Розвиток ремесел та торгівлі Снятинщини в кінці XIX - першій чверті ХХ ст.

Панорама Снятина з Галицького передмістя

3. Розвиток традиційних ремесел та виникнення нових.

   На теренах Снятинщини, як і в інших регіонах, ремесла зосереджувалися переважно по містах і містечках, за винятком окремих природних монополій, що могли розташовуватися і по селах (наприклад, солеварні). Однак масові види ремесел були притаманні й селам.

  На межі століть в містах повіту уже не діяла цехово-реміснича регламентація, яка служила гальмом розвитку ремесла, а цехово-ремісничі виробництва поступово ставали дрібними мануфактурними промислами, які переростали в капіталістичні підприємства. Деякі із промислів уже були згадані – млинарство, олійництво, виробництво цегли, тартаки.

Безумовно, серед великої кількості млинів у повіті, тільки паровий  млин братів Різенбергів, власником якого був Соломон Різенберг. підходив під визначення "виробництво капіталістичного типу". Але цегельні Снятина розвиваючись також увійшли в цю стадію і навіть одна з них зберегла своє виробництво до сьогодення.

Однак, більшість ремесел не так швидко піддавалася капіталізації, як і дрібна ярмаркова торгівля дуже поступово змінювалася на стаціонарну торгівлю по крамницях.

     Ремесла та промисли ділилися на масові (якими займалися тисячі осіб) та окремі, в яких число зайнятого населення було в десятки разів менше. До масових ремесел відносились насамперед такі, що виросли з дрібних кустарних домашніх промислів, та в яких основним предметом праці була деревина, наприклад - столярство, теслярство, які широко застосовувались у будівництві. Для таких ремесел достатньо невеликого набору нескладних інструментів, що були чи не в кожній хаті: сокири, пили, стамески, молотки, рубанки тощо. Велику роль в таких видах ремесла відіграють не стільки інструменти, скільки певні знання та практичні навички отримані при довготривалій практиці. Теслярською працею будувалися дерев’яні будинки, а столярською - вони отримували двері, вікна, меблі. Найбільш відомими столярами Снятина в передвоєнні часи були: Л.Хом`як, М.Фішман, А.Ґабер, М.Фершман, Б.Котапський, С.Пейсах, К.Курцберг, Г.Глоґер, М.Ґеітнер,Д.Маслер, К.Шульц, М.Вейслер, І.Цейґер з сином. Як видно з прізвищ, в основному, це не українці, а євреї чи німці.Будучи грамотними, та отримуючи потрібну інформацію з "корінних" австрійських земель ("з Європи"),  вони першими застосовували передові технології, інструменти, а тому користувалися підвищеним попитом серед замовників. Тодішні майстри виготовляли не тільки "столярку" (скрині,двері,вікна) до хати, а й різноманітні меблі: шафи, столи, крісла, ліжка, креденци(кухонні шафи) та інші предмети тогочасного хатнього інтер`єру. Сировиною для столярів-меблевиків слугувала деревина переважно листяних порід: дуба, ясена, бука, горіха, що часто зустрічаються в окрузі. Виробництво меблів  з масиву дерева, а не з ДСП (деревинно-стружкових плит тоді ще не було) потребувало високої кваліфікації майстра. Крім самої роботи з деревиною вони повинні були вміти ще красиво опоряджувати свої вироби.

         Для столярних робіт по виготовленню дверей чи вікон найчастіше використовували деревину сосни, ялини чи ялиці. Набагато рідше використовували модрину. Вона значно рідше зустрічалася в сортаменті тартаків-пилорам, та й самі майстри не дуже полюбляли працювати з нею, тому, що вона дуже засмолювала столярний інструмент. Найкращою була деревина зимової рубки. Добрий тесля завжди рекомендував ґаздам-забудовникам придбавати саме таку сировину. Вона менше розтріскувалася, коробилася та всихалася, Вважалося, що дім збудований з "зимової деревини" зможе простояти більше ста років.

        Через те, що в лісах Снятинщини було дуже мало хвойних порід дерев, їх завозили з Карпатського регіону. Найчастіше  деревину транспортували сплавом, плотами - дарабами, річкою Черемош. Цей процес був вартісним, адже приходилося будувати спеціальні водотехнічні споруди - "гамованки" чи клявзи (конструкція австрійського інженера Кляузе) для чого використовувалося багато дерева. Робота плотогонів-бокорашів була дуже ризикованою, тому й високооплачуваною, що також підвищувало вартість деревини доставленої в повіт. Перевезення дерева-кругляка  по території повіту, наприклад від села Залуччя над Черемошем до села Хутір- Будилів( тоді -Залуччя -"Стація") за допомогою вузькоколійки було також не з дешевих. В силу цього більшість дерев`яних будинків Снятинщини, споруджували не способом "зруб", що був поширений в гірських районах, а способом "в закид",  при якому "кістяк" будівлі -" нижній та верхній вінці", зв`язані між собою вертикальними брусами-стояками стін, та противітровими брусами-розкосами, заповнювали "закидом" - нетоварною, дешевою деревиною. Весь будинок опісля обмазували глиною вимішаною з соломою. Це покращувало теплоізоляційні властивості будинку, пожежну безпеку, та захищало деревину від несприятливих факторів чи шкідників. Спорудження таких будинків потребувало кваліфікованої теслярської праці. В Снятині,  на відміну від сіл, теслярів було мало. Відомо тільки про К. Шамушинського та Й. Кутяка. По снятинських селах теслярів було більше. Широко відомими були карлівські (прутівські)  теслі - Калитчук Д., Семотюк І.,Шкурган І., Кейсан Н. До ганьківецької бригади належали-Чорнописький В.,Мельничук Р. Стрийський М. В Залуччі теслярували Оробець Д. та Романюк Й., в Заболотові - Хім`як Х., Павлюк Н. та Фуш Ф.

           Чимало поширених  снятинських прізвищ виникло саме завдяки  цим видам ремесла, носіями яких були чи вони чи їх предки. Снятинські - Столярські, Стельмащуки, Стельмахи, Теслюки, - свідчення тому.

На цьому місці згодом буде "Кільце"Косів-Городенка
На стрілках: ліва-"До Устя"права-"до Снятина".

            Дещо менш поширеним було бондарство – виготовлення дерев’яної посуди, тари. Воно потребувало спеціального інструменту та кращих знань, навичок і не було по силі кожному. Снятинські дерев’яні  «путні», «бочівки», «цебрики», «бербениці», «шаплики» виставлялися навіть на етнографічній виставці в місті Коломия, про що згадував Оскар Кольберг, дослідник Покуття.  При часі існування в місті бровара (пивзаводу) снятинські бондарі мали чимало замовлень на виготовлення різнорозмірних бочок. Для виготовлення бочок використовували переважно деревину дуба, який крім того, що був міцним, ще й не боявся вологи. Дубові бочки служили досить довго. Клепку, основний складовий елемент дерев`яної тари, робили також із більш прозаїчних сортів дерева - липи, осики. Однак  в цьому випадку, такий посуд був призначений для зберігання жирів, сирів, тощо. Застосовували в бондарстві й клепку з деревини хвойних порід. В таких діжках часто зберігали сухі сипучі продукти, квасили на зиму капусту, огірки. На вироби з клепки ставили обручі, переважно металеві. Але на невеликий  посуд, що використовувався для зберігання продуктів(наприклад бербениці),яким не рухали кожен день, ставили також дерев`яні обручі. Крім виробів з клепки бондарі виготовляли посуд з масиву деревини, наприклад  ночви - вид великогабаритного хатнього посуду в якому вимішували тісто на хліб та витримували опару до  випічки. При зростанні виробництва металевої( з оцинкованої бляхи) тари, бондарство, як промисел почало поступово зникати.  Відомими снятинськими бондарями були переважно українці: М.Іваніцький, Д.Крикливець, С.Романович, М.Зінковький. По селах бондарів було небагато і цим промислом в Залуччі  та Заболотові займалися Пазинюк Т. та Рожняк Е. відповідно. Однак прізвища снятинців - Боднар, Боднарук, Бондарчук, Беднарчик підказують, що в давніші часи це, нині забуте ремесло, було більш поширеним. Окремим підвидом бондарства було виготовлення сит та решіт, без яких не могла обійтися по господарству жодна ґаздиня. Відомим  в Снятині виробником сит був М.Скорупський. Це ремесло теж вимагало певних знань та умінь,починаючи від вибору деревини та закінчуючи вигинанням обручів. Крім того він займався й дротарством - обплетенням м`яким(відпаленим ) та тонким дротом горщиків, макітр та іншої керамічної габаритної посуди для подовження її терміну застосування.

Один із снятинських  дерев`яних мостів.
Їх часто руйнували повені.

            Існувало також стельмахарство – ремесло у виготовленні возів та карет, основи тодішнього гужового транспорту. В Снятинському повіті, стельмахарні були в Заболотові, Видинові,Залуччю, Микулинцях. Відомими снятинськими стельмахами були Квасницький, Васілевський, По вулиці Валовій  було розташовано майстерню Бордуна. Загалом назва "стельмахарня" завжди асоціювалася з столярними майстернями. Однак ремесло стельмаха потребувало чимало знань з ковальської справи, тому, що без металу неможливо було зробити міцного воза чи карету. Вигнути деревину для санних полозів чи дуги, також необхідно було вміти. Снятин був провінційним містечком, а тому тут нікому було замовляти  розкішні екіпажі. Однак легкі візки на ресорах з однією віссю (т.з. ридван) та  робочі вози (підводи,каруци) для транспортних перевезень замовляли як жителі міста, так і сіл. Інший, крім гужового, транспорт почав з`являтися аж на початку XX ст. До речі колись  в Снятині  навколо приміщення критого ринку чималі площі були відведені для стоянки кінних екіпажів, які в базарні та ярмаркові дні були заповнені вщерть. Крім возів виготовляли стельмахи сани та санчата, адже в ті часи зими були холоднішими та багатосніжними, без частих відлиг, а сіль на дорогу не сипали, тому й санна дорога трималася аж до березня. 

Снятинська переправа- верхня"чайка"
Або "коли повінь забрала наступний міст"Фото Бобера.

            Життя покутян не могло обійтися без ковальського ремесла, а тому, у місті та великих селах працювали ковалі та були кузні. В Снятині навіть одна із вулиць донедавна зберігала свою дуже давню назву – Кузнечна. Колись вона розташовувалась на головному шляху з Коломиї до Чернівців( частина колишнього Галицького торгового шляху), що проходив від будинку Магістрату вниз до Потока, а потім вулицею Широкою через так зване Галицьке передмістя в село Кулачин, а далі на Буковину. 

Міст над Прутом.Фото І.Шміцлера.

            За австрійських часів, відбулося  будівництва так званої «Цісарської» дороги через Балки ( нині це вулиця Шевченка, яка з’єднує межу міста, району та області із Чернівецькою областю ), Болота були осушені спорудженням водозбірних та водовідвідних каналів. Після цього основні шляхи пересування перемістилися і ремесло вул.Кузнечної або занепало, або перемістилося, а назва залишилася (хоча нині на жаль вже ні). Якщо в деревообробній сфері домінували за національністю українці, то в ковальському ремеслі більшість у місті була за німцями та поляками.Так було не завжди, а вже після прибуття в 1777 році до Снятина перших переселенців з австрійських та німецьких  земель. Прибульці з Баварії, Пфальца,Вюртерберга  принесли з собою різні передові європейські технології, в тому числі й в сфері ковальства. Так, найвідомішими ковалями давніших часів у Снятина були німці - Ґерґезаймер, що мав кузню в центрі міста та А.Масірер. Поляк В.Ляшкевіч мав кузню на вул. Кузнечній. По головній дорозі на Балках біля потоку мав кузню Ісидор Симиряк (залишки будівлі збереглися навпроти школи №2 ). Ближче до цегелень мав кузню німець Нерпас. На Августдорфі добрими ковалями були німці Вебер та Г. Копп. Крім І.Симиряка українцями-ковалями були також М.Стратейчук та Г.Заможняк.

            Ґерґезаймер був добрим ковалем, однак став більш відомим ще тому, що його спольщена дочка Цеся вийшла заміж за румунського генерала в часах тримісячної окупації Снятина румунськими військами 1919 р., в подяку за те, що румуни принесли до міста «цивілізацію» та визволили його з-під влади «хлопів» (українців). ЇЇ молодшій сестрі Ірині українці були більш до вподоби, адже та вийшла заміж за Б.Лукавецького,що жив у Коломиї однак мав родовите та багате снятинське коріння. Подейкують він, на перших порах, був затято ідейним комуністом. От такі-то снятинські"дива"

            Ковальство, як ремесло, потребувало спеціального приміщення - кузні, кузнечого горну, ковадла та великої кількості різноманітних спеціальних інструментів, які практично не застосовуються по звичайних обійстях. Тому ковальське ремесло було менш масовим ніж столярство, але не менш  потрібним. В присмерку кузні, для того, щоб добре бачити ступені розігріву металу, ковалі виконували різноманітні замовлення - то сокиру "насталити", виготовити завіси чи сапу, ковану огорожу, підкувати коня власноруч виготовленими підковою та вухналями. Ковалі рідко працювали самі, особливо ті, що мали багато замовлень та були вже в роках. Ковальство потребує значних фізичних зусиль, тому часто ковалі мали підручних, молотобійців. Саме тому з кузні доносився передзвін, адже коваль бив маленьким молотком тільки показуючи помічникові місце для удару кувалдою. Ймовірно помічники переймали ремесло, продовжуючи його. Рідко траплялися села де не було кузні.В деяких, як і в місті працювали німці чи євреї. До прикладу в Красноставцях  ковалем був Л.Блюменфельд, у Видинові - Бургер, в Заболотові - М.Ґерст. Але значно більше селами працювало ковалів з українським корінням та типовими прізвищами. В Княжу працював Г.Чиборак, в Залуччю - Нагорняк Й., Задубрівцях - Боленбах Г. Досить часто зустрічалися сімейні династії, коли підручним, а потім ковалем ставав син. Таке зустрічаємо в Ганьківцях , де ковалями були батько та син Пакелі, в Заболотові де мали кузню Несторук Й та Несторук Р., Залуччю - сім`я Данцевичів. Особисто автору була відома кузня коваля Й. Гранов`єцького  в Джурові де тоді працював його син. Вона стояла біля самої дороги, з якої через головний вхід було видно багато цікавих для допитливого ока підлітка речей. Тієї кузні, як і самого коваля вже давно немає, однак його ковальської роботи,коротка розкладна лавочка й дотепер видніється на паркані,нагадуючи авторові  далекі часи дитинства, та про останнього на селі представника давнього і таємничого ковальського ремесла. Нині на хвилі індивідуалізації та зростання популярності на handmade, маємо шанс на відновлення ковальства, й можливо теперішні Ковалі, Ковалики, Ковальчуки, Коваленки та Кузнюки  і не тільки вони, відновлять заняття предків.

          В  подальшому при здешевленні вартості металу, перетворенні його на звичний предмет праці  та ускладненні металевих виробів з`явилося ще одне ремесло споріднене із ковальством – слюсарство, яке дехто також називав холодним ковальством. На тій же Кузнечній жив такий собі слюсар на ймення Кеслер, німець по походженню, в більш пізні часи його заступив чех – Ян Конопка, який вже мав велику майстерню в районі Ринку. Мав найманих робітників і працював не тільки на замовлення, а й серійно, для оптової реалізації виробів.В  пізніші, польські часи, його на цій праці замінив син - С, Конопка. А Конопка - старший розпочав роботи по освітленню та електрифікації міста. В  1927році його стараннями по вул Вірменській була  запущена в експлуатацію перша снятинська "електровня". Генератор електричного струму приводив у дію старий, списаний корабельний двигун внутрішнього згорання. Для його охолодження необхідно було чимало води, адже на кораблі двигуни найчастіше охолоджуються забортною водою. Рішення було екстравагантним - через дорогу, в сусідстві польського клубу(до недавно напівзруйновані приміщення спортради "Колос", а нині новозбудована садиба) було споруджено красивий фонтан,який і виконував роль градирні, охолоджуючи воду. Так снятинські слюсарі спричинилися до освітлення вулиць Вірменської,  Головної та появи в місті першого кінематографа, яким заправляв З.Завальніцкі, в тому ж таки польському клубі-читальні. Хоча починали снятинські слюсарі значно прозаїчніше...

Снятинська "електровня"- тепер ЦОПП (Податкова)

 Найчастіше йшла мова про виготовлення дверної та віконної фурнітури - петель,защіпок,скоб,клямок, чи замків.Уже в ті часи навіть в небагатій селянській хаті з`являються найпростіші матеріальні цінності, які потрібно було тримати "під замком". Тому в тодішніх слюсарів було чимало замовлень на виготовлення найпростіших  сувальдних замків(т.з. риґлі), Вже пізніше з Європи прийшла мода на врізні замки, а разом з нею  й технологія їх виготовлення, швидко опанована снятинськими слюсарями -умільцями. Іншими відомими слюсарями Снятина були А.Когос, Р.Мессершмідт, П.Стензель та Теодор Занковський. Хоча українців в ті часи серед слюсарів було мало, однак вони  опанували це ремесло пізніше, адже прізвища Слюсар, Слюсарчук чи Слюсаренко  серед корінних снятинців відомі. Окремим видом ремесла стало також мосяжництво – робота з кольоровими металами.Однак на Снятинщині воно не набуло такого масового поширення як в Косівському повіті.Майстри працювали переважно з міддю, цинком, латунню бронзою,нейзільбером виготовляючи предмети декоративно-ужиткового мистецтва.

Станція прокату човнів на р.Прут.Фото Бобера.

            Враховуючи наявність у повіті природних запасів гончарної глини, продовжує існувати гончарство – ремесло у виготовленні глиняного посуду. Гончарів, в більш пізні часи, по повіту  було 8 осіб. Однак при зростанні машинного виробництва число їх підупало і вже на початку ХХ століття залишилось їх в Снятині тільки четверо. Усі чи то поляки, чи спольщені українці.  Першого звали Й.Вішньовський, який мав піч для опалу горшків по вулиці, що тепер носить ім’я Я.Лукавецького. Інший - А.Міґдалевич, жив і працював, мав гончарську піч по вулиці Стецівський, нині вул. Грушевського. Гаєвський  виробляв та обпалював горшки  над яром, в провулку, що нині сполучає вул.Грушевького з вул,Горука. Де знаходилася майстерня гончара М.Грушецького  достеменно невідомо. Крім посуду гончарі виготовляли кахель, що йшов на побудову дорогих декоративних печей. Характерною рисою снятинської кераміки було домінування коричневого кольору в "поливі"(емалі). Горшки виготовляли переважно прості, не поливані. Вони були дешевшими та користувалися підвищеним попитом ще й тому, що довше зберігали рідину прохолодною. Миски, макітри робили поливаними(покритими особливим видом вогнетривкої  емалі). Колір емалям, виготовленим переважно на основі кварцового піску давали оксиди металів. В глибоку давнину виготовленням керамічної посуди займалося чимало народу. Тому-то й придумано- "Не святі горшки ліплять" А прізвища з кореневим " Гончар..." в різних варіаціях є вельми поширені Снятинщиною.

            Ще одним видом ремесла було кушнірство – обробка шкіри та виготовлення верхнього одягу – кожухів чи кожушків та кептарів ( хутряна безрукавка). Як сировину їм доставляли на замовлення шкіри із гарбарні, які уже пройшли першу обробку. Довоєнним часом в Снятинському повіті було дві гарбарні( інша назва- чинбарня) із семи Станиславівської округи. Однак у воєнне лихоліття одна із гарбарень була зруйнована і залишилася тільки та, що була розташована біля бойні, під горбом, в місці яке називали "На жолобах" (де вода з Потока перепускалася на млин Філіповича). Гарбарні закуповували чи приймали на заказ для  вичинки шкіри  різноманітних домашніх та диких тварин, від шкір коней до кролячих шкурок. Переважно шкіри попадали на гарбарню соленими й сирими чи прісно консервованими, сухими. Робітники підприємства знімали із них залишки м`яса чи жиру(мездрили), зашивали порізи, та замочували у великих ваннах повних дубильного розчину. В тих розчинах шкіри( особливо великої худоби) могли знаходитися протягом тривалого часу. Окремі шкіри  йшли у ємність з спеціальним, фарбуючим розчином. Потім видублені шкіри підсушували та продавали. Оптовими покупцями були ж звісно шевці, лимарі , кушнірі. Як стверджують історичні джерела, снятинська гарбарня, що належала С.Штернбергу не виробляла високоякісних шкір - боксу, що йшов на виготовлення черевик, чи сап`яну або замші. Тому іншу частину шкір,як напівфабрикати, закуповували вірменські  купці, що володіли кращими підприємствами та технологіями по обробці шкір.  Оброблені Снятинькою гарбарнею шкіри ще були далекі від ідеалу і лише в кушнірських руках перетворювалися на сировину, придатну для пошиття одягу – вибілену, еластично м’яку, без запахів, вичинену,  при потребі підфарбовану шкіру і шерсть із якої шили кожухи – найкращий на той час зимовий одяг, що в Покутті був дуже поширеним. Шили також короткі безрукавки - кептарі, чи як їх називали на Буковині - минтяни. Оздоблені хутром куниці, лисиці чи тхора, вишивкою вони були повсякденним  одягом покутян. Оскільки масовий пошив одягу тільки зароджувався, кушнірів у Снятині було чимало(близько 30 осіб), а тому більшість снятинців ходила в одязі pret a porter від цих місцевих кутюрьє. Як стерджують статистичні матеріали протягом 1858-1870рр. снятинські кушнірі виготовили одних кожухів на більше як три тисячі золотих ринських. Серед кушнірів Снятина було декілька євреїв -Йосиль Бірнбаум, Даубер Самюель, Гофнер Хаїм, Фелднер Х. Названі особи не тільки займалися цим ремеслом,а й перепродували шкіри. Цей вид бізнесу напевне був прибутковим, якщо серед всього 60 телефонних номерів доступних в той час,один мав Й.Бірнбаум,а інший-ще один торговець шкірами- Рейтер Перес. 

Старий снятинський єврей. Фото Дутчака.

       Однак добрими кушнірами були вихідці із українських родин - Дмитро Радомський, Дмитро Керницький, Дмитро Куравський( в Кулачині), Василь Виноградник, а ще Олекса Москалик ( останні фахівці цієї родини і нині знають секрети обробки шкіри ). Серед інших відомих снятинських кушнірів: Камад Йосип, Костинюк Микола, Козак Й.,Ляшкевич М.,Уляшкевич М. та чимало інших. В Заболотові кушнірили  Дем`янюки ,Орищук М., Шпірер М.,Венкерт Й. По селах кушнірів було небагато, десь по одному- в Белелуї -Курилюк М., в Джурові - Танасійчук В, в Залуччі -Гуменюк Н.,лише в Іллінцях цим ремеслом займалося одночасно троє - Даниш Й.,Іванчук Г., та Осадчук М. 

        Якщо кушнірі в основному одягали покутян  то взували їх в шкіряне взуття – шевці, яких в повіті також  було чимало, але все ж менше ніж кушнірів. Вони концентрувалися в основному у місті, в Заболотові та тільки у великих та "багатих" селах.  Навіть у місті українські шевці творили більшість. хоча й було чимало євреїв. Так відомими єврейськими  шевцями була родина Ленців, а  ще Мошко Бушбаум, Мойша Голдберг, Йожеф Дрехлінґер. А з українських шевців славилися родини Квасневських ,Шавуляків, Кишканів, Садовських, Сваричевських, Лаврентовичів та Виноградників. В  Заболотові шевцями були Рейтер Л., Бачинський В.,Баб`юк М. та інші . По селах шевським ремеслом займалися рідше, але  по два- три шевці на велике село були присутні. Так в Ганьківцях шевствували Ісарук В,. Москалик Г. Мотрій Д., в Джурові - Матущак А,.Веселовський В.,Видинові - Скорупа В. Основним взуттям незаможних верств населення в ранніх часах були постоли з міцної волової шкіри. У виготовленні вони не були дуже складні й були не дорогими. З часом заможніші селяни могли дозволити собі пошити чоботи з юхтової шкіри, які попервах одягали тільки на свята. Жінки замовляли так звані "румунки" невисокі, густо й високо шнуровані черевики з косим невисоким"обцасом"(підбором). Туфлі,як взуття європейського типу, на перших порах  прижилися  лише в місті, де були мощені вулиці та тротуари.

Австрійські вояки на постої. Видно новий тротуар вул.
Головної. Хата крита ґонтом. Десь навпроти стадіону.

            Роботу із шкірою мали також лимарі (римарі) – спеціалісти з виготовлення кінної упряжі. Звали їх також шорники ( шори – деталь кінської упряжі – ставилися на вуздечку для прикриття коням бокового зору, щоб менше лякалися різких рухів збоку і не «харапудилися».  Окремо від шорників були також сідельники, що вже спеціалізувалися на виготовленні кінських сідел. Вони використовували дешеву сиром`ятну шкіру, або її відходи чи браковані бланки. Відомим снятинським лимарем  був Йосип Мітровіч, який жив, працював та торгував,  по вулиці Головній  неподалік єврейського цвинтаря. Не менш відомою в цьому виді ремесла була родина Мішлів, троє осіб якої були лимарями. А ще працювали Рінкер Д.,Розенбаум І та М.Грушецький. Вони виготовляли хомути, віжки, шлеї, капейстри та іншу кінську упряж. Близькими до шорників були поворозники, які виготовляли різного роду мотуззя та шкіряні шнурки чи батоги. До своїй виробів застосовували вони не тільки відходи шкіри, а й пеньку – продукцію рільництва – відмочену кору з конопель, які давали товсте і міцне волокно. З пеньки виготовляли воловоди - міцне мотуззя для худоби. В Снятині австрійськими часами знали поворозників Москаля та Шаскаля. За Польщі залишився тільки один на все місто поворозник - Соломон Аксельрод. Свою майстерню він мав при житлі по вул.Базарній.

            Такі види ремесла як ткацтво чи килимарство були в основному ділом жіночим. Його, напевно, й не варто якось виділяти, бо ткацтвом чи килимарством займалися в давнину чи не в кожній хаті.  Горизонтальні ткацькі верстаки не мали якоїсь складної конструкції і не були складними для спорудження, просто займали багато місця в хаті і вже не кожен їх міг встановити. Як сировина для ткацтва чи килимарства використовувалася овеча вовна, волокна льону та конопель, що селяни вирощували на полях. . Не кожен ткацький верстат був на обліку спочатку австрійської, а потім польської Торгово-промислової палати. Обліковувалися тільки ті, які працювали на ринок. Так на початку XXст. в повіті було зареєстровано 62 ткацьких верстати, які виробили сукна на суму 5.5 тис корон. А ще ж виробляли ліжники, горбатки, верениці (тип доріжки), верітки (покривала), рушники та інші хатні речі. В самому Снятині (не в центрі, а на околицях) було перед війною 20 ткацьких верстатів. До відомих снятинських ткачів належала родина Трачів, а виробництвом килимів займалася З.Горецька. Засилля недорогих та якісних фабричних текстильних матеріалів призвело до значного скорочення кількості ткачів. Так в повоєнному Снятині залишилося тільки два робочі верстати - в родині Мішлів та Мітровічів. По селах їх було також не багато. Відомим на повіт ткачем був Петро Сандуляк з Карлова. В селі Завалля один час навіть існувала акційна спілка(кластер) по виробництву ліжників. ЇЇ продукція була аж ніяк не гіршої якості від гуцульських ліжників. Однак виникали проблеми в  просуванні  на ринки та збуті продукції. По якомусь часі завалівський кластер по виробництву ліжників розпався.

          Із завершенням промислового перевороту та значним здешевленням тканин фабричного виробництва в суперечці між домотканими та фабричними виробами по співвідношенню «ціна-якість» перемогла фабрика і ці види ремесла поступово занепали, зберігаючись уже не стільки у виготовленні просто полотна, скільки рушників, що мали обрядове значення, а також килимів, доріжок.

            Кравецтво, як вид ремесла було здавна відомо на Покутті. Однак початок ХХ століття призвів до значних змін в моді на одяг. І поступово так званий «європейський одяг» приходить на зміну місцевому, національному, який почали ідентифікувати як обрядовий. В силу цього все більшою популярністю стали користуватися кравці – євреї, що на початку ХХ століття повністю монополізували цей вид ремесла. Найвідомішими снятинськими кравцями того часу були: Хайм Ґрубер та Гершко. Ґрубер що мали кравецьку майстерню недалеко церкви

Це могли б бути й снятинські кравці...

архистратига Михайла. та ще А.Вальтер,Р Берґман, С. Попек,Л. Герман, З Ґірш   та інші визнані майстри кравецької справи. В польські часи з`являються також окремо кравці жіночого одягу, як наприклад Б. Аксельрод,,Л.Воґель,, Д.Ріттер,, Е.Румель та декілька інших. По селах Покуття кравців було небагато. Хіба-що тільки великими селами, де можна було мати бодай-якісь замовлення.Так в Попельниках  крацем був Йосип.Вейнер,в Княжу - Давид Апфельбаум. Повсякденний одяг селян був достатньо простим та доступним для пошиття в домашніх умовах.

      Окремим  видом ремесла було також різникарство. В народі людей, що забивали худобу та переробляли м`ясо, називали "масарями", Це дуже давній вид ремесла  в Снятині, особливо з огляду на те, що колись в ХVІ, місто на сотні кілометрів навколо славилося своїми ярмарками з продажу худоби. В окремі роки тисячі голів великої рогатої худоби та коней приганяли до Снятина з далеких басарабских  ( волоських ) степів. Тут  скуповували худобу( т.з."товар") угри, волохи та греки, які сюди приїздили на торг з віддалених земель.  

           Ремесло різника було в одній мірі поширене як серед українських так і серед польських родин. Серед українців найвідомішими м`ясниками була ( та й залишається нині) родина Лаврентовичів. Засновником цієї династії був Казимир Лаврентович. Однак поляки мали більше прав та можливостей і такі м’ясникиі як Ф. Баца та Владислав Лячинський, вихідці із поляків, будували свої магазини прямо навпроти Магістрату, по вул Стецівській(нині Грушевського). Вони продавали м`ясо та різноманітні м`ясні вироби в стаціонарних крамницях, а при їх виробництві уже застосовували найману працю.

       В роки урядування в місті бурмистра   Титуса Немчевського ( 1892-1910 рр. ) було збудовано в 1894 році коло Потока по дорозі на Балки - Різню (бойню). За забоєм худоби спостерігав ветеринарний лікар, спочатку поляк – Стефан Янович, пізніше(з 1900 р.) українець  Володимир Добрянський, що жив по вул. Головній вище Різні ( бойні ). Усі, хто хотів би торгувати м’ясом  були змушені отримати дозвіл на це саме від нього. Окремі різні(бойні) мали євреї, адже у відповідності із їхніми релігійними віруваннями, для того, щоб м’ясо можна було вживати їм у їжу ( кошерне м’ясо ) тварина чи птиця мусить бути забита при догляді рабина, який виголошував відповідні молитви. Снятинські євреї в основному належали  до ортодоксального крила іудаїзму - хасидизму, а тому вони ревно дотримували старих заповітів. Таких єврейських різень було декілька,переважно по одній на кагал( єврейську громаду).  По тих різнях в основному забивали птицю, так як хасиди не вживали в їжу м`ясо свинией,кролів. По селах різників майже не було, адже господарі переважно самостійно здійснювали забій худоби.

        В припрутських, та й не тільки, селах існувало також дуже давнє ремесло лозоплетіння, або як його тоді називали- кошикарство. Заготовлюючи берегами річок вербові пагони, майстри вміло виготовляли з них різноманітні вироби - від красивих пасхальних кошиків до великих  дворучних кошів, незамінних по господарству. Робили також "ліски" - плетені дерев`яні циновки для сушки фруктів.Окремі майстри виготовляли ці вироби на продаж. В Заболотові добрим кошикарем був Нагорний Н., в Ганьківцях представником цього ремесла був Іван Куцак. Однак в подальшому, на жаль, це ремесло не розвинулося до рівня закарпатського села Ізя, майстри якого, для заготівлі лози, частенько навідуються на снятинські  береги Прута.

Повінь на р.Прут. Вид з "Кручі"

          Новим видом ремесла на теренах Снятинщини  в досліджувані часи стає бляхарство. З появою в продажі оцинкованої бляхи, будівельники зразу оцінили її можливості як покрівельного матеріалу. До того часу найдоступнішим матеріалом для покрівлі була  солома. ЇЇ використовували незаможні селяни. Однак це був недовговічний матеріал  та ще й не вогнетривкий. Дещо дорожчими були дранка та ґонт. Це схожі між собою види покрівельних матеріалів з дерева, що відрізнялися способом поєднання. Люди середнього достатку могли дозволити собі дах з ґонти. Найкращим, найдовговічнішим матеріалом була черепиця. Однак вона (особливо керамічна )була дуже дорогою й не всім по кишені. Крім того її вага потребувала дуже міцної основи, що також значно здорожувало будівництво. Саме тому бляха стала дуже популярним будівельним  матеріалом. З неї виготовляли також ринви та труби водовідведення, а також різноманітний посуд. В Снятині відомими бляхарями були в основному євреї. Й.Глюк..М. Ноппе, Г.Розенкранц. Т. Шнутцер та інші.В Заболотові бляхарями були також представники єврейської верстви - Ґольдгамер М., Розентауер К.,Блауштейн С., Стейнкох В.,М.Кляйн.

        На межі століть появляються в Снятині зовсім нові види ремесел продиктовані науково-технічним прогресом. До таких належало тими часами годинникарство, що було представлене тільки містах. За Австрії найвідомішим годинникарем був Ґольдшмідт, що мав майстерню  по вул Головній( тепер Шевченка) на місці теперішнього міського фонтану. Снятинськими "дзиґармейстрами" в польські часи були Жозеф Бінер та Соломон Розенсток. Були також Баумгартнер та Бадер,але менше відомими, бо мали майстерні по бічних вулицях.. В Заболотові годинниковими майстрами були Натан Ґейслер, Ґершон Крамер та О. Розенкранц.

Список перших снятинських
телефонних абонентів.

      Особливими ремісниками були інтролігатори - майстри по переплетенню книжок. Це ремесло не було масовим, однак розвивалося динамічно. Друкарні, яких в повоєнному  Снятин було дві, одна Сінгера Генріка та інша Лео Погорілеса. Напевне в справи Сінгера йшли краще, якщо вже в ті часи він міг дозволити собі таку розкіш як телофон.  Однак обидві друкарні  в основному займалися друком та оформленням брошур, а над сотворенням з друкованих аркушів книжок чи ремонтом книг, працювали інтролігатори. в Снятині їх було два. Широко відомий Давід Касван та менш відомий Соломон Рейнер. Вони не брали нікого в учні до своєї праці, залишаючи основні технічні прийоми в родинному колі. В Заболотові працював над переплетенням книг Кросс Б.

            Коротко підсумовуючи стан ремесел та промислів Покуття на початку ХХ століття можна підмітити, що основні види ремесла, які мали давнє коріння, за виключенням хіба що ковальства чи кравецтва, на яке у великій мірі впливала мода, перебували в руках українців. Однак новітні види ремесел,що приходили з  Західної Європи опанували  швидше євреї чи німці, деколи поляки .

            Такий розподіл встановився по кількох причинах. Одна з них – звичайна конкуренція, в якій об`єктивну перевагу могли мати представники більш освічених верств населення, здатних довідуватися про технічні новинки, отримувати забезпечення з Європи новітніми інструментами, тощо.

            Однак, якби тільки ця причина була єдиною. Більшу роль відігравали інші причини, як наприклад цехові заборони брати в учні вихідців з українських родин. Були також більш тривіальні: близькість до влади, яка надавала перевагу не українському населенню, сприяла виділенню землі для будівництва, а то й старалася вижити українців з міста за його околиці, прямо заборонивши їм займатися окремими видами ремесел та називаючи «партачами».

             Якщо ж до цього додати єврейську та німецьку солідарність і підтримку одне одного,тому,що жили вони серед інших народів стає зрозуміло чому в споконвічно українському краї, де євреї більш-менш чисельно появилися лише в XVI ст, а німці в основному насаджені були жити на початках австрійського панування, через деякий час вони починають контролювати значну частку господарського життя міст повіту та краю в цілому. Польська громада, «потішаючись» своїм політичним домінуванням на місцях та поборюванням українців, пропустила витоки цього процесу і незабаром стала жертвою у протистоянні із зайдами..  Не один фільварок, корчма, дрібне підприємство,чи будинок або промисел, вийшли з-під польського опікування та перейшли в руки євреїв, чи вірмен.

            

                                                          4.Розвиток торгівлі

            Торгівля здавна відігравала важливу роль в розвитку Снятинщини, хоча б з огляду на те, що Покуттям в різні часи проходили важливі торгові шлях, що зв’язували Галицькі землі з молдавськими,чи басарабськими та пониззям Дунаю. Крім торгівлі міжнародного масштабу, Снятинщина, що лежить в передкарпатській зоні, була центром торгівлі місцевого значення. Тому, що через ярмарки та базари Снятина, Заболотова та Рожнова підтримувався товарообіг між гірськими та низовинними землями, спеціалізованими у своєму розвитку уже за природно-кліматичними умовами.

            Початок ХХ століття не надто змінив обличчя торгівлі краю. Вона в основі своїй продовжувала залишатися виїзною, а тому "головними крамницями" були так звані "торговиська", ринки. У визначені дні тижня відбувалися звичайні торгові ( базарні дні ). Однак у визначені дні року могли відбуватися великі ярмарки, на які збиралися торговці з більш дальніх округів. Кількість таких ярмарків складала від 5 до 10 в рік, що залежало від статусу міста та традицій.

            Снятинські ярмарки відбувалися: на Середопістя, у вівторок по Зелених Святах, на Іллі, на Різдво Богородиці, на Покрову та Катерини, а по понеділках, середах та п’ятницях відбувалися звичайні торги.

Снятинський ярмарок в давнину... Ймовірно фотографували з вікна Магістрату.

            В Заболотові ярмарковими днями були: 18 січня, 11 лютого, 6 квітня, 5 травня, 11 липня, 10 і 20 вересня, 7 листопада та 12 грудня. Якщо співпадало релігійне свято, то ярмарка відбувалася на другий день. Звичайним торговим днем був вівторок. У Рожнові щотижневі торги відбувалися в четвер. Характерною особливістю тогочасної торгівлі була її монополізація євреями та вірменами. Вони мали власну Торгово-промислову палату довголітнім головою якої був Мозес Крайслер, що контролював імпорт та експорт товарів у повіті. Тому, чи то ярмаркового, чи простого базарного дня, ринкові площі міст та містечок наповнювалися возами, на яких, як на рухомих склепах(крамницях), сиділи євреї та єврейки і торгували усім. При цьому більшість товарів не була вироблена в їхніх обійстях, а була перекуплена по селах у селян чи по фільварках з метою отримати хай не надто великий, однак все ж прибуток при продажі.

         Так  велику частку ринку торгівлі худобою утримувала родина Бірнбаумів, Дінес.К. та Рудіх Б. Відомими снятинськими гендлярами кіньми були Л Феллер,Й Фішер, Й. Натер. Близько 20 снятинських торговців  перепродували різноманітне збіжжя, Ось деякі із основних: Соломон та Мозес Лібери, Ф.Еізенкрафт, Ф. Екерлінк, Хайм Ластер та Хайм Адлерштейн., Пейсах Соломон, Леопольд Бірман,,Г. Гандел, Й. Раушвергер та інші. Менш популярною була торгівля овочами, якими масово торгували  на  ринках. Однак уже були в місті овочеві крамниці С. Лібера.М. Шатнера та Мошка Крайзлера. Торгівлю  виробами з шкіри та перепродажем самих шкір займалося в місті близько десятка осіб. Переважно усі євреї, окрім П. Смеречинського,та М. Волоха.Частина з них їздила повітом, закуповуючи сирі шкіри з метою вигідного перепродажу до гарбарні. На снятинському, заболотівському ,рожнівському ринках різноманітними товарами торгувало близько 70 зареєстрованих торговців з м.Снятин, деякі з них крім виїзної  торгівлі вже мали стаціонарні крамниці однак по традиції ще виїжджали на ринки. З поміж цих усіх гендлярів  тільки Бариляк, Дабровський. Віктус та Горшовська не були євреями. А  решту це: Адлерштейн , Ауербах, Аксельрод, Бірнберг, Бренер, Бухлер, Ейнгорн,.Ейзенкрафт,Енгельберг, Фелхабер, Фішер, Френкель, Ґейгер, сімейства Куґлерів, Касванів, Мельцерів та ще багато інших. Крім того торгувати до Снятина прїздило чимало єврейських родин з Заболотова та сіл повіту. Тому базарним днем в місті яблуку не було де впасти, але саме тому воно й жило та розвивалося як центр торгівлі та ремесла.

Типовий базарний день кожного містечка в ті часи.

             Одначе такий вид торгівлі значно погіршував зовнішній вигляд  Снятина та інших містечок, бо ринки регулярно ніхто не прибирав, а смітити було кому. Річ в тому, що покутські євреї належали в більшості  до Хасидистської секти, притримувалися своїх звичаїв і не були взірцем охайності. Хоча сміття в теперішньому розумінні цього слова практично не було. Однак залишків сіна,буряків та іншого корму для тварин,об`їдків  та тваринного посліду завжди вистачало.  Окрім того міська влада не надто дбала про замощення плиткою чи брукування площ Ринків, які в дощові дні були переповнені грязюкою.З часом торгівлю тваринами на Ринку було заборонено. Для неї було відведено місце біля Боїска(стадіону). Воно називалося Торговиця. Тепер там "спорткомплекс".

              Снятинський ринок в австрійські часи мав значну територію. Тоді  вона була в межах від будинків теперішнього Майдану Січових Стрільців(де нині "Гастроном),  до ряду будинків, що йшов від кута площі Незалежності до вул. В.Коснятина, Цих будинків нині немає. Зберігся тільки один біля  магазину "Прут- Принт" та ще один позаду будинку суду. Вулиці Шкільної в ті часи ще не було, якщо точніше - це була територія Ринку.З північної сторони, Ринок незабудованою територією (заїздом ) примикав до вулиці Т.Шевченка, з півдня - до будинків , які межували  із школою(тепер інтернат) по В.Коснятина, що в ті часи була проїзною до костелу Діви Марії та далі з виїздом на головну. Ринок сполучався з вулицею Вірменською(Коснятина) коротким забудованим по обидва боки  провулком, що проходив неподалік лівого боку навчального корпусу школи (тепер спортзал). Ця територія називалася Ringplatz (не зважаючи на те що вона мала прямокутну форму), та налічувала 36 будинків по периметру. Поступово площа Ринку скорочується через забудову. На ній будують дві  великі  будівлі. В довоєнні часи( до Першої світової)- будинок, де нині РВ УМВС( там пізніше була молочарня й маслозавод, який належав Молочарській спілці повіту, роботою якої керував Василь Мурмилюк), а вже  після Другої світової, за Польщі, було збудовано "Salu handlowu" - тепер Старий критий ринок. Обабіч цих споруд завжди продовжувалася базарна торгівля. Їй напевно не перешкоджала перша в місті "заправка" для автомобілів, розташована майже на місці верби, що нині росте перед будинком районного суду. Однак пізніше торги на теперішньому Майдані Січових Стрільців припинилися. Там була просто стоянка кінних екіпажів( в ранні радянські часи - автобусна станція). Нині значну територію колишнього Ринку займають подвір`я та кухонний блок із їдальнею Снятинської школи-інтернат,будинок суду та приміщення бувшого "Універмагу"- новий критий ринок.

Традиційна для галицьких міст площа Ринок.

            Новим явищем початку ХХ століття стала стаціонарна торгівля. Не без того, що в містах не було крамниць ( "склепів" ) і раніше. Просто в цей період їх число стало швидко зростати. Безумовно, що й магазинна торгівля  також перебувала в єврейських руках. Торгові ряди, які виростали в цей час по всіх галицьких містах були практично єврейськими кварталами, де перші поверхи будівель відводилися до торгових справ, а другі поверхи були житловими. Торгові ряди з часом стали визначати основу архітектурної особливості  міст та містечок Галичини і місто Снятин не є виключенням в  цьому плані.. Євреї добре розуміли, що така концентрація торгових площ на порівняно невеликих територіях тільки підсилює інтерес покупців.

Сім`я Ліндерів. 1929 р 

            Якщо основу торгівлі ярмаркової чи базарної становили збіжжя, худоба, кури, яйця, свині, сир, масло, домоткані полотна то асортимент магазинної торгівлі був дещо ширший. Тут можна було придбати різноманітні промислові товари в тому числі привезені здаля. Ось номенклатура основних снятинських крамниць за польських часів : біля самого Ринку була крамниця Давида Ліндера, який торгував виробами з шкіри(в основному упряж). Там же на Ринку була аптека Рудіха Хави( викуплена в Р.Лазаркевича). Головнішою аптекою, першою в місті,  володіла родина Нємчевських. Вона розташовувалася в їх домі по вул,Головній(через дорогу від фонтана). Саме з цього будинку починається Торговий ряд -суцільні єврейські крамниці та житло. Там проживали з сім`ями( в напрямку до Чернівців):Абрахам Голднер, Шонер Зетті, Ґелбер Мейс,  Лаутман Нахман, Шонер Лотті, Бушнер Анна, Ауербах Бабета, Ауербах Лейба, Шнітзен Ґершон, Клуґман Фані, Рейтер Лексор. Ґодт Ейсіґ, Шонер Зосел, Ґелбер Хаїм, Вулбек Шулім, Ґаберман Ліба, Сіттерман Лейба,  Шонер Мозес,  Шайовіч Хайм, Касван Євгенія, Бір Жозеф. Решту будинків торгового ряду було зруйновано в роки Другої світової війни і після, та забудовано заново. Раніше Торговий ряд доходив аж до початку спуску на Балки. І там проживали та торгували: Шонер Ейсіґ, Шнупф Мозес, Мельцер Коппель, Пеппер Бабетта, Ейхгорн Жозеф, Рейфлер Фріма, Шачтер Хайм, та інші. Так наприклад Касван Євгенія  в будинку № 183 мала продуктовий магазин(бакалію),Шонери  та Шачтери тримали крамниці готового взуття. Інші Шонери мали крамницю залізо-скоб`яних товарів. Рейтери торгували тютюновими виробами. Ґолднер торгував виробами із заліза. Переважна решта- магазини змішаних товарів за принципом "Тисяча дрібниць". Єврейські крамниці були сконцентровані не тільки в Торговому ряду. Вулиця Головна була забудована й навпроти нього (тепер там площа Незалежності та пам`ятник Т.Шевченку). Там проживали та гендлювали: сімейство Мельцерів, яким належало чотири будівлі, а ще Нір Хайм, Спіґель Матіз, Шуллер Сара, Стейнгорн Лейба та Ізраель, Бучлер Ліґман та інші.

Вулиця М.Немчєвського.Тепер -Т.Шевченка.Фото з архіву Кохів.

     Родини Карпелів та Ґелберів торгували тканинами. Померанци та Вейсси продавали пічне вугілля та дрова. Унґари, Вінстейни, Вейнтрауби та інші торгували галантереєю. Меґлери та Аппензелери продавали кухонне приладдя. Родина Касванів мала крім крамниці меблів,ще й склад з будівельними матеріалами, та ятку з милом. Міська випічка також повністю  контролювалася  єврейським капіталом. Великий склад муки належав Хайму Ластеру.

Сімейство Вернерів.
Фото І,Шміцлера.

            По головній вулиці тримав свою книгарню та антикварний магазин Мейєр Бірман. в будинку  через дорогу від Української Міщанської читальні( нині кінотеатр ім І. Франка). В тому ж таки будинку була "фризієрня"( перукарня) Мошка Ґрубера, одного з п`яти снятинських "цирюльників". Приміщення для роботи він орендував. Там і в теперішні часи перукарня. Іншими перукарями були Соломон Фрідріх, Жозеф Лінкер, Мойша Мунішер та Б.Вінтер. 

План-схема центра Снятина від руки й по пам`яті.

           Оптову торгівлю пивом  провадили  Мешулім Шаттнер  та Мойсей Вечлер. Перший мав великі склади пива по вул.Стецівській (вони навіть зазначені на катаральній мапі Снятина М.Бажанського). В другого також справи йшли добре,бо крім складу пива, мав аж два гарні будинки по вул Головній. В подальшому свій бізнес передав сину Ейсігу Вечлеру. Обидва склади пива уже в той час були телефонізовані, що свідчило про заможність їх власників. А в роздріб пивом торгували по всіх корчмах повіту та в давніх снятинських "пабах"- "пиварнях" якими володіли Шулім Ґеймовіц та Ґершон. Ейзенштейн. Пивна останнього була при невеликому готелі. Кращим готелем міста, в якому подеколи зупинялися й відомі особистості, був готель Маркуса Цукермана по вул Головній. В таких селах як Будилів, Ганьківці, Залуччя, Попельники та інших теж були пивні утримувані в рівній мірі як євреями так і українцями.

            Чимало осіб єврейської національності володіли в місті невеликими ятками для торгівлі підакцизними товарами - горілкою, винами, тютюновими виробами. Це наприклад Р.Франкель, Ж.Рейтер, родина Горнштейнів.

Мозес Горнштейн з дочкою Ракеллю та її друзями у власній
крамниці.Фото І.Шміцлера.

            Відомими на той час закладами торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування населення Снятина були: кав’ярня вірменина Голубаша до якого полюбляла походжувати міська  інтелігенція та й гості з повіту. Існувала вона протягом тривалого періоду і була описана в новелі В. Стефаника «Такий панок",  Ресторація  родини Матушів "у Марії" -розташовувалася тоді навпроти теперішнього музею М.Черемшини( там де тепер дошки оголошень та ритуальний кіоск).Іншими закладами громадського харчування володіли також М,Фішер, Р.Гусен, та Цукерман Хаїм.

Магістрат з Ратушею  та кіоск преси,
що належав родині Віктусів.Фото Бобера

            Родина Віктусів володіла кіоском преси, що розташовувався біля будинку магістрату збоку площі. В ньому можна було знайти пресу як місцеву, так і аж з Відня. На деяких старих фотографіях його (кіоск) можна побачити.

             Серед новинок в торгівлі - продаж та ремонт "роверів"(велосипедів). яким в Снятині ексклюзивно займалися К.Юрчишин та Мессершмідт.

             Єврейська спільнота володіла не тільки торговими ятками, а й вміло лихварила. Так, Іван Семенюк, адвокат, більш відомий як Марко Черемшина, часто брав у борг в снятинського лихваря Мельцера Коппеля. Останній був дуже заможною людиною, яка лихварством здобула чималі статки. Мельцери володіли чи не з десятком будинків по різних частинах міста. Напевне  ця нерухомість раніше була заставою під кредити. Чимало єврейських лихварів було й по  селах. В Карлові (с. Прутівка ) цим займалися в різні часи Куґлер Мендель та Тавбер Ґершко. Куґлєр  був також орендарем панських земель  та мав корчму в Карлові. Мав тільки одне око, та міг би послужити портретом "одноокого єврея Шльоми" ,що зустрічається в творах І.Франка,У Видинові відомим лихварем був Марморош Хаїм.

Біля фотомайстерні І Шміцлера.

            Євреї часто записувалися німцями через спорідненість мови, якою розмовляли в родинах ( ідіш ) із німецькою, а тому є всі підстави вважати євреями і власника книгарні та  друкарні, що була по вул.Головній- Лео Погорілеса  (десь на місці нинішньої будівлі перукарні, що біля Маґістрату)  і майстра фотографій Ігнасія  Шміцлера ( по вул. Вірменській, нині «Райфайзен банк Аваль по вул.В.Коснятина» ).Саме завдяки фотографіям Шміцлера, ми можемо бачити минувшину міста. Він був визнаним майстром своєї справи, практично монопольно володів цим ремеслом на теренах міста та за короткий час зумів побудувати красивий власний дім, який нині є пам`яткою архітектури місцевого значення, хоча по прибуттю до Снятина Шміцлер винаймав окрему квартиру в сімейства Адлерштейн. В 2012 році у Варшаві відбулася велика фотовиставка під назвою "Люди Шміцлера", частина  фотографій з виставки вміщена в даній роботі.

 

             Також масовою єврейською справою було корчмарство, утримання закладів громадського харчування, що мали дозвіл на торгівлю спиртними напоями. В Снятині, австрійськими часами, по вул. Головній неподалік від повітового суду стояла корчма Шміля, де завжди було людно, особливо в базарні та ярмаркові дні. Такі ж корчми були примітними по усіх покутських селах. У великих селах їх було по декілька. Великою корчмою на "гостинці" с.Тулуків володів Ж.Гандель. Тому то й занепокоєння серед єврейства викликав поштовх українців до об’єднання в «Товариства тверезості», що виникали при церквах, завдяки старанням греко-католицького кліру. Й не один Мошко, Лейба чи Шльома спереживалися, а чи будуть українці й надалі споживати "wodka z Bachynska"(відома горілчана фірма тих часів) та ходити в корчму взагалі?

Будинок Повітового суду. Тепер - поліклініка.

            Хоча набагато більше мало турбот та переживань вірменське та єврейське купецтво від того, що за ініціативи А. Ничая та І. Борискевича в 1882 році в Станіславові було скликано нараду, на якій вони поділилися досвідом кооперативного руху та сприяли майбутньому створенню «Центрального Господарсько-промислового Товариства». Починається діяльність української споживчої кооперації, а заразом, завдяки діяльності товариства «Просвіта», при читальнях створюються позичкові каси, щоб протистояти єврейському лихварству. В 1906 році заснована міщанська каса «Прут», кількість членів якої на перших порах становила 60 осіб і головою якої був Іван Федорчук, директор бурси.

            До Першої світової війни Снятинська кооперація уже змогла побудувати в самому центрі міста, на заздрість іншим, першу будівлю торгову, де працювало 2 продавці. Однак за часів воєнного лихоліття її було зруйновано та розграбовано. Лише в 1924 році вдалося силами Кооперації побудувати модерний будинок «Народної торгівлі» ( колись- кафе «Лілея») та тепер ще й пам`ятник архітектури державного значення як"Торгово- промислова палата".

Вулиця Вірменська взимку.Фото І.Шміцлера.

            Станом на 1910 рік позичкові каси були уже в кожному населеному пункті Снятинщини. Діяльність таких кас демонополізувала становище єврейського лихварського капіталу та сприяла розвитку промислового та торговельного  українського капіталу.

            Розвиток українського кооперативного руху в торгівлі, банківській справі, страхуванні мав дуже велике значення в формування української модерної нації, тому, що в пробудженні національної свідомості активну роль відіграє не тільки інтелігенція, а насамперед торгово-промислова буржуазія. Українці нашого краю, такого класу людей були позбавлені і в своїй основній масі були селянами. Це стосувалося усієї Західної України. А шлях «із селян - у нації» є набагато довший та складніший, ніж у повних етносів.

    

Біля  мосту над Потоком.