених фейкових республік, Росія уже добре навчилася, адже має на цьому поприщі значний історичний досвід.
Маленька переможна війна без сумніву була вигідна П.Порошенку, кандидату на пост Президента України, який обіцяв закінчити її в короткий термін.Згадати лише тогочасний слоган "Вибори в один тур, а зекономлені гроші на "Апачі"(сучасний бойовий вертоліт США) Та знову напевне підвели служба зовнішньої розвідки і армійська контррозвідка.Тому, що як можна було не передбачити скоординованих ударів бойовиків з української території та російських "Градів" з-за кордону по сектору "Д" ,тилові комунікації яких перерізати могли кілька взводів ворога. Хоча ... ну хто ніколи не наступав на граблі?... Але наступати на ті ж самі граблі двічі... Зайняти Саур-Могилу, розвинути наступ на Іловайськ для з`єднання з військами, які для розсічення ворожого угрупування(ДНР відЛНР) наступали з Горлівки. та не припустити що росіяни своїми військами вдарять в спину і перетворять наступ на Іловайський котел...Єдине що спадає на думку, то це був хитрий план, щоб світова громадськість переконалася у російській агресії, а не говорила про "громадянський конфлікт". Потім добавився ще Дебальцівський котел...Не можу позбавитися думки про навмисну здачу Дебальцевого під тиском в Мінську супротивної сторони. Адже це дуже важливий залізничний вузол, який, за запевненнями ГШ ЗСУ був повністю зруйнований перед відступом, що однак не перешкоджає йому успішно працювати й нині приймаючи ешелони зброї, боєприпасів та пального для сепаратистів. Добре що хоч Маріуполь не віддали. А то сепаратисти мали би ще й морський порт.
Станом на сьогоднішній день діють Мінські угоди-2 та офіційно оголошено перемир`я. Однак надіятися на швидке вирішення конфлікту марно, а приставати на вимогу Путіна, та давати Донбасу особливий статус в складі України, значить ставити хрест на "проекті Україна " в цілому. Тому, що після відбудови Донбасу за українські кошти, "особливий статус" плавно переросте в повний суверенітет та приєднання до Росії навіть більш легально ніж це було в Криму(задум сепаратистів) . Це в кращому випадку.В гіршому(задум Кремля) - надовго отримаємо неукраїнський, некерований анклав, що суттєво послабить Україну. Найпрагматичніше рішення - визнати тимчасово окупованими територіями та передати цей головний біль на утримання автору " заворушки". В принципі воно до того і йде. Економічні зв`язки України з ДНР-ЛНР слабшають. Там вводиться в обіг російський рубль, а пропускні пункти на лінії розмежування уже нагадують кордон. Цей процес має власну логіку і вона не тотожна логіці мінських угод. Тим більше, що вони не працюють сповна. Адже мінські домовленості є нічим іншим, як спробою Кремля виграти час та розвалити Україну "тихою сапою", а не великою війною, і українська сторона в силу своєї слабкості була змушена прийняти правила цієї гри. Відсутність контролю України за власним кордоном станом на початок 2016 року є красномовним свідченням справжніх намірів РФ. А розмови Заходу стосовно пролонгації дій мінських угод на 2016 р. показують неспроможність союзників України на ефективні дії. Хоча введення миротворчих сил ООН, в тому числі і для контролю за кордоном, могло би дати більший результат. Однак Україна, на жаль, не гравець, а тільки шахівниця.
У всякому разі нам залишається тільки сподіватися, що антиросійська коаліція в ЄС не розпадеться швидше, ніж Росія змириться із втратою України (з Донбасом чи без нього вже не є так важливо). Гірше буде коли ми залишимося з ерефією наодинці, або нас просто обміняють на щось більш корисне для західного світу.Наприклад на нейтралітет Росії в протистоянні США-Китай. Однак поки цього не сталося Україна має шанс. Але потрібно прискорити свій поступ до Європи. Вікно можливостей ще відкрите,однак часу залишається все менше, адже час низьких цін на нафту не вічний.
Ми звісно вибрали для "втечі" не найкращий час. Потрібно було це робити в 1991( чи принаймі в 1993) році, як і всі ті хто нині уже в ЄС.Тоді Росія була слабкою і не мала майже пів-трильйона доларів золотовалютних резервів. Але тоді в нас не було серйозних союзників по ту сторону лінії Керзона та була чимала "п`ята колона", що зростала на дешевому природному газі з Росії, поки не виросла в теперішню українську олігархію . Нині все по іншому. Нам простягнули руку допомоги, за допомогою якої, ми,"дещо поскубані" вперто долаємо милю за милею, в надії попасти в "обітованну землю" ЄС. Малоймовірно, що ми встигнемо туди вчасно,адже нинішній світ такий динамічний. Проте варто надіятися. Колумб теж плавав у невідомість з метою всього лише допливти до Індії, однак відкрив зовсім Новий світ...
3.Майдан та реформи.
Як не дивним це виглядає, але Україна має більше шансів вислизнути з цупких обіймів Росії ніж на проведення радикальних суспільних реформ. Причина в тому,що в першому випадку влада та значна більшість населення України діють спільно, та ще й отримують міжнародну підтримку. а от в другому випадку-значна частина владної верхівки не проти, аби усе залишалося як є, хоча більшість українців рішуче виступають за реформи. І саме під їх тиском влада вдає, що ніби їх проводить.
Почали звісно з реформи МВС і не тільки тому, що там давно уже все було геть зіпсуте, а насамперед для створення власної опори. Хоча теперішня поліція навряд чи вже буде таким"озброєним загоном влади" як "орли Кравченка". Реформа прокуратури захлинулася у власному ... як би сказати ..."соку". Усі й надалі залишилися на своїх прикормлених місцях. Реформування судів навіть не захлиналося... А це найперші реформи, які потребує країна та вимагають її донори. Реформи в армії звелися до повернення призову на строкову службу. Реформа освіти пробуксовує... Перелік можна продовжувати. Це при тому, що йдеться про реформи тільки в "надбудові", як ідуть реформи в "базисі" держави, де створюється додаткова вартість, можна собі уявити.
Нам часто показують Польщу, як приклад, та говорять-"Вони змогли і ми зможемо!".Можливо, що так. Однак це буде в рази складніше та довше. Причини цілком тривіальні..."Відібрати " в могутнього СРСР Польщу, коштувало Заходу десятки мільярдів доларів кредитів(потім значною мірою списаних). І це того вартувало. Чого не можна сказати про ситуацію з "добровільним викраденням України" в Росії. Захід ніколи б не пішов на конфронтацію, якби Росія не переступила межу,та не зруйнувавши повоєнну систему світової безпеки, відібрала Крим в України і розпочала дестабілізацію на її Сході. Нагадаю, що саме Європа, устами Р.Сікорського, продовжувала "втюхувати" нам Януковича ще на 2015 рік добре розуміючи, що відбудеться в подальшому.В цьому вона була так схожа на Джорджа Буша старшого який переконував українців не руйнувати СРСР. І нині європейські лідери, як в принципі і лідер США діють за принципом з відомого анекдота:"Як не дожену - так хоча б зігріюся". Тобто якщо таки й не вдасться відірвати Україну від Росії , то навіть сам цей процес послабить РФ, а тих кілька мільярдів доларів, що будуть на витрачені на це - дрібниця. Тобто ні Європа, ні США не дорожать Україною так, як колись дорожили Польщею. І заклики Дж. Сороса значно збільшити валютні вкладення в Україну поки-що не знаходять підтримки в західному світі.
Правда є й інша сторона медалі чому нами не дорожать, не вкладають гроші та чому не йдуть реформи.. Ми - зіпсуті...Причому тотально. Всі роки незалежності в країні, що по розпаду Союзу мала чи не найкращі стартові позиції в економіці, множилася корумпована бюрократія всіх рівнів, яка паразитувала на державі, адже влада приносила більше доходів аніж бізнес. Крім того в Україні склалася дуже недолуга економічна модель, яка базується на існуванні державно-монополістичних корпорацій, що вкупі із приватно олігархічними холдингами просто грабують державу. Монополія в економіці - завжди зло. Державна монополія - при корумпованій владі - зло абсолютне. Нині в державі близько двох сотень державних корпорацій, з яких більше п`ятдесяти - різного роду монополії. Саме вони є найбільшою дірою для державного бюджету. Практично усі вони збиткові, а тому вимагають від казни постійних дотацій, кредитів, списання боргів, недоїмок по податках, та ще інших "400 способів, порівняно чесного заробляння грошей..." А потім по кабінетах їхніх керівників знаходять кілограми золота, десятки кілограмів стодоларових купюр та інші цінності походження яких важко пояснити. Хоча не так уже й важко... Це в основному плата олігархів за те, що значна частина послуг державно-монополістичних корпорацій була їм надана за заниженими цінами, а послуги приватних холдингів для них- за завищеними. Такий собі симбіоз паразитів-"кровосісів".
Але не тільки господарюючі об`єкти дерибанять Україну. Не відстають від них і корумповані урядники, які й потрапляють на ці посади переважно за квотами певних олігархів. До них можна також додати й всю Верховну Раду. Бо хто ж забуде моменти коли у ВР голосувалися законопроекти виключно під інтереси одного Р. Ахметова, який тоді був депутатом. Безумовно, що нині ситуація із законотворенням дещо краща, але коли спостерігаєш за бюджетною епопеєю, а потім, уже в законі знаходять поправки, які невідомо ким були внесені, й невідомо як були проголосовані...Залишається лише дивуватися. Дивуватися тому, що з нами ще хтось хоче мати справу.
Корумпований уряд з великою легкістю надавав податкові пільги приватним олігархічним холдингам, списував різноманітні борги мільярдами гривень, неправомірно відшкодовував ПДВ. А скільки кредитів під гарантії уряду було їм надано, а потім приходилося погашати з бюджету- один бог знає. В руках уряду встановлення цін та тарифів, призначення дотацій та відшкодування субсидій, а це мільярдні схеми до збагачення не кажучи вже про різноманітні тендерні закупівлі(згадайте лише одіозні "вишки Бойка")
Окрема тема - рефінансування банків фінансової олігархії. На 2014 рік суми рефінансування досягали майже двох сотень млрд.гривень. А ми дивуємося падінню гривні.Про людське око з десяток приречених банків було "пущено під ніж", однак з`ясувати скільки рефінансованих коштів вдасться повернути Нацбанку навряд чи видасться можливим. Встановлення курсу гривні теж непоганий інструмент для заробітку. Перефразовуючи американців, які говорили,що "добрим словом можна досягнути гарних результатів , а добрим словом та револьвером - ще кращих", то в Україні- "добрим інсайдерським словом та рефінансуванням НБУ" можна добряче "наварити грошенят".
Наведені вище способи збагачення за рахунок держави- тільки надводна,видима частина айсберга, під назвою "Дерибан України". Однак ті кому хоч трохи відома фізика, знають, що це тільки 1/7 частина , решта ховається в мутній воді корумпованої держаної політики. Тому вислів "Україна бідна держава" є в корені неправильним. Україна не бідна, вона просто пограбована..
За певними підрахунками від трьохсот млрд до пів-трильйона гривень незаконно обертаються між корумпованою владною верхівкою, державно- монополістичними корпораціями та приватно-олігархічними холдингами, які створені та існують для взаємозбагачення. Це "бермудський трикутник" України, який зрештою її й втопить.
Передчуваючи це, всі хто нажився експлуатуючи державу, не спішать інвестувати вкрадені кошти в її економіку.Вивіз капіталу за межі України становить, за різними даними, від триста до чотирьохсот млрд.гривень в рік. Яхти наших олігархів уже довші ніж в арабських шейхів." Можемо бути горді, що українські... ". Хоча продовжуємо клянчити в МВФ копійчані кредити та просити ЄС доплачувати зарплати нашим чиновникам, значна частина яких- мільйонери, що полюбляють обзивати незалежних журналістів "клоунами". .
Тому повертаючись до порівняння з Польщею, хотів би нагадати, що польський президент, в побуті, їздить на старенькому авто з відрихтованим крилом та навіть умудрився бути оштрафованим за неправильне паркування автомобіля. Відчуваєте різницю?
"Україна- не Росія" писав Л.Кучма, але Україна й не Польща. Американським віце-президентам не було потреби шпетити в польському сеймі владну верхівку за незадовільну боротьбу з корупцією. Так як не було й потреби "імпортувати" іноземців для роботи в польському уряді. Однак народ завжди заслуговує на ту владу яку обрав. Це аксіома. Теперішня Україна не подобається багатьом українцям, які не розрізняють понять країна та держава." Мені подобається моя країна, в якій я можу реалізувати себе українцем, однак мені не подобається держава в цій країні і я мушу її покращувати"- мало би звучати з уст кожного свідомого громадянина.
Яких же перетворень потребує Друга Українська республіка? Перш за все професійної та прозорої влади, усіх її гілок. Прозорої як на роботі так і поза нею.З декларуванням доходів та видатків, як своїх так і родичів.
Необхідно нарешті зруйнувати злочинний тріумвірат, який нещадно грабує Україну. Насамперед є необхідність реформування держаних монополій та подальшого роздержавлення господарського сектора. Це може поповнити держбюджет та допоможе запустити ринкові механізми в економіці.
І на останок. "Карфаген має бути зруйновано!"- так закінчував Марк Порцій Катон у римському сенаті свою кожну промову, незалежно від її змісту. Приватно- олігархічні холдинги в Україні мають бути демонополізовані. Хвіст не може крутити собакою. Так і вони не мають права грати інтересами української держави. Тому, що вона, попри все,не їхня власність. Є велика необхідність побороти мафіозний олігархічний капіталізм та перетворити його на капіталізм народний(як не дивно для вихідців з СРСР, але такий економічний уклад можливий.). Є чимало способів для такої трансформації. Однак для цього необхідна політична воля. А її поки-що немає. Можливо наступні уряди та Ради зможуть нарешті приступити до справжніх перетворень.Але заміна владної верхівки нині- дуже проблематична. Громадянське суспільство України знову опинилося перед нелегким вибором. Радикальна його частина вимагає швидкого розвитку революційних перетворень. Поміркована ж частина розуміє, що в теперішніх умовах економічного колапсу та війни, є значний ризик повернення під час виборів попередньої, реакційної влади, за якої "долар був по вісім". Боротьба сучасної влади з радикалами- безперспективна, вона тільки загострить ситуацію. Однак топтання на місці, без реформ є ще більш шкідливе. Тому, аби й надалі правити, ця влада повинна: а) перестати красти; б) проводити реальні реформи в першу чергу в економіці;в),як найшвидше "покарати винних". При цьому, кілька дрібних хабарників- прокурорів, в залік не йдуть. "Агнцем для заклання" мають бути високопосадовці із "папередніков", або олігархи.Виконання пункту "в" не є якимось "архіскладним" завданням. Його виконання може втамувати "голод" радикалів та не дозволить перевести революцію в затяжну, деструктивну стадію. Однак дедалі частіші синхронні голосування частини коаліції та "оппоблоку" зовсім не вказують на такий поворот подій. Існує велика ймовірність контрреволюційної змови попередньої та теперішньої влади. Точка біфуркації ще не пройдена. І реалізація найгіршого сценарію - переродження сьогоднішньої, хай навіть дуже недосконалої влади, через її союз з попередньою - абсолютно можлива. Після - третій Майдан, але уже катастрофічний і повторення сценарію Першої Української республіки 1917-1920 рр.
Теперішня економічна криза уже допомагає очищенню держави від олігархів, адже ресурс скоротився, майже усе пост-радянське уже нагадує використаний лимон, а тому олігархи розпочали війни між собою. В цій війні вони сильнішим не стануть. Тому є всі шанси заставити їх працювати на державу,або, що значно краще," ліквідувати,як клас".Однак нема потреби знову наступати на вже пройдені в 1917 етапи "експропріації експропріаторів". Сучасні напрацювання в економічній науці й практиці мають більш витончені способи трансформації відсталих економічних систем. в більш продуктивні.
Загалом, підсумовуючи вищенаведене, можна сказати, що Друга Українська республіка доживає свої останні дні. Пройде зовсім небагато часу й ми станемо свідками появи Третьої Української республіки(чи не децентралізованої?) Чи буде вона більш життєздатною, у значній мірі, як не дивно для сучасного світу , залежить і від нас.
4.Майдан та євроінтеграція.
Україні довго давали грати в незалежність.Дешеві енергоносії в обмін на лояльність та політику багатовекторності часів Кучми,змінилися на політику позаблоковості при Януковичу, але уже без дешевого газу. Короткий час, за президентства Ющенка, Україна спробувала розвернути політичний вектор на Захід. однак зазнала фіаско. Потрібно було реформуватися, а робити це влада не бажала. Покататися на коньках, їздити в метро урядовці вміли. А от проводити реформи - ні. Та й Росія тоді влаштовувала Захід, як регіональний лідер на Сході, імперські замашки,ще не проглядалися, дуумвірат Путін-Мєдвєдєв лише закручувався, новою холодною війною не пахло. Тому то й Європа махнула рукою на Україну.
Однак українці не відмовилися від Європи. І не тільки через бажання їздити туди без віз. Той хто хотів виїхати й так мав чимало можливостей й давно зробив це. Українці вірили, що шлях до Європи заставить змінитися владу. І вона стане європейською за суттю. Євроінтеграція розглядалася людьми як спосіб проведення реформ під тиском партнерів. Крім того настирливий тиск сусідів з їх Митним союзом, в якому Росія через монопольне право на енергоносії, тримала основний пакет акцій, не влаштовував українську владу.Але врешті-решт Янукович здався, та змушений був продати ідеї євроінтеграції за 15 млрд. дол. "Викрадення Європи" йому дорого коштувало.
За нинішньої влади все по другому: Захід так багато грошей, як Росія не дає, та ще й реформ вимагає. Маємо надію, що їх буде втілено в життя, й Україна зміниться в сторону західних стандартів. Це і є головне завдання євроінтеграції для народу. А витурити завдяки безвізовому режиму закордон, на заробітки ,якомога більше українців щоб зменшити соціальну напругу- найпростіше, що може зробити уряд.
Однак тільки дуже наївні люди можуть вірити в можливості вступу України в ЄС. Звісно теоретичні шанси є. Але необхідно пам`ятати, що найкоротший термін асоційованого членства, яке нині отримала Україна - десять років. Потім, якщо все піде гладко, необхідно пройти ще мінімальний десятирічний термін кандидатства до ЄС. Хтось вірить, що для України все пройде гладко? ...
Є й інше питання, а чи взагалі збережеться Європейський союз в сучасному вигляді принаймі через двадцять років? З огляду на теперішні його проблеми, швидше "ні", ніж "так". Навіть, якщо й вдасться приборкати теперішнє "велике переселення народів",не факт, що неповороткий ЄС залишаться в незмінному виді. Сьогоднішнє швидке "усихання " шенгену тому доказ.
Однак колишня Римська імперія розпалася не стільки через міграцію на її території різноманітних варварських племен, а через власні проблеми. Чимало футурологів стверджують, що в умовах четвертої хвилі НТР( а головне енергетичної революції), свідками якої ми є нині, світ знову повернеться в епоху середньовіччя. Знову відроджені національні держави з закритими кордонами,значне скорочення темпів глобалізації, та перехід до регіоналізації.
Тому цілком ймовірно, що коли "мандрівна" Україна наблизиться до Європи, їй прийдеться стукати в наглухо забиті двері європейської комунальної квартири. І не обов`язково майбутнім правим урядам Німеччині та Франції, як основним "домовласникам" ЄС,захочеться відкривати нам двері.
Україні уже від сьогодні необхідно продумувати можливості розвитку поглиблених стосунків із східноєвропейськими та центральними державами .Особливо слов`янськими. Приклади таких стосунків уже відомі. Вишеградська четвірка- один із них. Тобто лозунг панславізму знову стає актуальним. Проте об`єднавчим стержнем нової східноєвропейської спільноти буде не імперська Росія,яка віками виношувала такі плани, а союз Польщі та України,який відновить торговий шлях із "варяг у греки". Майбутнє приєднання до цього союзу прибалтійських держав та Білорусі,а також Чехії, Словаччини, Угорщини та Румунії, дозволить йому на рівних правах говорити із теперішніми бенефіціарами ЄС. Польська економіка на сьогоднішній день є однією з найбільш динамічних в Європі. Будівництво LNG- терміналу дало полякам можливість диверсифікувати поставки газу. Можливо, що цим колись скористається й Україна, яка не має можливості його будівництва на чорноморському узбережжі в зв`язку із позицією Туреччини в питанні транспортування зрідженого газу через Босфор. Без сумніву, кооперація Польщі та України буде взаємовигідною.
Теперішня польська влада добре розуміє переваги Чорноморо-Балтійського союзу, особливо при сучасному розкладі сил. Польща, в союзі із Литвою послідовно підтримують кроки України, щодо отримання реальної незалежності.. Польський президент А.Дуда неодноразово наголошував на тому, що польська держава має всі шанси на регіональне лідерство,аби відігравати вагомішу роль в європейській політиці. Розташування сил швидкого реагування НАТО (читай США) в Польщі та країнах Балтії в раніше небачених кількостях, дають підстави стверджувати, що Сполучені Штати можуть надати підтримку Східноєвропейському союз держав. Ми вже це проходили... "Санітарний кордон" від комунізму по лінії Керзона. Правда тоді основна частина території України була по ту (російську) сторону від цього кордону. Нині може бути все по другому.
Створення спільної польсько-литовсько- української бригади збройних сил можна розглядати як першу ластівку цього процесу. Тому,ймовірно, укладення нового за змістом варшавського договору уже не за далекими горами. Для України це принципове питання. Адже перебування в сірій безпековій зоні та позаблоковість уже показали свою безперспективність. А територіальні проблеми, які нині має українська держава, та які в найближчій перспективі не можуть бути вирішені, не дозволять Україні стати членом НАТО( хіба-що блок не зробить винятку та прийме до своїх лав державу з територіальними спорами).
Тому українській владі уже нині необхідно розробляти паралельні напрями євроінтеграції для того, щоб потім не блукати серед трьох сосен.
.
.
