Розвиток ремесел та торгівлі Снятинщини в кінці XIX - першій чверті ХХ ст.

Панорама Снятина з Галицького передмістя

3. Розвиток традиційних ремесел та виникнення нових.

   На теренах Снятинщини, як і в інших регіонах, ремесла зосереджувалися переважно по містах і містечках, за винятком окремих природних монополій, що могли розташовуватися і по селах (наприклад, солеварні). Однак масові види ремесел були притаманні й селам.

  На межі століть в містах повіту уже не діяла цехово-реміснича регламентація, яка служила гальмом розвитку ремесла, а цехово-ремісничі виробництва поступово ставали дрібними мануфактурними промислами, які переростали в капіталістичні підприємства. Деякі із промислів уже були згадані – млинарство, олійництво, виробництво цегли, тартаки.

Безумовно, серед великої кількості млинів у повіті, тільки паровий  млин братів Різенбергів, власником якого був Соломон Різенберг. підходив під визначення "виробництво капіталістичного типу". Але цегельні Снятина розвиваючись також увійшли в цю стадію і навіть одна з них зберегла своє виробництво до сьогодення.

Однак, більшість ремесел не так швидко піддавалася капіталізації, як і дрібна ярмаркова торгівля дуже поступово змінювалася на стаціонарну торгівлю по крамницях.

     Ремесла та промисли ділилися на масові (якими займалися тисячі осіб) та окремі, в яких число зайнятого населення було в десятки разів менше. До масових ремесел відносились насамперед такі, що виросли з дрібних кустарних домашніх промислів, та в яких основним предметом праці була деревина, наприклад - столярство, теслярство, які широко застосовувались у будівництві. Для таких ремесел достатньо невеликого набору нескладних інструментів, що були чи не в кожній хаті: сокири, пили, стамески, молотки, рубанки тощо. Велику роль в таких видах ремесла відіграють не стільки інструменти, скільки певні знання та практичні навички отримані при довготривалій практиці. Теслярською працею будувалися дерев’яні будинки, а столярською - вони отримували двері, вікна, меблі. Найбільш відомими столярами Снятина в передвоєнні часи були: Л.Хом`як, М.Фішман, А.Ґабер, М.Фершман, Б.Котапський, С.Пейсах, К.Курцберг, Г.Глоґер, М.Ґеітнер,Д.Маслер, К.Шульц, М.Вейслер, І.Цейґер з сином. Як видно з прізвищ, в основному, це не українці, а євреї чи німці.Будучи грамотними, та отримуючи потрібну інформацію з "корінних" австрійських земель ("з Європи"),  вони першими застосовували передові технології, інструменти, а тому користувалися підвищеним попитом серед замовників. Тодішні майстри виготовляли не тільки "столярку" (скрині,двері,вікна) до хати, а й різноманітні меблі: шафи, столи, крісла, ліжка, креденци(кухонні шафи) та інші предмети тогочасного хатнього інтер`єру. Сировиною для столярів-меблевиків слугувала деревина переважно листяних порід: дуба, ясена, бука, горіха, що часто зустрічаються в окрузі. Виробництво меблів  з масиву дерева, а не з ДСП (деревинно-стружкових плит тоді ще не було) потребувало високої кваліфікації майстра. Крім самої роботи з деревиною вони повинні були вміти ще красиво опоряджувати свої вироби.

         Для столярних робіт по виготовленню дверей чи вікон найчастіше використовували деревину сосни, ялини чи ялиці. Набагато рідше використовували модрину. Вона значно рідше зустрічалася в сортаменті тартаків-пилорам, та й самі майстри не дуже полюбляли працювати з нею, тому, що вона дуже засмолювала столярний інструмент. Найкращою була деревина зимової рубки. Добрий тесля завжди рекомендував ґаздам-забудовникам придбавати саме таку сировину. Вона менше розтріскувалася, коробилася та всихалася, Вважалося, що дім збудований з "зимової деревини" зможе простояти більше ста років.

        Через те, що в лісах Снятинщини було дуже мало хвойних порід дерев, їх завозили з Карпатського регіону. Найчастіше  деревину транспортували сплавом, плотами - дарабами, річкою Черемош. Цей процес був вартісним, адже приходилося будувати спеціальні водотехнічні споруди - "гамованки" чи клявзи (конструкція австрійського інженера Кляузе) для чого використовувалося багато дерева. Робота плотогонів-бокорашів була дуже ризикованою, тому й високооплачуваною, що також підвищувало вартість деревини доставленої в повіт. Перевезення дерева-кругляка  по території повіту, наприклад від села Залуччя над Черемошем до села Хутір- Будилів( тоді -Залуччя -"Стація") за допомогою вузькоколійки було також не з дешевих. В силу цього більшість дерев`яних будинків Снятинщини, споруджували не способом "зруб", що був поширений в гірських районах, а способом "в закид",  при якому "кістяк" будівлі -" нижній та верхній вінці", зв`язані між собою вертикальними брусами-стояками стін, та противітровими брусами-розкосами, заповнювали "закидом" - нетоварною, дешевою деревиною. Весь будинок опісля обмазували глиною вимішаною з соломою. Це покращувало теплоізоляційні властивості будинку, пожежну безпеку, та захищало деревину від несприятливих факторів чи шкідників. Спорудження таких будинків потребувало кваліфікованої теслярської праці. В Снятині,  на відміну від сіл, теслярів було мало. Відомо тільки про К. Шамушинського та Й. Кутяка. По снятинських селах теслярів було більше. Широко відомими були карлівські (прутівські)  теслі - Калитчук Д., Семотюк І.,Шкурган І., Кейсан Н. До ганьківецької бригади належали-Чорнописький В.,Мельничук Р. Стрийський М. В Залуччі теслярували Оробець Д. та Романюк Й., в Заболотові - Хім`як Х., Павлюк Н. та Фуш Ф.

           Чимало поширених  снятинських прізвищ виникло саме завдяки  цим видам ремесла, носіями яких були чи вони чи їх предки. Снятинські - Столярські, Стельмащуки, Стельмахи, Теслюки, - свідчення тому.

На цьому місці згодом буде "Кільце"Косів-Городенка
На стрілках: ліва-"До Устя"права-"до Снятина".

            Дещо менш поширеним було бондарство – виготовлення дерев’яної посуди, тари. Воно потребувало спеціального інструменту та кращих знань, навичок і не було по силі кожному. Снятинські дерев’яні  «путні», «бочівки», «цебрики», «бербениці», «шаплики» виставлялися навіть на етнографічній виставці в місті Коломия, про що згадував Оскар Кольберг, дослідник Покуття.  При часі існування в місті бровара (пивзаводу) снятинські бондарі мали чимало замовлень на виготовлення різнорозмірних бочок. Для виготовлення бочок використовували переважно деревину дуба, який крім того, що був міцним, ще й не боявся вологи. Дубові бочки служили досить довго. Клепку, основний складовий елемент дерев`яної тари, робили також із більш прозаїчних сортів дерева - липи, осики. Однак  в цьому випадку, такий посуд був призначений для зберігання жирів, сирів, тощо. Застосовували в бондарстві й клепку з деревини хвойних порід. В таких діжках часто зберігали сухі сипучі продукти, квасили на зиму капусту, огірки. На вироби з клепки ставили обручі, переважно металеві. Але на невеликий  посуд, що використовувався для зберігання продуктів(наприклад бербениці),яким не рухали кожен день, ставили також дерев`яні обручі. Крім виробів з клепки бондарі виготовляли посуд з масиву деревини, наприклад  ночви - вид великогабаритного хатнього посуду в якому вимішували тісто на хліб та витримували опару до  випічки. При зростанні виробництва металевої( з оцинкованої бляхи) тари, бондарство, як промисел почало поступово зникати.  Відомими снятинськими бондарями були переважно українці: М.Іваніцький, Д.Крикливець, С.Романович, М.Зінковький. По селах бондарів було небагато і цим промислом в Залуччі  та Заболотові займалися Пазинюк Т. та Рожняк Е. відповідно. Однак прізвища снятинців - Боднар, Боднарук, Бондарчук, Беднарчик підказують, що в давніші часи це, нині забуте ремесло, було більш поширеним. Окремим підвидом бондарства було виготовлення сит та решіт, без яких не могла обійтися по господарству жодна ґаздиня. Відомим  в Снятині виробником сит був М.Скорупський. Це ремесло теж вимагало певних знань та умінь,починаючи від вибору деревини та закінчуючи вигинанням обручів. Крім того він займався й дротарством - обплетенням м`яким(відпаленим ) та тонким дротом горщиків, макітр та іншої керамічної габаритної посуди для подовження її терміну застосування.

Один із снятинських  дерев`яних мостів.
Їх часто руйнували повені.

            Існувало також стельмахарство – ремесло у виготовленні возів та карет, основи тодішнього гужового транспорту. В Снятинському повіті, стельмахарні були в Заболотові, Видинові,Залуччю, Микулинцях. Відомими снятинськими стельмахами були Квасницький, Васілевський, По вулиці Валовій  було розташовано майстерню Бордуна. Загалом назва "стельмахарня" завжди асоціювалася з столярними майстернями. Однак ремесло стельмаха потребувало чимало знань з ковальської справи, тому, що без металу неможливо було зробити міцного воза чи карету. Вигнути деревину для санних полозів чи дуги, також необхідно було вміти. Снятин був провінційним містечком, а тому тут нікому було замовляти  розкішні екіпажі. Однак легкі візки на ресорах з однією віссю (т.з. ридван) та  робочі вози (підводи,каруци) для транспортних перевезень замовляли як жителі міста, так і сіл. Інший, крім гужового, транспорт почав з`являтися аж на початку XX ст. До речі колись  в Снятині  навколо приміщення критого ринку чималі площі були відведені для стоянки кінних екіпажів, які в базарні та ярмаркові дні були заповнені вщерть. Крім возів виготовляли стельмахи сани та санчата, адже в ті часи зими були холоднішими та багатосніжними, без частих відлиг, а сіль на дорогу не сипали, тому й санна дорога трималася аж до березня. 

Снятинська переправа- верхня"чайка"
Або "коли повінь забрала наступний міст"Фото Бобера.

            Життя покутян не могло обійтися без ковальського ремесла, а тому, у місті та великих селах працювали ковалі та були кузні. В Снятині навіть одна із вулиць донедавна зберігала свою дуже давню назву – Кузнечна. Колись вона розташовувалась на головному шляху з Коломиї до Чернівців( частина колишнього Галицького торгового шляху), що проходив від будинку Магістрату вниз до Потока, а потім вулицею Широкою через так зване Галицьке передмістя в село Кулачин, а далі на Буковину. 

Міст над Прутом.Фото І.Шміцлера.

            За австрійських часів, відбулося  будівництва так званої «Цісарської» дороги через Балки ( нині це вулиця Шевченка, яка з’єднує межу міста, району та області із Чернівецькою областю ), Болота були осушені спорудженням водозбірних та водовідвідних каналів. Після цього основні шляхи пересування перемістилися і ремесло вул.Кузнечної або занепало, або перемістилося, а назва залишилася (хоча нині на жаль вже ні). Якщо в деревообробній сфері домінували за національністю українці, то в ковальському ремеслі більшість у місті була за німцями та поляками.Так було не завжди, а вже після прибуття в 1777 році до Снятина перших переселенців з австрійських та німецьких  земель. Прибульці з Баварії, Пфальца,Вюртерберга  принесли з собою різні передові європейські технології, в тому числі й в сфері ковальства. Так, найвідомішими ковалями давніших часів у Снятина були німці - Ґерґезаймер, що мав кузню в центрі міста та А.Масірер. Поляк В.Ляшкевіч мав кузню на вул. Кузнечній. По головній дорозі на Балках біля потоку мав кузню Ісидор Симиряк (залишки будівлі збереглися навпроти школи №2 ). Ближче до цегелень мав кузню німець Нерпас. На Августдорфі добрими ковалями були німці Вебер та Г. Копп. Крім І.Симиряка українцями-ковалями були також М.Стратейчук та Г.Заможняк.

            Ґерґезаймер був добрим ковалем, однак став більш відомим ще тому, що його спольщена дочка Цеся вийшла заміж за румунського генерала в часах тримісячної окупації Снятина румунськими військами 1919 р., в подяку за те, що румуни принесли до міста «цивілізацію» та визволили його з-під влади «хлопів» (українців). ЇЇ молодшій сестрі Ірині українці були більш до вподоби, адже та вийшла заміж за Б.Лукавецького,що жив у Коломиї однак мав родовите та багате снятинське коріння. Подейкують він, на перших порах, був затято ідейним комуністом. От такі-то снятинські"дива"

            Ковальство, як ремесло, потребувало спеціального приміщення - кузні, кузнечого горну, ковадла та великої кількості різноманітних спеціальних інструментів, які практично не застосовуються по звичайних обійстях. Тому ковальське ремесло було менш масовим ніж столярство, але не менш  потрібним. В присмерку кузні, для того, щоб добре бачити ступені розігріву металу, ковалі виконували різноманітні замовлення - то сокиру "насталити", виготовити завіси чи сапу, ковану огорожу, підкувати коня власноруч виготовленими підковою та вухналями. Ковалі рідко працювали самі, особливо ті, що мали багато замовлень та були вже в роках. Ковальство потребує значних фізичних зусиль, тому часто ковалі мали підручних, молотобійців. Саме тому з кузні доносився передзвін, адже коваль бив маленьким молотком тільки показуючи помічникові місце для удару кувалдою. Ймовірно помічники переймали ремесло, продовжуючи його. Рідко траплялися села де не було кузні.В деяких, як і в місті працювали німці чи євреї. До прикладу в Красноставцях  ковалем був Л.Блюменфельд, у Видинові - Бургер, в Заболотові - М.Ґерст. Але значно більше селами працювало ковалів з українським корінням та типовими прізвищами. В Княжу працював Г.Чиборак, в Залуччю - Нагорняк Й., Задубрівцях - Боленбах Г. Досить часто зустрічалися сімейні династії, коли підручним, а потім ковалем ставав син. Таке зустрічаємо в Ганьківцях , де ковалями були батько та син Пакелі, в Заболотові де мали кузню Несторук Й та Несторук Р., Залуччю - сім`я Данцевичів. Особисто автору була відома кузня коваля Й. Гранов`єцького  в Джурові де тоді працював його син. Вона стояла біля самої дороги, з якої через головний вхід було видно багато цікавих для допитливого ока підлітка речей. Тієї кузні, як і самого коваля вже давно немає, однак його ковальської роботи,коротка розкладна лавочка й дотепер видніється на паркані,нагадуючи авторові  далекі часи дитинства, та про останнього на селі представника давнього і таємничого ковальського ремесла. Нині на хвилі індивідуалізації та зростання популярності на handmade, маємо шанс на відновлення ковальства, й можливо теперішні Ковалі, Ковалики, Ковальчуки, Коваленки та Кузнюки  і не тільки вони, відновлять заняття предків.

          В  подальшому при здешевленні вартості металу, перетворенні його на звичний предмет праці  та ускладненні металевих виробів з`явилося ще одне ремесло споріднене із ковальством – слюсарство, яке дехто також називав холодним ковальством. На тій же Кузнечній жив такий собі слюсар на ймення Кеслер, німець по походженню, в більш пізні часи його заступив чех – Ян Конопка, який вже мав велику майстерню в районі Ринку. Мав найманих робітників і працював не тільки на замовлення, а й серійно, для оптової реалізації виробів.В  пізніші, польські часи, його на цій праці замінив син - С, Конопка. А Конопка - старший розпочав роботи по освітленню та електрифікації міста. В  1927році його стараннями по вул Вірменській була  запущена в експлуатацію перша снятинська "електровня". Генератор електричного струму приводив у дію старий, списаний корабельний двигун внутрішнього згорання. Для його охолодження необхідно було чимало води, адже на кораблі двигуни найчастіше охолоджуються забортною водою. Рішення було екстравагантним - через дорогу, в сусідстві польського клубу(до недавно напівзруйновані приміщення спортради "Колос", а нині новозбудована садиба) було споруджено красивий фонтан,який і виконував роль градирні, охолоджуючи воду. Так снятинські слюсарі спричинилися до освітлення вулиць Вірменської,  Головної та появи в місті першого кінематографа, яким заправляв З.Завальніцкі, в тому ж таки польському клубі-читальні. Хоча починали снятинські слюсарі значно прозаїчніше...

Снятинська "електровня"- тепер ЦОПП (Податкова)

 Найчастіше йшла мова про виготовлення дверної та віконної фурнітури - петель,защіпок,скоб,клямок, чи замків.Уже в ті часи навіть в небагатій селянській хаті з`являються найпростіші матеріальні цінності, які потрібно було тримати "під замком". Тому в тодішніх слюсарів було чимало замовлень на виготовлення найпростіших  сувальдних замків(т.з. риґлі), Вже пізніше з Європи прийшла мода на врізні замки, а разом з нею  й технологія їх виготовлення, швидко опанована снятинськими слюсарями -умільцями. Іншими відомими слюсарями Снятина були А.Когос, Р.Мессершмідт, П.Стензель та Теодор Занковський. Хоча українців в ті часи серед слюсарів було мало, однак вони  опанували це ремесло пізніше, адже прізвища Слюсар, Слюсарчук чи Слюсаренко  серед корінних снятинців відомі. Окремим видом ремесла стало також мосяжництво – робота з кольоровими металами.Однак на Снятинщині воно не набуло такого масового поширення як в Косівському повіті.Майстри працювали переважно з міддю, цинком, латунню бронзою,нейзільбером виготовляючи предмети декоративно-ужиткового мистецтва.

Станція прокату човнів на р.Прут.Фото Бобера.

            Враховуючи наявність у повіті природних запасів гончарної глини, продовжує існувати гончарство – ремесло у виготовленні глиняного посуду. Гончарів, в більш пізні часи, по повіту  було 8 осіб. Однак при зростанні машинного виробництва число їх підупало і вже на початку ХХ століття залишилось їх в Снятині тільки четверо. Усі чи то поляки, чи спольщені українці.  Першого звали Й.Вішньовський, який мав піч для опалу горшків по вулиці, що тепер носить ім’я Я.Лукавецького. Інший - А.Міґдалевич, жив і працював, мав гончарську піч по вулиці Стецівський, нині вул. Грушевського. Гаєвський  виробляв та обпалював горшки  над яром, в провулку, що нині сполучає вул.Грушевького з вул,Горука. Де знаходилася майстерня гончара М.Грушецького  достеменно невідомо. Крім посуду гончарі виготовляли кахель, що йшов на побудову дорогих декоративних печей. Характерною рисою снятинської кераміки було домінування коричневого кольору в "поливі"(емалі). Горшки виготовляли переважно прості, не поливані. Вони були дешевшими та користувалися підвищеним попитом ще й тому, що довше зберігали рідину прохолодною. Миски, макітри робили поливаними(покритими особливим видом вогнетривкої  емалі). Колір емалям, виготовленим переважно на основі кварцового піску давали оксиди металів. В глибоку давнину виготовленням керамічної посуди займалося чимало народу. Тому-то й придумано- "Не святі горшки ліплять" А прізвища з кореневим " Гончар..." в різних варіаціях є вельми поширені Снятинщиною.

            Ще одним видом ремесла було кушнірство – обробка шкіри та виготовлення верхнього одягу – кожухів чи кожушків та кептарів ( хутряна безрукавка). Як сировину їм доставляли на замовлення шкіри із гарбарні, які уже пройшли першу обробку. Довоєнним часом в Снятинському повіті було дві гарбарні( інша назва- чинбарня) із семи Станиславівської округи. Однак у воєнне лихоліття одна із гарбарень була зруйнована і залишилася тільки та, що була розташована біля бойні, під горбом, в місці яке називали "На жолобах" (де вода з Потока перепускалася на млин Філіповича). Гарбарні закуповували чи приймали на заказ для  вичинки шкіри  різноманітних домашніх та диких тварин, від шкір коней до кролячих шкурок. Переважно шкіри попадали на гарбарню соленими й сирими чи прісно консервованими, сухими. Робітники підприємства знімали із них залишки м`яса чи жиру(мездрили), зашивали порізи, та замочували у великих ваннах повних дубильного розчину. В тих розчинах шкіри( особливо великої худоби) могли знаходитися протягом тривалого часу. Окремі шкіри  йшли у ємність з спеціальним, фарбуючим розчином. Потім видублені шкіри підсушували та продавали. Оптовими покупцями були ж звісно шевці, лимарі , кушнірі. Як стверджують історичні джерела, снятинська гарбарня, що належала С.Штернбергу не виробляла високоякісних шкір - боксу, що йшов на виготовлення черевик, чи сап`яну або замші. Тому іншу частину шкір,як напівфабрикати, закуповували вірменські  купці, що володіли кращими підприємствами та технологіями по обробці шкір.  Оброблені Снятинькою гарбарнею шкіри ще були далекі від ідеалу і лише в кушнірських руках перетворювалися на сировину, придатну для пошиття одягу – вибілену, еластично м’яку, без запахів, вичинену,  при потребі підфарбовану шкіру і шерсть із якої шили кожухи – найкращий на той час зимовий одяг, що в Покутті був дуже поширеним. Шили також короткі безрукавки - кептарі, чи як їх називали на Буковині - минтяни. Оздоблені хутром куниці, лисиці чи тхора, вишивкою вони були повсякденним  одягом покутян. Оскільки масовий пошив одягу тільки зароджувався, кушнірів у Снятині було чимало(близько 30 осіб), а тому більшість снятинців ходила в одязі pret a porter від цих місцевих кутюрьє. Як стерджують статистичні матеріали протягом 1858-1870рр. снятинські кушнірі виготовили одних кожухів на більше як три тисячі золотих ринських. Серед кушнірів Снятина було декілька євреїв -Йосиль Бірнбаум, Даубер Самюель, Гофнер Хаїм, Фелднер Х. Названі особи не тільки займалися цим ремеслом,а й перепродували шкіри. Цей вид бізнесу напевне був прибутковим, якщо серед всього 60 телефонних номерів доступних в той час,один мав Й.Бірнбаум,а інший-ще один торговець шкірами- Рейтер Перес. 

Старий снятинський єврей. Фото Дутчака.

       Однак добрими кушнірами були вихідці із українських родин - Дмитро Радомський, Дмитро Керницький, Дмитро Куравський( в Кулачині), Василь Виноградник, а ще Олекса Москалик ( останні фахівці цієї родини і нині знають секрети обробки шкіри ). Серед інших відомих снятинських кушнірів: Камад Йосип, Костинюк Микола, Козак Й.,Ляшкевич М.,Уляшкевич М. та чимало інших. В Заболотові кушнірили  Дем`янюки ,Орищук М., Шпірер М.,Венкерт Й. По селах кушнірів було небагато, десь по одному- в Белелуї -Курилюк М., в Джурові - Танасійчук В, в Залуччі -Гуменюк Н.,лише в Іллінцях цим ремеслом займалося одночасно троє - Даниш Й.,Іванчук Г., та Осадчук М. 

        Якщо кушнірі в основному одягали покутян  то взували їх в шкіряне взуття – шевці, яких в повіті також  було чимало, але все ж менше ніж кушнірів. Вони концентрувалися в основному у місті, в Заболотові та тільки у великих та "багатих" селах.  Навіть у місті українські шевці творили більшість. хоча й було чимало євреїв. Так відомими єврейськими  шевцями була родина Ленців, а  ще Мошко Бушбаум, Мойша Голдберг, Йожеф Дрехлінґер. А з українських шевців славилися родини Квасневських ,Шавуляків, Кишканів, Садовських, Сваричевських, Лаврентовичів та Виноградників. В  Заболотові шевцями були Рейтер Л., Бачинський В.,Баб`юк М. та інші . По селах шевським ремеслом займалися рідше, але  по два- три шевці на велике село були присутні. Так в Ганьківцях шевствували Ісарук В,. Москалик Г. Мотрій Д., в Джурові - Матущак А,.Веселовський В.,Видинові - Скорупа В. Основним взуттям незаможних верств населення в ранніх часах були постоли з міцної волової шкіри. У виготовленні вони не були дуже складні й були не дорогими. З часом заможніші селяни могли дозволити собі пошити чоботи з юхтової шкіри, які попервах одягали тільки на свята. Жінки замовляли так звані "румунки" невисокі, густо й високо шнуровані черевики з косим невисоким"обцасом"(підбором). Туфлі,як взуття європейського типу, на перших порах  прижилися  лише в місті, де були мощені вулиці та тротуари.

Австрійські вояки на постої. Видно новий тротуар вул.
Головної. Хата крита ґонтом. Десь навпроти стадіону.

            Роботу із шкірою мали також лимарі (римарі) – спеціалісти з виготовлення кінної упряжі. Звали їх також шорники ( шори – деталь кінської упряжі – ставилися на вуздечку для прикриття коням бокового зору, щоб менше лякалися різких рухів збоку і не «харапудилися».  Окремо від шорників були також сідельники, що вже спеціалізувалися на виготовленні кінських сідел. Вони використовували дешеву сиром`ятну шкіру, або її відходи чи браковані бланки. Відомим снятинським лимарем  був Йосип Мітровіч, який жив, працював та торгував,  по вулиці Головній  неподалік єврейського цвинтаря. Не менш відомою в цьому виді ремесла була родина Мішлів, троє осіб якої були лимарями. А ще працювали Рінкер Д.,Розенбаум І та М.Грушецький. Вони виготовляли хомути, віжки, шлеї, капейстри та іншу кінську упряж. Близькими до шорників були поворозники, які виготовляли різного роду мотуззя та шкіряні шнурки чи батоги. До своїй виробів застосовували вони не тільки відходи шкіри, а й пеньку – продукцію рільництва – відмочену кору з конопель, які давали товсте і міцне волокно. З пеньки виготовляли воловоди - міцне мотуззя для худоби. В Снятині австрійськими часами знали поворозників Москаля та Шаскаля. За Польщі залишився тільки один на все місто поворозник - Соломон Аксельрод. Свою майстерню він мав при житлі по вул.Базарній.

            Такі види ремесла як ткацтво чи килимарство були в основному ділом жіночим. Його, напевно, й не варто якось виділяти, бо ткацтвом чи килимарством займалися в давнину чи не в кожній хаті.  Горизонтальні ткацькі верстаки не мали якоїсь складної конструкції і не були складними для спорудження, просто займали багато місця в хаті і вже не кожен їх міг встановити. Як сировина для ткацтва чи килимарства використовувалася овеча вовна, волокна льону та конопель, що селяни вирощували на полях. . Не кожен ткацький верстат був на обліку спочатку австрійської, а потім польської Торгово-промислової палати. Обліковувалися тільки ті, які працювали на ринок. Так на початку XXст. в повіті було зареєстровано 62 ткацьких верстати, які виробили сукна на суму 5.5 тис корон. А ще ж виробляли ліжники, горбатки, верениці (тип доріжки), верітки (покривала), рушники та інші хатні речі. В самому Снятині (не в центрі, а на околицях) було перед війною 20 ткацьких верстатів. До відомих снятинських ткачів належала родина Трачів, а виробництвом килимів займалася З.Горецька. Засилля недорогих та якісних фабричних текстильних матеріалів призвело до значного скорочення кількості ткачів. Так в повоєнному Снятині залишилося тільки два робочі верстати - в родині Мішлів та Мітровічів. По селах їх було також не багато. Відомим на повіт ткачем був Петро Сандуляк з Карлова. В селі Завалля один час навіть існувала акційна спілка(кластер) по виробництву ліжників. ЇЇ продукція була аж ніяк не гіршої якості від гуцульських ліжників. Однак виникали проблеми в  просуванні  на ринки та збуті продукції. По якомусь часі завалівський кластер по виробництву ліжників розпався.

          Із завершенням промислового перевороту та значним здешевленням тканин фабричного виробництва в суперечці між домотканими та фабричними виробами по співвідношенню «ціна-якість» перемогла фабрика і ці види ремесла поступово занепали, зберігаючись уже не стільки у виготовленні просто полотна, скільки рушників, що мали обрядове значення, а також килимів, доріжок.

            Кравецтво, як вид ремесла було здавна відомо на Покутті. Однак початок ХХ століття призвів до значних змін в моді на одяг. І поступово так званий «європейський одяг» приходить на зміну місцевому, національному, який почали ідентифікувати як обрядовий. В силу цього все більшою популярністю стали користуватися кравці – євреї, що на початку ХХ століття повністю монополізували цей вид ремесла. Найвідомішими снятинськими кравцями того часу були: Хайм Ґрубер та Гершко. Ґрубер що мали кравецьку майстерню недалеко церкви

Це могли б бути й снятинські кравці...

архистратига Михайла. та ще А.Вальтер,Р Берґман, С. Попек,Л. Герман, З Ґірш   та інші визнані майстри кравецької справи. В польські часи з`являються також окремо кравці жіночого одягу, як наприклад Б. Аксельрод,,Л.Воґель,, Д.Ріттер,, Е.Румель та декілька інших. По селах Покуття кравців було небагато. Хіба-що тільки великими селами, де можна було мати бодай-якісь замовлення.Так в Попельниках  крацем був Йосип.Вейнер,в Княжу - Давид Апфельбаум. Повсякденний одяг селян був достатньо простим та доступним для пошиття в домашніх умовах.

      Окремим  видом ремесла було також різникарство. В народі людей, що забивали худобу та переробляли м`ясо, називали "масарями", Це дуже давній вид ремесла  в Снятині, особливо з огляду на те, що колись в ХVІ, місто на сотні кілометрів навколо славилося своїми ярмарками з продажу худоби. В окремі роки тисячі голів великої рогатої худоби та коней приганяли до Снятина з далеких басарабских  ( волоських ) степів. Тут  скуповували худобу( т.з."товар") угри, волохи та греки, які сюди приїздили на торг з віддалених земель.  

           Ремесло різника було в одній мірі поширене як серед українських так і серед польських родин. Серед українців найвідомішими м`ясниками була ( та й залишається нині) родина Лаврентовичів. Засновником цієї династії був Казимир Лаврентович. Однак поляки мали більше прав та можливостей і такі м’ясникиі як Ф. Баца та Владислав Лячинський, вихідці із поляків, будували свої магазини прямо навпроти Магістрату, по вул Стецівській(нині Грушевського). Вони продавали м`ясо та різноманітні м`ясні вироби в стаціонарних крамницях, а при їх виробництві уже застосовували найману працю.

       В роки урядування в місті бурмистра   Титуса Немчевського ( 1892-1910 рр. ) було збудовано в 1894 році коло Потока по дорозі на Балки - Різню (бойню). За забоєм худоби спостерігав ветеринарний лікар, спочатку поляк – Стефан Янович, пізніше(з 1900 р.) українець  Володимир Добрянський, що жив по вул. Головній вище Різні ( бойні ). Усі, хто хотів би торгувати м’ясом  були змушені отримати дозвіл на це саме від нього. Окремі різні(бойні) мали євреї, адже у відповідності із їхніми релігійними віруваннями, для того, щоб м’ясо можна було вживати їм у їжу ( кошерне м’ясо ) тварина чи птиця мусить бути забита при догляді рабина, який виголошував відповідні молитви. Снятинські євреї в основному належали  до ортодоксального крила іудаїзму - хасидизму, а тому вони ревно дотримували старих заповітів. Таких єврейських різень було декілька,переважно по одній на кагал( єврейську громаду).  По тих різнях в основному забивали птицю, так як хасиди не вживали в їжу м`ясо свинией,кролів. По селах різників майже не було, адже господарі переважно самостійно здійснювали забій худоби.

        В припрутських, та й не тільки, селах існувало також дуже давнє ремесло лозоплетіння, або як його тоді називали- кошикарство. Заготовлюючи берегами річок вербові пагони, майстри вміло виготовляли з них різноманітні вироби - від красивих пасхальних кошиків до великих  дворучних кошів, незамінних по господарству. Робили також "ліски" - плетені дерев`яні циновки для сушки фруктів.Окремі майстри виготовляли ці вироби на продаж. В Заболотові добрим кошикарем був Нагорний Н., в Ганьківцях представником цього ремесла був Іван Куцак. Однак в подальшому, на жаль, це ремесло не розвинулося до рівня закарпатського села Ізя, майстри якого, для заготівлі лози, частенько навідуються на снятинські  береги Прута.

Повінь на р.Прут. Вид з "Кручі"

          Новим видом ремесла на теренах Снятинщини  в досліджувані часи стає бляхарство. З появою в продажі оцинкованої бляхи, будівельники зразу оцінили її можливості як покрівельного матеріалу. До того часу найдоступнішим матеріалом для покрівлі була  солома. ЇЇ використовували незаможні селяни. Однак це був недовговічний матеріал  та ще й не вогнетривкий. Дещо дорожчими були дранка та ґонт. Це схожі між собою види покрівельних матеріалів з дерева, що відрізнялися способом поєднання. Люди середнього достатку могли дозволити собі дах з ґонти. Найкращим, найдовговічнішим матеріалом була черепиця. Однак вона (особливо керамічна )була дуже дорогою й не всім по кишені. Крім того її вага потребувала дуже міцної основи, що також значно здорожувало будівництво. Саме тому бляха стала дуже популярним будівельним  матеріалом. З неї виготовляли також ринви та труби водовідведення, а також різноманітний посуд. В Снятині відомими бляхарями були в основному євреї. Й.Глюк..М. Ноппе, Г.Розенкранц. Т. Шнутцер та інші.В Заболотові бляхарями були також представники єврейської верстви - Ґольдгамер М., Розентауер К.,Блауштейн С., Стейнкох В.,М.Кляйн.

        На межі століть появляються в Снятині зовсім нові види ремесел продиктовані науково-технічним прогресом. До таких належало тими часами годинникарство, що було представлене тільки містах. За Австрії найвідомішим годинникарем був Ґольдшмідт, що мав майстерню  по вул Головній( тепер Шевченка) на місці теперішнього міського фонтану. Снятинськими "дзиґармейстрами" в польські часи були Жозеф Бінер та Соломон Розенсток. Були також Баумгартнер та Бадер,але менше відомими, бо мали майстерні по бічних вулицях.. В Заболотові годинниковими майстрами були Натан Ґейслер, Ґершон Крамер та О. Розенкранц.

Список перших снятинських
телефонних абонентів.

      Особливими ремісниками були інтролігатори - майстри по переплетенню книжок. Це ремесло не було масовим, однак розвивалося динамічно. Друкарні, яких в повоєнному  Снятин було дві, одна Сінгера Генріка та інша Лео Погорілеса. Напевне в справи Сінгера йшли краще, якщо вже в ті часи він міг дозволити собі таку розкіш як телофон.  Однак обидві друкарні  в основному займалися друком та оформленням брошур, а над сотворенням з друкованих аркушів книжок чи ремонтом книг, працювали інтролігатори. в Снятині їх було два. Широко відомий Давід Касван та менш відомий Соломон Рейнер. Вони не брали нікого в учні до своєї праці, залишаючи основні технічні прийоми в родинному колі. В Заболотові працював над переплетенням книг Кросс Б.

            Коротко підсумовуючи стан ремесел та промислів Покуття на початку ХХ століття можна підмітити, що основні види ремесла, які мали давнє коріння, за виключенням хіба що ковальства чи кравецтва, на яке у великій мірі впливала мода, перебували в руках українців. Однак новітні види ремесел,що приходили з  Західної Європи опанували  швидше євреї чи німці, деколи поляки .

            Такий розподіл встановився по кількох причинах. Одна з них – звичайна конкуренція, в якій об`єктивну перевагу могли мати представники більш освічених верств населення, здатних довідуватися про технічні новинки, отримувати забезпечення з Європи новітніми інструментами, тощо.

            Однак, якби тільки ця причина була єдиною. Більшу роль відігравали інші причини, як наприклад цехові заборони брати в учні вихідців з українських родин. Були також більш тривіальні: близькість до влади, яка надавала перевагу не українському населенню, сприяла виділенню землі для будівництва, а то й старалася вижити українців з міста за його околиці, прямо заборонивши їм займатися окремими видами ремесел та називаючи «партачами».

             Якщо ж до цього додати єврейську та німецьку солідарність і підтримку одне одного,тому,що жили вони серед інших народів стає зрозуміло чому в споконвічно українському краї, де євреї більш-менш чисельно появилися лише в XVI ст, а німці в основному насаджені були жити на початках австрійського панування, через деякий час вони починають контролювати значну частку господарського життя міст повіту та краю в цілому. Польська громада, «потішаючись» своїм політичним домінуванням на місцях та поборюванням українців, пропустила витоки цього процесу і незабаром стала жертвою у протистоянні із зайдами..  Не один фільварок, корчма, дрібне підприємство,чи будинок або промисел, вийшли з-під польського опікування та перейшли в руки євреїв, чи вірмен.

            

                                                          4.Розвиток торгівлі

            Торгівля здавна відігравала важливу роль в розвитку Снятинщини, хоча б з огляду на те, що Покуттям в різні часи проходили важливі торгові шлях, що зв’язували Галицькі землі з молдавськими,чи басарабськими та пониззям Дунаю. Крім торгівлі міжнародного масштабу, Снятинщина, що лежить в передкарпатській зоні, була центром торгівлі місцевого значення. Тому, що через ярмарки та базари Снятина, Заболотова та Рожнова підтримувався товарообіг між гірськими та низовинними землями, спеціалізованими у своєму розвитку уже за природно-кліматичними умовами.

            Початок ХХ століття не надто змінив обличчя торгівлі краю. Вона в основі своїй продовжувала залишатися виїзною, а тому "головними крамницями" були так звані "торговиська", ринки. У визначені дні тижня відбувалися звичайні торгові ( базарні дні ). Однак у визначені дні року могли відбуватися великі ярмарки, на які збиралися торговці з більш дальніх округів. Кількість таких ярмарків складала від 5 до 10 в рік, що залежало від статусу міста та традицій.

            Снятинські ярмарки відбувалися: на Середопістя, у вівторок по Зелених Святах, на Іллі, на Різдво Богородиці, на Покрову та Катерини, а по понеділках, середах та п’ятницях відбувалися звичайні торги.

Снятинський ярмарок в давнину... Ймовірно фотографували з вікна Магістрату.

            В Заболотові ярмарковими днями були: 18 січня, 11 лютого, 6 квітня, 5 травня, 11 липня, 10 і 20 вересня, 7 листопада та 12 грудня. Якщо співпадало релігійне свято, то ярмарка відбувалася на другий день. Звичайним торговим днем був вівторок. У Рожнові щотижневі торги відбувалися в четвер. Характерною особливістю тогочасної торгівлі була її монополізація євреями та вірменами. Вони мали власну Торгово-промислову палату довголітнім головою якої був Мозес Крайслер, що контролював імпорт та експорт товарів у повіті. Тому, чи то ярмаркового, чи простого базарного дня, ринкові площі міст та містечок наповнювалися возами, на яких, як на рухомих склепах(крамницях), сиділи євреї та єврейки і торгували усім. При цьому більшість товарів не була вироблена в їхніх обійстях, а була перекуплена по селах у селян чи по фільварках з метою отримати хай не надто великий, однак все ж прибуток при продажі.

         Так  велику частку ринку торгівлі худобою утримувала родина Бірнбаумів, Дінес.К. та Рудіх Б. Відомими снятинськими гендлярами кіньми були Л Феллер,Й Фішер, Й. Натер. Близько 20 снятинських торговців  перепродували різноманітне збіжжя, Ось деякі із основних: Соломон та Мозес Лібери, Ф.Еізенкрафт, Ф. Екерлінк, Хайм Ластер та Хайм Адлерштейн., Пейсах Соломон, Леопольд Бірман,,Г. Гандел, Й. Раушвергер та інші. Менш популярною була торгівля овочами, якими масово торгували  на  ринках. Однак уже були в місті овочеві крамниці С. Лібера.М. Шатнера та Мошка Крайзлера. Торгівлю  виробами з шкіри та перепродажем самих шкір займалося в місті близько десятка осіб. Переважно усі євреї, окрім П. Смеречинського,та М. Волоха.Частина з них їздила повітом, закуповуючи сирі шкіри з метою вигідного перепродажу до гарбарні. На снятинському, заболотівському ,рожнівському ринках різноманітними товарами торгувало близько 70 зареєстрованих торговців з м.Снятин, деякі з них крім виїзної  торгівлі вже мали стаціонарні крамниці однак по традиції ще виїжджали на ринки. З поміж цих усіх гендлярів  тільки Бариляк, Дабровський. Віктус та Горшовська не були євреями. А  решту це: Адлерштейн , Ауербах, Аксельрод, Бірнберг, Бренер, Бухлер, Ейнгорн,.Ейзенкрафт,Енгельберг, Фелхабер, Фішер, Френкель, Ґейгер, сімейства Куґлерів, Касванів, Мельцерів та ще багато інших. Крім того торгувати до Снятина прїздило чимало єврейських родин з Заболотова та сіл повіту. Тому базарним днем в місті яблуку не було де впасти, але саме тому воно й жило та розвивалося як центр торгівлі та ремесла.

Типовий базарний день кожного містечка в ті часи.

             Одначе такий вид торгівлі значно погіршував зовнішній вигляд  Снятина та інших містечок, бо ринки регулярно ніхто не прибирав, а смітити було кому. Річ в тому, що покутські євреї належали в більшості  до Хасидистської секти, притримувалися своїх звичаїв і не були взірцем охайності. Хоча сміття в теперішньому розумінні цього слова практично не було. Однак залишків сіна,буряків та іншого корму для тварин,об`їдків  та тваринного посліду завжди вистачало.  Окрім того міська влада не надто дбала про замощення плиткою чи брукування площ Ринків, які в дощові дні були переповнені грязюкою.З часом торгівлю тваринами на Ринку було заборонено. Для неї було відведено місце біля Боїска(стадіону). Воно називалося Торговиця. Тепер там "спорткомплекс".

              Снятинський ринок в австрійські часи мав значну територію. Тоді  вона була в межах від будинків теперішнього Майдану Січових Стрільців(де нині "Гастроном),  до ряду будинків, що йшов від кута площі Незалежності до вул. В.Коснятина, Цих будинків нині немає. Зберігся тільки один біля  магазину "Прут- Принт" та ще один позаду будинку суду. Вулиці Шкільної в ті часи ще не було, якщо точніше - це була територія Ринку.З північної сторони, Ринок незабудованою територією (заїздом ) примикав до вулиці Т.Шевченка, з півдня - до будинків , які межували  із школою(тепер інтернат) по В.Коснятина, що в ті часи була проїзною до костелу Діви Марії та далі з виїздом на головну. Ринок сполучався з вулицею Вірменською(Коснятина) коротким забудованим по обидва боки  провулком, що проходив неподалік лівого боку навчального корпусу школи (тепер спортзал). Ця територія називалася Ringplatz (не зважаючи на те що вона мала прямокутну форму), та налічувала 36 будинків по периметру. Поступово площа Ринку скорочується через забудову. На ній будують дві  великі  будівлі. В довоєнні часи( до Першої світової)- будинок, де нині РВ УМВС( там пізніше була молочарня й маслозавод, який належав Молочарській спілці повіту, роботою якої керував Василь Мурмилюк), а вже  після Другої світової, за Польщі, було збудовано "Salu handlowu" - тепер Старий критий ринок. Обабіч цих споруд завжди продовжувалася базарна торгівля. Їй напевно не перешкоджала перша в місті "заправка" для автомобілів, розташована майже на місці верби, що нині росте перед будинком районного суду. Однак пізніше торги на теперішньому Майдані Січових Стрільців припинилися. Там була просто стоянка кінних екіпажів( в ранні радянські часи - автобусна станція). Нині значну територію колишнього Ринку займають подвір`я та кухонний блок із їдальнею Снятинської школи-інтернат,будинок суду та приміщення бувшого "Універмагу"- новий критий ринок.

Традиційна для галицьких міст площа Ринок.

            Новим явищем початку ХХ століття стала стаціонарна торгівля. Не без того, що в містах не було крамниць ( "склепів" ) і раніше. Просто в цей період їх число стало швидко зростати. Безумовно, що й магазинна торгівля  також перебувала в єврейських руках. Торгові ряди, які виростали в цей час по всіх галицьких містах були практично єврейськими кварталами, де перші поверхи будівель відводилися до торгових справ, а другі поверхи були житловими. Торгові ряди з часом стали визначати основу архітектурної особливості  міст та містечок Галичини і місто Снятин не є виключенням в  цьому плані.. Євреї добре розуміли, що така концентрація торгових площ на порівняно невеликих територіях тільки підсилює інтерес покупців.

Сім`я Ліндерів. 1929 р 

            Якщо основу торгівлі ярмаркової чи базарної становили збіжжя, худоба, кури, яйця, свині, сир, масло, домоткані полотна то асортимент магазинної торгівлі був дещо ширший. Тут можна було придбати різноманітні промислові товари в тому числі привезені здаля. Ось номенклатура основних снятинських крамниць за польських часів : біля самого Ринку була крамниця Давида Ліндера, який торгував виробами з шкіри(в основному упряж). Там же на Ринку була аптека Рудіха Хави( викуплена в Р.Лазаркевича). Головнішою аптекою, першою в місті,  володіла родина Нємчевських. Вона розташовувалася в їх домі по вул,Головній(через дорогу від фонтана). Саме з цього будинку починається Торговий ряд -суцільні єврейські крамниці та житло. Там проживали з сім`ями( в напрямку до Чернівців):Абрахам Голднер, Шонер Зетті, Ґелбер Мейс,  Лаутман Нахман, Шонер Лотті, Бушнер Анна, Ауербах Бабета, Ауербах Лейба, Шнітзен Ґершон, Клуґман Фані, Рейтер Лексор. Ґодт Ейсіґ, Шонер Зосел, Ґелбер Хаїм, Вулбек Шулім, Ґаберман Ліба, Сіттерман Лейба,  Шонер Мозес,  Шайовіч Хайм, Касван Євгенія, Бір Жозеф. Решту будинків торгового ряду було зруйновано в роки Другої світової війни і після, та забудовано заново. Раніше Торговий ряд доходив аж до початку спуску на Балки. І там проживали та торгували: Шонер Ейсіґ, Шнупф Мозес, Мельцер Коппель, Пеппер Бабетта, Ейхгорн Жозеф, Рейфлер Фріма, Шачтер Хайм, та інші. Так наприклад Касван Євгенія  в будинку № 183 мала продуктовий магазин(бакалію),Шонери  та Шачтери тримали крамниці готового взуття. Інші Шонери мали крамницю залізо-скоб`яних товарів. Рейтери торгували тютюновими виробами. Ґолднер торгував виробами із заліза. Переважна решта- магазини змішаних товарів за принципом "Тисяча дрібниць". Єврейські крамниці були сконцентровані не тільки в Торговому ряду. Вулиця Головна була забудована й навпроти нього (тепер там площа Незалежності та пам`ятник Т.Шевченку). Там проживали та гендлювали: сімейство Мельцерів, яким належало чотири будівлі, а ще Нір Хайм, Спіґель Матіз, Шуллер Сара, Стейнгорн Лейба та Ізраель, Бучлер Ліґман та інші.

Вулиця М.Немчєвського.Тепер -Т.Шевченка.Фото з архіву Кохів.

     Родини Карпелів та Ґелберів торгували тканинами. Померанци та Вейсси продавали пічне вугілля та дрова. Унґари, Вінстейни, Вейнтрауби та інші торгували галантереєю. Меґлери та Аппензелери продавали кухонне приладдя. Родина Касванів мала крім крамниці меблів,ще й склад з будівельними матеріалами, та ятку з милом. Міська випічка також повністю  контролювалася  єврейським капіталом. Великий склад муки належав Хайму Ластеру.

Сімейство Вернерів.
Фото І,Шміцлера.

            По головній вулиці тримав свою книгарню та антикварний магазин Мейєр Бірман. в будинку  через дорогу від Української Міщанської читальні( нині кінотеатр ім І. Франка). В тому ж таки будинку була "фризієрня"( перукарня) Мошка Ґрубера, одного з п`яти снятинських "цирюльників". Приміщення для роботи він орендував. Там і в теперішні часи перукарня. Іншими перукарями були Соломон Фрідріх, Жозеф Лінкер, Мойша Мунішер та Б.Вінтер. 

План-схема центра Снятина від руки й по пам`яті.

           Оптову торгівлю пивом  провадили  Мешулім Шаттнер  та Мойсей Вечлер. Перший мав великі склади пива по вул.Стецівській (вони навіть зазначені на катаральній мапі Снятина М.Бажанського). В другого також справи йшли добре,бо крім складу пива, мав аж два гарні будинки по вул Головній. В подальшому свій бізнес передав сину Ейсігу Вечлеру. Обидва склади пива уже в той час були телефонізовані, що свідчило про заможність їх власників. А в роздріб пивом торгували по всіх корчмах повіту та в давніх снятинських "пабах"- "пиварнях" якими володіли Шулім Ґеймовіц та Ґершон. Ейзенштейн. Пивна останнього була при невеликому готелі. Кращим готелем міста, в якому подеколи зупинялися й відомі особистості, був готель Маркуса Цукермана по вул Головній. В таких селах як Будилів, Ганьківці, Залуччя, Попельники та інших теж були пивні утримувані в рівній мірі як євреями так і українцями.

            Чимало осіб єврейської національності володіли в місті невеликими ятками для торгівлі підакцизними товарами - горілкою, винами, тютюновими виробами. Це наприклад Р.Франкель, Ж.Рейтер, родина Горнштейнів.

Мозес Горнштейн з дочкою Ракеллю та її друзями у власній
крамниці.Фото І.Шміцлера.

            Відомими на той час закладами торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування населення Снятина були: кав’ярня вірменина Голубаша до якого полюбляла походжувати міська  інтелігенція та й гості з повіту. Існувала вона протягом тривалого періоду і була описана в новелі В. Стефаника «Такий панок",  Ресторація  родини Матушів "у Марії" -розташовувалася тоді навпроти теперішнього музею М.Черемшини( там де тепер дошки оголошень та ритуальний кіоск).Іншими закладами громадського харчування володіли також М,Фішер, Р.Гусен, та Цукерман Хаїм.

Магістрат з Ратушею  та кіоск преси,
що належав родині Віктусів.Фото Бобера

            Родина Віктусів володіла кіоском преси, що розташовувався біля будинку магістрату збоку площі. В ньому можна було знайти пресу як місцеву, так і аж з Відня. На деяких старих фотографіях його (кіоск) можна побачити.

             Серед новинок в торгівлі - продаж та ремонт "роверів"(велосипедів). яким в Снятині ексклюзивно займалися К.Юрчишин та Мессершмідт.

             Єврейська спільнота володіла не тільки торговими ятками, а й вміло лихварила. Так, Іван Семенюк, адвокат, більш відомий як Марко Черемшина, часто брав у борг в снятинського лихваря Мельцера Коппеля. Останній був дуже заможною людиною, яка лихварством здобула чималі статки. Мельцери володіли чи не з десятком будинків по різних частинах міста. Напевне  ця нерухомість раніше була заставою під кредити. Чимало єврейських лихварів було й по  селах. В Карлові (с. Прутівка ) цим займалися в різні часи Куґлер Мендель та Тавбер Ґершко. Куґлєр  був також орендарем панських земель  та мав корчму в Карлові. Мав тільки одне око, та міг би послужити портретом "одноокого єврея Шльоми" ,що зустрічається в творах І.Франка,У Видинові відомим лихварем був Марморош Хаїм.

Біля фотомайстерні І Шміцлера.

            Євреї часто записувалися німцями через спорідненість мови, якою розмовляли в родинах ( ідіш ) із німецькою, а тому є всі підстави вважати євреями і власника книгарні та  друкарні, що була по вул.Головній- Лео Погорілеса  (десь на місці нинішньої будівлі перукарні, що біля Маґістрату)  і майстра фотографій Ігнасія  Шміцлера ( по вул. Вірменській, нині «Райфайзен банк Аваль по вул.В.Коснятина» ).Саме завдяки фотографіям Шміцлера, ми можемо бачити минувшину міста. Він був визнаним майстром своєї справи, практично монопольно володів цим ремеслом на теренах міста та за короткий час зумів побудувати красивий власний дім, який нині є пам`яткою архітектури місцевого значення, хоча по прибуттю до Снятина Шміцлер винаймав окрему квартиру в сімейства Адлерштейн. В 2012 році у Варшаві відбулася велика фотовиставка під назвою "Люди Шміцлера", частина  фотографій з виставки вміщена в даній роботі.

 

             Також масовою єврейською справою було корчмарство, утримання закладів громадського харчування, що мали дозвіл на торгівлю спиртними напоями. В Снятині, австрійськими часами, по вул. Головній неподалік від повітового суду стояла корчма Шміля, де завжди було людно, особливо в базарні та ярмаркові дні. Такі ж корчми були примітними по усіх покутських селах. У великих селах їх було по декілька. Великою корчмою на "гостинці" с.Тулуків володів Ж.Гандель. Тому то й занепокоєння серед єврейства викликав поштовх українців до об’єднання в «Товариства тверезості», що виникали при церквах, завдяки старанням греко-католицького кліру. Й не один Мошко, Лейба чи Шльома спереживалися, а чи будуть українці й надалі споживати "wodka z Bachynska"(відома горілчана фірма тих часів) та ходити в корчму взагалі?

Будинок Повітового суду. Тепер - поліклініка.

            Хоча набагато більше мало турбот та переживань вірменське та єврейське купецтво від того, що за ініціативи А. Ничая та І. Борискевича в 1882 році в Станіславові було скликано нараду, на якій вони поділилися досвідом кооперативного руху та сприяли майбутньому створенню «Центрального Господарсько-промислового Товариства». Починається діяльність української споживчої кооперації, а заразом, завдяки діяльності товариства «Просвіта», при читальнях створюються позичкові каси, щоб протистояти єврейському лихварству. В 1906 році заснована міщанська каса «Прут», кількість членів якої на перших порах становила 60 осіб і головою якої був Іван Федорчук, директор бурси.

            До Першої світової війни Снятинська кооперація уже змогла побудувати в самому центрі міста, на заздрість іншим, першу будівлю торгову, де працювало 2 продавці. Однак за часів воєнного лихоліття її було зруйновано та розграбовано. Лише в 1924 році вдалося силами Кооперації побудувати модерний будинок «Народної торгівлі» ( колись- кафе «Лілея») та тепер ще й пам`ятник архітектури державного значення як"Торгово- промислова палата".

Вулиця Вірменська взимку.Фото І.Шміцлера.

            Станом на 1910 рік позичкові каси були уже в кожному населеному пункті Снятинщини. Діяльність таких кас демонополізувала становище єврейського лихварського капіталу та сприяла розвитку промислового та торговельного  українського капіталу.

            Розвиток українського кооперативного руху в торгівлі, банківській справі, страхуванні мав дуже велике значення в формування української модерної нації, тому, що в пробудженні національної свідомості активну роль відіграє не тільки інтелігенція, а насамперед торгово-промислова буржуазія. Українці нашого краю, такого класу людей були позбавлені і в своїй основній масі були селянами. Це стосувалося усієї Західної України. А шлях «із селян - у нації» є набагато довший та складніший, ніж у повних етносів.

    

Біля  мосту над Потоком.

Економічне життя Снятинщини в кінці ХIХ на початку ХХ ст.

   

       1) Розвиток промисловості та мануфактурні промисли.

     Початок ХХ ст. не приніс значних змін в господарство краю. Снятинський повіт продовжував залишатися сільськогосподарським, а земля була основним засобом виробництва.

     Розвинутої промисловості майже не було, а причинами такого становища була політика австро-угорського уряду та майже повна відсутність української буржуазії чи багатих українських поміщиків, які б розуміли свою місію в розвитку краю. Австро-Угорщина розглядала Галичину як аграрно-сировинний придаток до імперії, що був джерелом дешевої сільськогосподарської продукції, продуктів переробки сільського господарства, а також джерелом дешевої робочої сили та ринком для збуту промислових товарів із розвинутих регіонів тому, що тут, станом на 1910 рік, проживало одних тільки українців 3,99 млн.( з 51 мільйона усіх підданих Габсбургів). Низький рівень промислового виробництва можна пояснити також відсутністю якихось значних покладів корисних копалин на території повіту, доступних тогочасним розробкам.

     Єдиним, (крім глини,піску та гравію) на території повіту, покладом корисних копалин були виходи на поверхню, та у верхні шари землі, кам’яного вугілля в селах Джурів та Новоселиця. Вказані поклади досліджувалися на початку ХІХ ст. гірничим інженером Рішардом Мансом (в 1802р.) та в 1859 р. інженерами Максом Трахтенбергом та Гершком Крісом на що було отримано дозвіл від Льівського окружного гірничого управління. Фінансування досліджень здійснював пан Задурович. Снятинські Задуровичі в середині ХІХ ст. володіли чималими маєтками в селах Орельці, Демичу, Хлібичині Пільному та Вовчківцях і, очевидно, проявили інтерес до видобутку вугілля, створивши підприємство для цього. Однак сам Задурович тільки розпочав роботи по видобутку, а пізніше вигідно продав бізнес акціонерному товариству цукроварні в м.Тлумачі.

     Шахти в Джурові та Новоселиці добували  буре вугілля типу "лігніт" ( так зване «молоде вугілля» третинного періоду). Споживча вартість вказаного вугілля була порівняно невисокою, бо його калорійність коливалась від 2310 до 5200 калорій. Мало воно також підвищену зольність. Однак, якщо врахувати, що це добрий тип палива для парових машин, основних тогочасних рушіїв, а везти його із Польщі чи Сілезії накладно, то розробка цих покладів давала перспективи.

     Гірничий інженер Едвард Віндракевич в своїй книзі «Monografia weglowego zfglebia Krakowskego»» в розділі «O zlozach wegla brunatnego w Galicyi w Polsce» стверджував, що пласти цього вугілля, можливо, простягалися від Трійці, Іллінців, Джурова і Рожнева до Іспасу, Мишина, Ковалівки, Стопчатова (станом на сьогоднішній день зарезервовані поклади вугілля недіючих шахт Ковалівки оцінюються в 7 млн. тонн.)

     В 1860 році шахта в Джурові розпочала видобуток вугілля і на 1863 рік добуто було 175 тис. ц (1750 тонн). Окрім вугілля видобували кварцовий пісок, застосовуваний у будівництві. В цьому ж часі запрацювала копальня і в Новоселиці. Станом на 1894 рік простір цих шахт займав уже 234 га. На обох шахтах під кінець віку працювало близько 450 працівників. Тому, без сумніву, це було найбільше промислове підприємство району. На підприємстві панувала ручна праця. Вугілля добували обушком ( коротким шахтарським молотком)

Кільгоф (Обушок.)

, вантажили в вагонетки і видавали «на гора» горизонтальною штольнею на вихід надзаплавної тераси р. Рибниця в районі урочища «Під  писком». Цією ж штольнею вивозилися породи у відвали, в основному піски, жовта глина та глей (сіра глина). Вагонетки в шахті тягали вручну. З менших штолень вугілля вивозили тачками, чи навіть витягали санками. Для "проходки" використовували кромпач- особливий вид кирки, якою вибирали породу

        Коли в 70 рр. ХХ ст. із головної штольні Джурівської копальні кудись поділися ворота, автору дослідження вдалося побувати в копальні. В той час там ще були збережені рейки вузьколійки та поворотні диски, на яких розвертали наповнені вугіллям вагонетки із бокових штолень. Дерев’яних кріплень не було, тому ,що пласти вугілля (товщиною 30-40 см.)залягали в доволі щільних пісковиках. Освітлювалася штольня і виробітки гасовими лампами та, пізніше ,карбідками для чого в стінках шахти вирізалися відповідні ніші для ламп.Такі ж карбідки носили з собою шахтарі.

Карбідка

        Найголовнішою проблемою Джурівської і Новоселицької шахт були підземні води, які час від часу їх заливали. Особливо заливалися глибинні ділянки штолень, що перебували нижче лінії водоносного шару. Однак, саме ці місця давали більшу частину видобутку. Пухка порода, піднята в воді, наче колоїдний розчин швидко забивала фільтри насосів, і поки їх чистили вода затоплювала штольні. Однак, і при цьому вказані шахти видобували вугілля на 150 000-200 000 золотих ринських(реймських золотих гульденів) річно. Це без вартості того вугілля, яке вони споживали на своє енергетичне забезпечення.

        Добуте вугілля мало швидко знайти споживачів, бо на відкритому повітрі розсипалося на порохняву. Вугілля копальні Новоселиці кінною тягою доставлялося до Заболотова (14 км відстані), де реалізовувалося на залізничній станції. Там був вугільний склад на якому торгували А.Ґарнфінкель, А.Керн, та Й, Спікер.

        Для вивезення вугілля з Джурівської копальні у 1884 р. було побудовано дерев`яний міст довжиною 248 метрів(практично на всю ширину річкової заплави) через р. Рибниця, а від самої шахти аж до залізничної станції Видинів уже в пізніші часи, було прокладено вузькоколійний шлях, де вагонетками( по три візки одночасно) на кінній тязі, вугілля доставляли спочатку на залізницю, а потім залізницею до Тлумацького цукрового заводу. Довжина вказаної вузькоколійки становила 15,3 км. при ширині колії 600 мм. В такому вигляді вузькоколійка працювала до 1913 року. Потім частину її ,що прилягала до шахти в районі моста і найчастіше руйнувалася повенями, перебудували, додавши дві гілки: одну, довжиною 1.9 км до Джурівської шахти та іншу - 3,2 км. до Новоселицької шахти. Чимало вугілля споживала й сама шахта для роботи потужних помп, що приводилися в дію паровими машинами. Не виключено, що частину вугілля споживала ґуральня в с.Джурові.

        Через застаріле обладнання та постійне заливання водою в 1892 році копальні на якийсь час припинили роботу. Однак, знайшовся талановитий інженер Станіслав Щепановський, який зумів відновити їхню роботу. В зв’язку із чим, місцеве населення, що складало основну масу робітників копальні назвали її «Станіслав». С,Щепановський раніше володів нафтовими промислами в Сходніце й добре розбирався на видобутку нафти. Мав також нафтові шиби(продуктивні свердловини) в Слободі Рунгурській. У видобутку вугілля знався менше, однак довіряв схвальним реляціям науковців про перспективність  копалень бурого вугілля в Мишині та Джурові. Отож під їх впливом підпрємливий інженер продав за мільйон золотих ринських прибуткову нафтову свердловину в Сходніце, а виручені кошти вклав у розвиток  вугільних шахт. Коли коштів виявилося замало, взяв позики в Галіційській касі ощадничій, які однак не допомогли зробити видобуток вугілля прибутковим. Підприємство  збанкрутувало й це викликало велику паніку серед акціонерів Каси ощадничої, Судові переслідування, які тривали близько двох років, підірвали здоров`я С.Щепановського. Він помер в 1900 році, та похований на Личаківському кладовищ Львоваі. Встановити  ж походження назви копальні в Новоселиці («Антін») не видається можливим. Та й ці назви не були якимись офіційними і доволі часто змінювалися разом із їх власниками.

Станіслав Щепановський.

        Так уже в 1912 році в с. Джурові діяло дві шахти «Леопольд» і «Сіґізмунд»(чи "Зіґмунд"), про що свідчить карта підземних виробіток, швидше за все скопійована уже в більш пізні часи. Власниками цих шахт були Літинський Зігмунд(чи Сігізмунд) та Аполонія. Шахтні виробітки були зосереджені в урочищі "Брусний". На вказаних шахтах вугілля видавали "на гора" через вертикальний штрек. Ним же за допомогою драбин, а пізніше - кліті, шахтарі опускалися  до робочого місця. Вагонетки з вугіллям вузькоколійкою, що пролягала біля потічка, з уклоном який дозволяв їх рух без додаткової тяги, доставляли до узлісся. Подальше транспортування здійснювалося кінною тягою.

Схеми підземних виробіток в Джурові та Новоселиці.( Фото Р.Чабана)

       В роки Першої світової війни шахти продовжували працювати навіть в роки російської окупації. Снятинський повіт тоді було приєднано до Чернівецької губернії, управління якою, здійснював ставленик російського царя, губернатор, граф О.Бобринський. У воєнні часи копальні працювали в основному на забезпечення військових потреб. В той час вони перебували в безпосередньому підпорядкуванні Управління фінансових справ при генерал-губернаторстві. В 1916 році щоденний видобуток вугілля Джурівською копальнею становив 390 пудів(окупаційна російська влада принесла нові міри(ваги, довжини) та російські гроші. На вимогу Управління, шахта формувала обов`язковий запас вугілля, який станом на 01. 11. 1916 р. становив 1320 пудів( 1пуд = 16кг.). Станом на 01.01, 1917р. залишок вугілля вже складав 35485 пудів і тільки 4350 пудів було відвантажено на вимогу Управління фінансових справ генерал- губернаторства. В липні товарні залишки вугілля вже становили 166297 пудів на суму 53808 рублів. Перебої з відвантаженням вугілля пояснюються насамперед нестабільністю влади, адже лінія фронту проходила через копальні в  1914р.,в 1915р., в 1916р.,  тобто при кожному іншому наступу-відступу російських військ. Решту споживачів вугілля в основному не працювали стараючись пережити воєнне лихоліття з мінімальними втратами. Саме в цей період на шахтах трудилося багато військовополонених і їх дармова праця давала можливість копальням працювати фактично на склад. 
     За поверсальської Польщі вказані шахти працювали з перебоями аж до 1928 року  коли були закриті через підтоплення. Саме в такому стані їх викупив Корнеліян Сербинський, син священника з Поділля, що вивчився на гірничого інженера в Леобені(Австрія). Хороший інженер та непоганий менеджер Сербинський, за допомогою фахівців найнятих в Чехії та корінній Польщі відновив роботу шахт і вони працювали до приходу "перших совітів". В цей час Сербинський керував роботою не тільки вже вказаних копалень, а й шахтами Ковалівки, що на Коломийщині. По приходу, більшовики зразу ж націоналізували шахту "Кальор" в Новоселиці, яка належала Сербинському на правах приватної власності( в Ковалівських розробках він був лише акціонером), В часи німецької окупації Сербинський продовжував працювати, але вже як ставленик німецької окупаційної влади. При повторному приході Радянської влади, його,по деякому часі, як неблагонадійного, арештували в 1946 р.   
      Без відповідних спеціалістів, Джурівська і Новоселицька шахти були в перші ж роки радянської влади закриті, як неперспективні. Робітників шахт, а серед них і бабусю автора дослідження  було переведено на роботу в шахти Ковалівки.  Але й Ковалівські шахти в зв`язку із відкриттям обширних родовищ газу, були закриті в 1968році. Шахтарі( а разом із ними й моя бабця) змушені були знову повернутися до малооплачуваної праці в сільському господарстві за трудодні, і тільки одиниці з них, разом із моїм сусідом, як тоді модно й осудливо було говорити "погналися за довгим карбованцем" аж в далеку Воркуту, додавши в компанію  міфічному Шубіну (привид шахтних виробіток за повір`ям російських шахтарів) святу великомученицю Варвару, яку вважали своєю заступницею.
       На цьому однак шахтарська історія краю не закінчилася, а в основному перейшла в нелегальне русло. (Більш детально про Джурівські та Новоселицькі копальні можна довідатися з краєзнавчого нарису "Вугільні копальні Джурова і Новоселиці", автором якого є відомий фотожурналіст  краю М,Атаманюк.)
     Вже,  як спомин про існування в районі вугільних шахт,  в 70-х роках ХХ ст.. автору доводилося бачити як місцеве населення перекопувало  відвали Новоселицької шахти, визбируючи у відра вручну шматки вугілля. Масово розбирали також із відвалів пісок. Відвали Джурівської шахти були частково розібрані й частково знищені сильними повенями р. Рибниця.

        Шахти були єдиними об’єктами гірничодобувної промисловості в повіті і чи  не єдиними складовими великої промисловості.

        Дещо ширше на теренах Снятинщини представлена переробна промисловість, заснована в основному на місцевій сільськогосподарській сировині. Тут переважали ґуральні (дистилярні) чи винокурні - підприємства із виробництва спирту, крохмалю, патоки. В повоєнні роки, такого типу підприємства були в Джурові,  Княжу, Залуччі. Деякі історичні джерела стверджують також наявність в кінці XIX ст. ґуралень в с. Стецеві та Малих Микулинцях ( нині - частина с .Потічок). Можливо вони були зруйновані в роки Першої світової війни і більше не відроджувалися.   В Княжу ґуральня належала Йожефу Ярузельському, власнику маєтку(тепер це дитячий будинок для дітей з обмеженими можливостями) та земель Залуччя над Черемошем. Біля церкви в Горішньму Залуччі й дотепер стоїть пусткою костел збудований цим польським-шовіністом-осадником.

Родинний костел Ярузельських.(сучасний вигляд)

Саме з цього роду походить відомий політичний діяч часів комуністичної Польщі, генерал Войцех Ярузельські, відомий  прокремлівськими та антипольськими діями. В самому Залуччі ґуральня( нині діючий казенний(державний) спиртзавод) належала польській поміщицькій родині  графів Кржиштофовичів, а саме Генрику та Вітольду. Решта родини володіла сотнями гектарів орних земель по причеремошських (від Завалля до Попельник) селах забезпечуючи сировиною родинне підприємство. Найкращим підприємством цієї галузі була ґуральня введена в експлуатацію ще з 1860-х років. в селі Джурові, яка за Польщі належала Стефану Боґдановічу, основному власнику земель села. На відміну від інших ґуралень, що виробляли горілку, джурівська продукувала ще й спирт-ректифікат.

        Використовуючи надлишки, або нетоварні відходи картоплі, кукурудзи, ґуральні виробляли чимало алкоголю, який у великій мірі споживався місцевим населенням, про що згадував Ксаверій Мрочко, шкільний інспектор повіту, описуючи ту шкоду, яку заподіювала селу Джурів ґуральня. «Самої горілки минається у найбідніших по 10 літрів у молодої і молодого на весіллі...» За рік на спиртне в селі тратиться 350 золотих ринських, осудливо констатував Мрочко, як противник поширення пияцтва в краї.

        Власниками ґуралень були переважно поляки чи спольщені українські поміщики-дідичі, які, маючи в своїх руках значні земельні володіння, могли здійснювати повний цикл виробництва: від вирощування до переробки продукції сільського господарства, маючи на тому непоганий зиск. Навіть за часів Австрії, та пізніше (з 1867р.) Австро-Угорщини на  колишніх землях Речі Посполитої шляхта залишала за собою право пропінації (від"пити за здоров`я") - монопольне право поміщиків виробляти та торгувати алкоголем на своїх землях. Це право вони за великі гроші віддавали єврейським чи вірменським торговцям. І тільки в 1875р. австрійський уряд викупив право пропінації в шляхти та міст за 66 млн.  золотих ринських.

        Свою продукцію власники ґуралень збували торговцям, переважно представникам єврейської чи вірменської меншості. В більш пізні, польські часи, ґуральні продавали оптом спирт через державну установу- Panstwowy  Monopol Spirytusowy, тому, що було введено державну монополію на торгівлю алкоголем, що через високі акцизи приносило прибутки в державний бюджет. А для торгівлі підакцизними товарами (алкоголем та тютюновими виробами) торговці були змушені придбавати відповідні ліцензії. Польша тільки  в 1929 бюджетному  році  отримала 639,2 млн злотих від  горілчаної монополії.

        Майже екзотичними  на теренах Снятинщини були броварні (пивоварні). Їх було дві, одна в Снятині, на Балках(неподалік теперішньої школи №2) та одна в с.Рожнів (в той час ,це село належало до Снятинського повіту). Броварні належали чеським родинам , які й принесли на Снятинські землі свою культуру пивоваріння.

        Снятинський бровар засновано в 1868 році. Його власником був Йозеф Шержінь, чех по національності. Навіть інженери броварні прибули на роботу із чеського Олмоуца.

        Бровар у Рожневі відомий з 1880-го року(можливо й раніше). Швидше за все належав він єврейському торговцю, бо як стверджують історичні джерела, бровар був при корчмі, власником якої міг бути Фріше Еґерман.

        Історичні джерела подають, що в 1911 році на Покутті і Поділлі було 400 ґуралень та близько сотні пивних заводів. Пива вироблялося 1,4 млн. гектолітрів. 
        Великі склади пива в Снятині були розташовані на старому місці, по вул. Стецівській(тепер вул.Грушевського) трохи нижче її пересічення з теперішньою вул.Лукавецького. В роки Першої світової війни ці склади було ґрунтовно поруйновано за наказом російського військового командування, яке хотіло запобігти пиятиці своїх солдат. Гіркий досвід цього вже був, адже при штурмі Чернівців. російські війська так перепилися трофейними алкоголем знайденим на станції Жучка( там тоді працював спиртзавод), що кілька днів про наступ на місто не могло бути й мови.( Фото зруйнованих пивних складів Снятина вміщено в публікацію "Снятинщина в роки Великої війни). 

        Така велика густота ґуралень та броварів породила проблему пияцтва, проти якого всіма силами боролася церква, створюючи Товариства тверезості. Реалізація горілчаних виробів через шинки та корчми, власниками яких були переважно представники єврейської верстви, призводила до посилення антисемітизму. Тому, що пияцтво породжувало безліч проблем: хвороби, розорені та розбиті родини, насильство в сім’ї чи просто вуличні бійки та хуліганство.

        Не надто «обтяжені» освітою люди швидко знаходили причину цих бід – євреїв-шинкарів, зовсім забуваючи при цьому свою власну провину.

        Справжнім промисловим підприємством Снятинщини була Заболотівська тютюнова фабрика, що була відкрита в 1872 році . Це було одне із п’яти  цісарсько-королівських підприємств цієї галузі в Західній України. Нині заледве працює тютюнова фабрика в Борщеві, інші закриті. Крім того, це одне із найстаріших промислових підприємств району. Навіть тепер її приміщення, що  пустують, є прекрасним взірцем промислової архітектури XIX ст.

        Тютюново-ферментаційна фабрика в основному базувалася на місцевій сировині, однак переробляла й привозний тютюн. Державна монополія на тютюн та тютюнові вироби, яка існувала і в Автро_Угорщині і Польщі, робила цю галузь надприбутковою. Так Польща отримувала річно (дані 1929р) від тютюнової монополії 619,4 млн золотих. Природно-кліматичні умови Снятинщини та суміжних повітів виявилися сприятливими для вирощування різних сортів тютюну, а надлишок робочої сили та непоганий прибуток призводили до поширення цієї культури як в фільварках, так і в дрібноселянських господарствах. Вирощували в основному американский ароматичний безчерешковий тютюн сорту "Віргінія), та махорку,міцний тютюн сорту "Бакун" з листками на довгих черешках. Сировину для заводу постачали не тільки з Снятинського повіту, а й з Косівщини, Коломийщини, Городенківщини, Тлумаччини. На заводі, за різними схемами,  відбувалася ферментація тютюнової сировини. Окремі види тютюну дозрівали в спеціальних камерах, як марочне вино - роками. Після змішування сортів сировини, купажних сортів, відбувалася їх подріблення для майбутньої відправки на табриеи по виробництву цигарок. Один період на Заболотівській тютюново-ферментаційній фабриці навіть налагодили випуск сигар, названих в народі "кубосигарами". В часи німецької окупації сюди завезли устаткування для виготовлення цигарок,  але воно так і не запрацювало.

Сучасний вигляд одного з корпусів Заболотівської фабрики.
Explorer.Lviv.ua\forum\index.php?topic=4797,0

        Тютюн – плантаційна культура і його вирощування потребує великої кількості людської праці. Спочатку - вирощування розсади, потім висадка у відкритий ґрунт та систематичний догляд протягом всього періоду вегетації. Потім п`ятиразове обламування дозрілих листків,починаючи найнижчих , та виламування жируючих пагонів і цвіту.

        Особлива проблема – висушити виламані листки . Тому покутські села протягом літньо-осіннього періоду були буквально обвішані «шварами» тютюну у всіх місцях, недоступних дощу. Ця традиція виробництва продовжувалася аж до 80-х рр. ХХ ст. і  добре відома автору, який року Божого 1983. вирішив підзаробити на кольоровий телевізор типу "Рубін" саме вирощуванням тютюну на  батьківських 20- ти "сотках" землі в с. Джурові. Спочатку все йшло за планом, однак один-єдиний серйозний град в період ломки листків, швидко розбив мрії "заробітчанина" обійтися при  купівлі бажаного телевізора без традиційної в ті часи "розстрочки" (купівля на виплату).

        Вирощений тютюн спресовувався в тюки, і в залежності від кольору листка міг бути трьох сортів. Перший сорт міг у ціні в два, а той три рази переважити третій. Тюкований тютюн селяни масово здавали на фабрику, отримуючи часом непогані заробітки. Однак град, чи надмірні опади в період сушки тютюну могли нанівець звести важку селянську працю.Вирощений тютюн необхідно було здавати весь, бо державна монополія забороняла приватну торгівлю ним. А в певних часах право на вирощування тютюну мали лише окремі особи, взяті на список інспекторами. Решту, садили його нелегально, за що могли бути покарані. Але жителі окремих покутських сіл (насамперед Прутівки та Видинова) традиційно порушуючи тодішнє законодавство, нелегально вирощували та ферментували тютюн в кустарних умовах, по лише їм відомим технологіям( подейкували, що з додаванням меду та якихось "купажних трав") "машинкували "(подрібнювали ) його та продавали з під-поли на ринках, або закупивши найпростіші машинки для набивки сигарет, торгували останніми, стараючись не попадати на очі "фінансам"( тодішні податківці) або як їх назиавли в народі "теребилюлька". Дехто йшов ще дальше і ставав "пачкарем"- контрабандистом, переправляючи тютюн та вироби з нього через кордони, яких на Снятинщині завжди вистачало: австрійсько-молдавський, хоча практично австрійсько- турецький, бо Молдавське князівство було в васальній залежності від Порти - з 1772до 1774р.;українсько-румунський - з 1918р.по 1919р.;  польсько-румунський - з 1920р. по 1939р.;  радянсько- румунський - з 1939р. по 1940р.; німецько (Дистрикт Галичина)-румунський з 1941- по 1944р.)

        До переробних підприємств деревообробної та харчової промисловості можна віднести тартаки та млини.

        Снятинщина не належала до зони ділового лісівництва, бо в ній переважали листяні ліси граба, берези, тополі, бука, в той час коли основною діловою деревиною є сосна та ялина. Саме тому  тартаків тут було мало, в передвоєнні роки лише один, на відміну від  передгірних районів. Єдиний тартак Снятинщини спочатку  приводився в дію силою падаючої води як і млини,а вже пізніше приводила його в дію парова машина.  Розташовувався він в Залуччю , та належав А. Френкелю - багатому  єврею. Дерево на обробку прибувало сплавом по р.Черемош. Такий спосіб доставки тоді був найбільш доступним та продуктивним.Тому то майже всі тартаки повіту були розташовані в причеремошських селах. На цьому підприємстві працювало кілька десятків робітників( в 1928р. - 65 робітників). Воно виробляло дошки та лати(брус). Горбиль та тирса - відходи - використовувалися для палива( в.т.ч й парової машини), а сама тирса, як підстилка для худоби в хліві. Протягом 1868-1870 років вартість продукції тартака складала 998 390 золотих ринських. Цей Френкель мав ще один тартак в Будилові. В самому Залуччю-Стація пізніше були ще й інші пилорами. Одна належала Ландверу А. та партнерам, а інша - С. Мошковічу та братам Різенбергам. Ще один тартак, що утримували Голотка та Пінер, працював в Драгасимові. В 30-х роках XX вже за "перших совітів" було зроблено спробу запустити в дію ці націоналізовані тартаки(пилорами) - два в Хуторі- Будилові, та один в Драгасимові. Цим видом діяльності зайнялися жителі Микулинець, Снятина та Карлова(нині с.Прутівка) - Степан Касіян, Ілля Семотюк, А.Семотюк та Іванійчук. Однак вказані лісопилки часто були змушені простоювати через відсутність сировини(дерева-кругляка). Продукцію тартаків купляли в основному заможні забудівники, переважно для спорудження "верха" - даху будинку чи підлоги, а також столярі, бондарі, стельмахи, що постійно працювали з деревом. Ціни на дошки та брус завжди були високими, тому  біднота використовувала при будівництві кругляк, чи самостійно,за допомогою сокири протісували дерево, та обходилися глиняною долівкою замість підлоги.

        Млинів було побільше ніж тартаків – тільки в одному Снятині на водах потока, що припливав від с.Потічок було їх шість, а ще два млини були на Турецькому потоці. Загалом по Снятинщині млинів було близько 50, тобто майже у кожному населеному пункті, де була можливість мати достатню кількість води. В тих селах, що були розташовані по гребенях вододілів,як до прикладу Стецева, Ганьківці, Русів,Трійця млинів не було. Не було млина в Карлові з причини частих підтоплень Прутом. Найкраще підходили для млинарства невеликі річки такі як праві притоки Прута - Черемош та Рибниця.  Вони часто змінювали русла і на проточних стариках було зручно зводити млини. Менші праві притоки - Дубовець, Горозна в посушливі роки були маловодні. Ліві притоки Прута: Потічок, Белелуйка, Орелець, Лукач, Чорнява, Турка використовувалися для млинарства сповна.Так в с.Орелець було чотири млини:Дмитрука Д.,Павлюка Т.,Петрука Д. та Петрука М. На Турецькому потоці споруджувати млини дозволили тільки після 1774р, до того часу там була прикордонна смуга в якій господарська діяльність обмежувалася. Рідко коли млини стояли безпосередньо на потоках. Переважно від річок чи струмків воду відбирали так званими «млинівками» чи «переводами» і спрямовували їх на млинські лотоки (лотки). Спорудження млинівок потребувало доброго розрахунку та великих затрат робочого часу.
      Добре млинське каміння привозили аж із Закарпаття. Там для їх виготовлення використовували дуже тверді вулканічні породи- базальти, яких на Прикарпатті немає. Найбільше славився берегівський млинський камінь.

Млинський камінь.

 
           Перші снятинські млини були розташовані понад Прутом, та користувалися його водами відібраними в млинівку. Однак з часом русло Прута змістилося в сторону міста, а часті повені поруйнували необхідні водотехнічні споруди. Тому в XIX ст. більшість снятинських млинів функціонувала на водах потока,що припливав від с.Потічок. Дехто й дотепер називає його Млинівкою. Найвище, ще неподалік від села Потічок стояв млин Дутчака (подеколи його навіть зараховують до Микулинських млинів), наступним був млин Гарбуза, Сіткевича, та Сідлярчука Ософана, розташованний трохи вище місця перетину потічка Стецівською вулицею(нині вул М.Бажанського). Третій млин який належав єврейській родині, стояв біля початку вул,Виноградної(внизу). Ще один млин стояв сотню метрів вище перетину потічка Цісарською дорогою(нині вул,Шевченка).Наступним був млин Філіповича-Грищука (працює потепер) і останнім перед впадінням потічка в р.Прут, був млин Зінковського-Лукавецького. На Турецькому потоці стояло два млини - перший млин Філіповича та інший на хуторі Ляшкевича. Тепер про ті млини та будівлі хутора нагадують лише невисокі пагорбки поблизу потока, що густо поросли кущами та травами.

Млин з водяним колесом та лотком.(фото WWW)

В млині .

        На перших порах більшість млинів належала або заможним дідичам, або полякам. Так в Джурові власником млина, (автор неодноразово бував в ньому  для помолу пізнішими часами)  був пан Стефан Богдановіч. В Заваллі, Залуччі, Княжу, Драгасимові, Тучапах млинами володіли члени графської родини 
Кржиштофовичів. В Рудниках млином володів спольщений єврей, маршалок Ради Повітової, барон Мойса Росохацькі, а в Попельниках, представниця графського роду Потоцьких - Гелена Потоцька(в дівоцтві -Кржиштофовіч).  Однак, згодом, їх розбудовою зайнялися й українські родини, і з часом саме українці творили більшість серед мельників.Так в Потічку власником млина був М.Кручко, в Кулачині - Керницький М. Три заболотівські  млини належали Д.Барановському,В.Костюку та співвласникам  - Ростіну й Лукащуку. Серед інших мельників відомі М.Будз з Тулукова, Каетан Давидович з  Красноставців, Сав`юк А. з Новоселиці. В Заваллі, млин був акціонерним товариством, юридичною особою з назвою "Млини Завалля" Частина всіх цих млинів збереглася та продовжує функціонувати, хоча в більшості працює на фураж для тваринництва. В Снятині, до прикладу, по вул.В.Андрусяка, млин братів Філіповичів зберігся й понині,продовжує працювати, хоча замість сили падаючої води використовує електричний привід.

"Млин Філіповича" (сучасний вигляд)

        Єдиний на Снятинщині паровий млин було збудовано в передвоєнні роки під горбом у Микулинцях. Належав цей млин багатій єврейськійродині братів Різенберґів. Цей млин зберігся й по сьогоднішній день. Млин мав кілька ліній, молов різні види зернових, мав хороші вальці та «питлював»(просіював) білу муку. З появою більш досконалих та продуктивних парових млинів, млинарство
, як промисел, поступово почало занепадати, і вже в 1930 р. в Снятині залишилося в роботі тільки два попередньо згадані млини. 
   

Млин братів Різенбергів(сучасний вигляд)

    Іншим видом сільськогосподарського переробного промислу були олійниці - невеликі домашні підприємства для переробки насіння соняшнику, конопель, льону, та  виробництва з них олії і макухи(відходи,що йшли на корм худобі). Процес отримання олії був набагато повільнішим та трудомістким в порівнянні з помелом зерна. В силу цього кількість олійниць була дещо вищою ніж кількість млинів. По селах повіту по ранніх часах їх було не так багато як в місті, тому селяни часто йшли "бити"("піхати") олію до Снятина. 
             В досліджувані часи в місті було більше десятка "оліярень". Найкращими з них були: три олійниці родини Котапскі( в трьох домоволодіннях) по вул. Цісарській на  спуску до Балок ,а біля них, олійниця Ніцовича. Над потоком біля Балок мали олійниці єврей Шулим, а трохи вище(нині по вул.Вапняній) мав  дуже продуктивну олійницю Грибовський. Інші,дещо примітивніші, належали Бариляку з синами Броніславом та Віктором, Порфірію Бурачинському, Бурляку,  О.Горуку, Дроздовському,Садовій. В кожній з них були найпростіші механізми для подрібнення прожареного насіння (ступа) та дерев`яний гвинт-прес для вичавлювання олії. Ці механізми приводилися в рух мускульною силою: ступа - ногами, через зміну центра ваги, а прес - руками. Там-же в "оліярнях" "піхали"(очищували від твердої оболонки) зерно пшениці, що йшло на приготування куті. Особливо цінувалася олія з "сім`я" - насіння конопель, бо була дуже запашна. Конопель (технічна культура,що використовувалася, як і льон, в ткацтві) сіяли тоді скрізь і багато на відміну від теперішніх часів. Деколи переробляли на олію навіть насіння гарбузів, хоча найчастіше використовували для цих цілей соняшник.
            Через появу великих механізованих переробних підприємств, дрібні мануфактури, чи промисли поступово занепадали. Така ж доля спіткала і снятинські "оліярні". На початку XX ст. залишилося їх тільки чотири: вже відомі - Горука О.,Грибовського А., Котапського М. та Р.Генделя (напевне перекуплена в Шулима), Однак по селах повіту їх  ще залишалося багато. В одному Заболотові їх налічувалося аж п`ять. Власниками заболотівських оліярень були: В.Бортей, Г.Крум, Д.Курилич, Е.Лопкун, Л.Мельцер.
                  Переробка олійних культур перебувала в основному в руках українців, хоча траплялися власники євреї. Так в Борщеві на олійницях господарювали Ґуттентаґ Ф. та Ґуттентаґ Р., в Ганьківцях - Заудерер П. Зате в інших селах згідно прізвищ це були українці: Білик В. в Трійці, Дроздовський М. в Микулинцях, Ткачук М та Захарук М. в Задубрівцях, Григоращук А. та Мандяк М. в Красноставцях  й інші.
                  В таких селах як Джурів,Княже,Завалля .Стецева, Русів, Потічок, Карлів та ще кількох інших олійниць не було, або вони працювали необліковано, що для польських часів було не притаманним. Так автора дослідження,однак вже пізніше. в  70-х роках,  з Джурова відправляли "бити" олію з конопель, аж до Рибна , там була хороша олійниця. З  "доброго міха" сім`я вдалося отримати трохи більше 2,5 літри олії яка негайно була використана на сусідському весіллі.

        Більш промисловими аніж сільськогосподарськими були підприємства по виробництву цегли. Найперша цегельня Снятина була розташована прямо по головній дорозі, трохи нижче Вознесенського цвинтаря. Ніяких печей від них уже не залишилося, лише сліди виїмки глини та лишилася назва місця "Коло  цегольні". Напевне то був кустарний, приватний промисел, через те, що глини там виходять прямо на поверхню. Наступні підприємства по випалу цегли  вже розташовувалися на схід від Снятина, за мостом через потік-млинівку до млина Філіповича та ще одним містком через потік. В народі називали їх «цегольнями». Одна з них належала підприємцю Ж. Станкевичу з польським корінням, який крім неї володів також кількома фільварками у селах Покуття. Вона розташовувалася на Балках та відносилася до Снятина. Це підприємство працює й донині. Інша цегельня, що розташовувалася на місці теперішнього підпрємства РБД-16, по вул.Завалівській, належала багатому єврею, якого в народі називали Срулем. Пізніше її викупили Л.Руербах та Ж.Шталь. Цю цегельню іноді ще зараховували до Кулачина. 

        На цих підприємствах, розташованих при Цісарській дорозі, працювало близько 30 робітників потягом року. Глину для виробництва цегли гужовим транспортом доставляли із урочища "Глинниця", яке розташоване на північному-сході від Снятина та за 1,5 км від цегелень.

        Готову продукцію підприємств, міщани закуповували для потреб будівництва в місті. Однак, потужності підприємств були невеликі тому, що праця на них була ручною, а кількість задіяних робітників незначною. В силу цього навіть при будівництві будинку Магістрату, а пізніше й Ратуші та будівлі Реальної школи, цеглу, гужовим транспортом, приходилось завозити ще й з Коломиї.

        Цегельні існували також в інших населених пунктах, в яких були виходи на поверхню глин, придатних до виробництва цегли. Крім Снятинських цегелень, були аналогічні дрібні підприємства в Іллінцях (власник Пілецький), Вовчківцях (власники Гавдуник В.,-Шпичка П. та com.) Підвисоці, Белелуї, Рудниках, Княжу, Джурові, Карлові( загалом 8). Як подає статистика на 1870 р. виробили вони сукупно за два роки 348 800 шт. цегли,вартістю 2860 гульденів(золотих ринських). В такій малій кількості вироблена цегла йшла не стільки на будівництво житла, скільки на мурування печей. В будівництві житла тоді переважало дерево. За польських часів в повіті працювали тільки дві снятинські цегельні,а цегельні по селах занепали.

         Із усіх вище перелічених підприємств тільки копальні, цегельні, та тютюнова фабрика працювали не сезонно, і формували промисловий пролетаріат. Хоча  не виключено, що і тут як на інших підприємствах працювало чимало селян, які так і не повністю пірвали із сільським господарством і підробляли в осінньо-зимовий період сільськогосподарського затишшя.                                                                                                                                                                                                                 
                                            2) Сільське господарство

        Сільське господарство тих часів являло собою два типи господарювання - масовий тип (патріархальне дрібноселянське господарство) та в меншому числі так зване фільваркове, товарне господарство.

        Реформи, проведені в Австрії в роки так званої «Весни народів» 1848-1849 рр., сприяли розвитку сільського господарства. Відміна панщини в травні 1848 р. швидко, хоча і не безболісно привела до перетворення поміщицького фільваркового господарства прусського типу на капіталістичне господарство із найманою робочою силою.

        Реформування дало поштовх змінам і в дрібноселянському господарстві, посиливши розшарування на селі, пролетаризуючи значні маси населення.

        Селянство Покуття завжди було малоземельним в силу високої заселеності краю (128-135 чол. на 1 кв. км), наявності значних лісових угідь, невжитків та нерівномірного розподілу земельних угідь. Середній земельний наділ бідного селянина становив не більше 2,5 морги поля (1 морг = 0,56 га). Наявність 5-7 моргів поля робило селянина та його родину заможними, однак таких родин на село була меншість. І тільки декілька осіб на село, вихідці з селянства могли володіти (уже в більш пізніх часах) 10-15 моргами поля і належали до «богачів».

        Реформи австрійської влади в аграрній сфері не могли привести до якихось кардинальних змін тому, що вони проводилися владою «під тиском», а не свідомо з розумінням необхідності прогресивного розвитку. Зміни проводилися в основному на захист інтересів поміщицького класу, і були вони швидше поступками, а не реформою. Навіть після скасування панщини більш як 50% землі залишалося перебувати в руках великих землевласників. Склалася ситуація, коли 3% населення краю (дідичі-поміщики) володіли у 1885 р. 47% орної землі, а решту населення, зокрема 75% селян, володіли 57%.

        На відміну від земель Північної Буковини та Закарпаття, в Галичині та й на Покутті в селянських правах після реформи 1848 р. залишилася частини лук, пасовищ, сінокосів та лісів.

        Малоземелля спонукало до екстенсивного способу ведення господарства, що в загальному гальмувало поступальний розвиток краю. Тільки в урожайний рік у селян могли залишитися залишки сільськогосподарської продукції , років таких було небагато, тому в більший час селянські сім’ї жили впроголодь. Чимало сімей змушені були займатися сезонними підзаробітками для того, аби «звести кінці з кінцями».

        Малоземелля призводило до відмови селян в утриманні коней – основної тяглової сили при обробітку ґрунту. В передвоєнні роки різко скоротилася кількість селянських господарств із повним упрягом (пара коней). Сусіди із однокінним упрягом змушені були «спрягатися» - об’єднувати своїх коней при важких осінніх чи весняних сільськогосподарських роботах для забезпечення швидкості та якості обробітку ґрунту.

        Про застосування машин та механізмів серед більшості селянських господарств навіть не йшлося, а виробництво було спрямоване на власне споживання продукції за взірцем відсталого феодального типу господарювання – натурального господарства.

        Більш-менш регулярно на товарний рівень виробництва виходили заможні селянські родини. Наявність 5-7 гектарів орного поля давала можливість утримувати й по дві-три пари коней, чимало іншої худоби, а це, в свою чергу, можливість органічного удобрення полів, що значно покращувало якість та родючість землі.

        Малі господарства були змушені використовувати найману робочу силу на перших порах сезонно, а пізніше постійних наймитів, декотрі із яких втративши і землю, і житло проживали при дворах цих господарств.

        Відсутність спеціалізації серед такого типу господарств, панування натурального господарства, низька купівельна спроможність населення як наслідок вищенаведеного, не надто сприяли збагаченню і бідних, і заможних господарств на селі. Це породжувало серед селян безнадію, і спонукало до масової еміграції.

        Фільваркове господарство було більш передовою формою господарювання. Однак, власне українців серед власників покутських фільварків практично не було. В основному це поляки чи спольщені українські поміщики-дідичі, які давно зреклися батьківської віри, мови та культури. Передвоєнними та воєнними роками багатьма фільварками володіли представники торгового капіталу, як- то вірмени, або євреї, що розжилися на торгівлі і зуміли прикупити землі для виробничих потреб.

        В ці ж роки особливо «модною» стає здача в оренду фільварків, за якої власники маєтностей проживали по «Віднях та Варшавах» чи інших великих містах, а їхні фільварки перебували в оренді. В принципі так було і раніше, коли поміщик жив поза маєтком, а його справи вів економ. Фільваркове господарство можна було прирівняти до американського типу фермерського господарства лише за деякими критеріями, однак не в основному, бо там земля і продукція належить тим, хто її обробляє , а тут, як свідчать вищенаведені факти було все не так.

        При всій своїй прогресивності пізні фільварки, засновані на найманій праці, були тупиковим напрямком у розвитку із кількох причин. Колишні поміщики, власники фільварків не змінили свого ставлення до способу ведення господарства, відволікали значні кошти на власні забаганки, не вкладаючи їх у розвиток. Орендовані ж господарства служили тільки об’єктом отримання прибутків за найкоротший термін, а на подальшу перспективу орендаря не цікавила ні якість ґрунтів, чи їх ерозія, інші чинники, направлені на довгі роки господарювання.

        Фільваркове господарство було багатогалузевим, що одночасно було його вадою і його благом. Вадою через те, що однотипні фільварки конкурували між собою в збуті продукції, чим вміло користувалася торгова буржуазія, а також через те, що без певної спеціалізації важко досягнути великих успіхів.

        Однак, ця багатогалузевість була виправданою тому, що вплив природних факторів міг значно зашкодити прибутковості, наприклад, в рільництві, зате могло виручити тваринництво.

        Серед найбільш уживаних напрямків серед фільварків – рільництво. Снятинщина, хоча і передгірна зона, однак розташована на горбистій рівнині, а її поля з високим вмістом гумусу якісно відрізнялися в ліпшу сторону від опідзолених ґрунтів значної частини Коломийщини чи карпатських земель. Населення гористого Карпатського регіону було потенційним споживачем продукції рослинництва, вирощеної в передгірних районах. Рослинництво і рільництво ділилося на зернове та овочеве, слабше було представлено садівництво. Серед зернових перевагу мали ячмінь та жито. Ячмінь тому, що з року в рік давав  стабільні,хороші врожаї, а жито озимого клину рятувало від голоду, тому що давало врожай найшвидше. Клин пшениці був менший через те, що в зв’язку із природно-кліматичними умовами краю її урожайність та якість зерна була гіршою. Окрім того, використання пшениці як фуражного зерна, на відміну від ячменю мало практикувалося.

        Окрім білого хлібу, чимало сіяли кукурудзи, до якої природно-кліматичні умови повіту було сприятливі. Тим більш, що кукурудза в зерні, крупі чи муці була більш популярною серед гуцулів – жителів гірської частини Станіславівської округи. Кукурудзяний хліб, так званий «малай» широко вживало, як і «кулешу», замість «білого хліба», населення усього Покуття. В теперішні часи ці пропорції змістилися в основному до пшениці та «білого хліба».

        Пропорції городництва значних змін не зазнали і по сьогоднішній день, хоча тютюнництво як його галузь, яка нині вмерла, в австро-угорські часи була дуже поширеною і за винятком Завалля, тютюн вирощували по всіх селах повіту. Майже не зустрінеш по нинішніх городах ріпу звичайну, чорну, та біб, яких в ті часи селяни вирощували масово. А мак та коноплі, що були традиційними для кожного городу і висівалися для ущільнення посадок, нині взагалі під забороною.

        Тваринництво Покуття не могло конкурувати із таким же у Карпатському регіоні, особливо тваринництво м’ясного напряму. Однак, відгінне, полонинське тваринництво Карпат могло бути тільки екстенсивним. В той час, як стійлове чи відгінно-стійлове утримання дійних корів та поширення свинарства вело до інтенсифікації виробництва.

        В зародковому стані було риборозведення. Товарних ставів по фільварках було небагато, однак саджавки для риби, яка використовувалася в піст та по релігійних святах, були в багатьох фільварках. Заможне населення вживало в основному вирощеного коропа та карася, решту задовольнялося в основному дикою рибою, пійманою в річках, озерах чи болотах.

        Птахівництво, крольництво і т.д., як спеціалізація фільварків  не набула поширення, однак для власного споживання різноманітна птиця, кролі утримувалися, особливо, якщо власниками фільварків були євреї, яким ортодоксальні вірування не дозволяли вживати в їжу не кошерну їжу- м'ясо свиней - однак яке було і залишається по сьогоднішній день основою м’ясного раціону жителів Покуття.

        Чимало фільварків, крім звичайно господарських споруд, необхідних для зберігання чи вирощування продукції (тюки, комори, карники, клуні, стодоли і т.д.) мали ще й переробні підприємства – млини, ґуральні, цукроварні, гарбарні , олійниці, миловарні.

        Гарбарні та миловарні засновували при фільварках, власниками яких були євреї та вірмени. В гарбарнях обробляли шкіри забитих тварин, а в миловарнях виробляли мило з тваринного жиру (лою).

        Найбільшими землевласниками Снятинського повіту тих часів були: в Княжу – граф Адольберт Голуховскі та Микола Кржиштофовіч; в Ганьківцях – граф Йосиф Чайковскі ; в Джурові – Стефан Богдановіч; в Стецеві – Микола Айвас; в Заболотові – Микола Аґопсовіч; в Потічку – Роман Теодоровіч; в Тулукові – Казимир Аґопсовіч; в Підвисоці – Давид Абрагамович; в Рудниках – Мойса Росохацкі; в Орельці – Богдан Задурович і т.д.

        Безпосередньо по прізвищах стає зрозуміло, що всі вони не українці. Серед них в основному поляки, спольщені євреї, вірмени чи навіть караїми (наприклад, Абрагамович).

        На прикладі великого землеробського покутського села Стецева можна зрозуміти розподіл землі – основної на той час цінності, засобу виробництва, а заодно і виживання.

        Так Микола Айвас в 1910 році володів у Стецеві 2310 моргами орного поля, 163 моргами городів та сінокосів, 63 моргами пасовищ та 8 моргами лісу. Усі селяни цього села, числом 3800 чоловік, володіли 2595 моргами орного поля, 396 моргами сінокосів та городів, 59 моргами пасовищ та 5 моргами лісу

        Практично такою ж була картина і по усіх селах Покуття. Неважко зробити висновок про те, як жилось в ті часи стецівським селянам та хто був у селі основним роботодавцем. Це ж стосувалося, в основному,  селянства всього повіту. Безумовно, таке становище в розподілі земель призводило до значної еміграції краян до Нового світу(переважно Америк)

        Відсутність інших місць для заробітку, як то в промисловості, а через низький життєвий рівень, таку ж купівельну спроможність, відсутність робочих місць у сфері послуг, низька віддача власних господарств призводили до перенасичення ринку вільних рук, а як наслідок складалася низька вартість робочої сили. Так в 1900 році чоловік за цілоденну працю отримував 20-45 ґелєрів, жінки отримували на 15-20% менше. Один ґелєр мав приблизну вартість в два з половиною рази меншу, ніж американський цент. В повоєнних роках становище селянства легшим не стало. Малоземелля продовжувало залишатися, адже польська держава протегувала землі полякам-осадникам(колоністам) відбираючи їх в українців любим доступним способом. Денна платня найманого  сільськогосподарського робітника-поденника становила в 1930р. тільки 1.5 злотого. А доярка при панській стайні отримувала 8-10 злотих в місяць

        Поміщики спекулювали на масовому безробітті та бідності, й на перших порах розраховувалися за найману працю селян натурою. Платою при збиранні збіжжя міг бути аж кожен 14 сніп, нажатий на панському полі. Це не могло не обурювати селянство, однак загнане у безвихідь та будучи неграмотним і розділеним, воно часто погоджувалося на такі кабальні умови праці.

        Однак, із початком політичного етапу в розвитку національно-визвольного руху партійці, зацікавлені в підтримці селянством, аґітовували останніх до хліборобських страйків та сезонних виїздів на заробітки за кордон, що негайно підняло вартість робочої сили та змусило поміщиків перейти на грошовий розрахунок, дещо збільшити платню, яка, однак, продовжувала залишатися невисокою.

        Хліборобські страйки, зростання вартості робочої сили з одного боку, відсутність переводу господарства на інтенсивний шлях розвитку через застосування передових механізмів та технологій, нецільове використання грошей з іншого боку підривало основи фільваркового господарства та призводило до їх банкрутства і в майбутньому їх – парцеляції. І навіть зосередження в руках поміщиків пропінацій – монопольного права на виробництво та продаж горілки не змогли порятувати фільварки від виродження.

        Як додаткові промисли в сільському господарстві можна назвати бджільництво та використання "дикоросів" – збір дикоростучих грибів та ягід, полювання та рибалку. Бджільництво притаманне снятинцям із давніх віків через наявність в цьому регіоні диких бджіл та їх одомашнення. Як стверджують дані за 1900 рік, в Галичині налічувалося 211 тис. вуликів, чимало з них було саме Снятинському повіті. Продукція бджільництва, як-от мед, віск високо цінувалися в ті часи, тим то приповідка народна доводила: «Догодуй бджолу до Йвана, то вбере тебе як пана». Віск у великих кількостях закуповували церковні братства для виробництва свічок, однак існували також єврейські та вірменські воскобійні, які виробляли свічки для світських потреб (для освітлення). З початком ХХ століття потреба у воску значно скоротилася через відкриття, дещо раніше, покладів озокериту на Львівщині та заміні воску в процесі виготовлення свічок на парафін та стеарин. Історичні джерела стверджують, що в Снятині існувала навіть парафінова фабрика. Однак, це швидше за все звичайна воскобійня, яка перейшла на нову сировину. Поява стеарину та парафіну призвела до зменшення кількості пасік.

        Збір дикоросів був обмежений в силу того, що більшість лісів перебувала в поміщицьких руках, до яких доступ стороннім було, якщо не заборонено, то обмежено. Хоча місцеве населення, особливо сіл, прилеглих до лісових масивів Іллінці, Тростянець, Трійця, Новоселиця, Джурів, Рудники традиційно збирали гриби та використовували їх в їжу.

        Полювання було привілеєм поміщиків, які часто заставляли місцевих селян брати участь у гінці зайців на своїх землях. Але висока вартість вогнепальної зброї, спорядження та відсутність місця для полювання практично закривала для основної маси населення цей вид заняття. Джурівський дідич, якому належало 705 морґів лісу(а всім селянам Джурова- лише 83)  напевне мав непогані прибутки, якщо міг дозволити собі придбати для полювання найновішу на той час зброю, куркову казнозарядну Лефошку.

Рушниця майстра Ле Фоше та набій до неї.

 Таку нову модель зброї сконструював у 1836 році французький зброяр Ле Фош скориставшись із останнього винаходу хіміків, що винайшли ударну запальну(капсульну) суміш. Ця мисливська рушниця, на відміну від попередніх, кремнієвих шомполок,що заряджалися із дула, мала набої, що вкладалися в казенну частину дула при "розломленій " зброї. Але капсуль сучасного виду та металічну гільзу ще не придумали (англійський інженер Боксер зробив це тільки в 1860р.) тому набої для лефошки були дуже специфічні: запалювальна суміш(капсуль) у вигляді палянички містилася в донній частині паперової гільзи, що згорала при пострілі.

Денце набою до гольчатої рушниці.

З металічного денця гільзи стирчала довга голка по якій бив бойок. Така зброя була ще  дуже недосконалою і протягом дуже короткого періоду морально застарівала заміняючись модернізованою зброєю сучасного типу.

Набій чеської фірми Сальє і Белло.

На денці видно отвір для голки.

Однак факт знахідки гільз для лефошки в Джурівському лісі  наглядно свідчить як швидко новинки з Європи попадали на Покуття.

        Рибальство було поширене більше, але в силу того, що великої водної мережі в повіті немає, цей промисел не набув якогось розвитку. Окрім того, по головних річках краю Пруту та Черемошу сплавляли деревину плотами -дарабами і речовини кори, попадаючи у воду, окислювали її дубильним складом, погіршуючи її якість. Неконтрольоване коливання рівня води, підйом під час сплаву та різкий спад після нього в процесі її концентрації в так званих кляузах-гамованках, спроектованих австрійським інженером Кляузе, призводили до значного нищення ікри, а отже і до суттєвого зменшення рибних запасів. В польські часи  також практикувалася передача в оренду окремих ділянок річок, особливо розташованих близько до населених пунктів. В силу цього про рибалку необхідно було домовлятися з орендарем  та навіть сплачувати певні гроші.

        Також слід сказати, що місцеве населення розглядало і полювання, і рибалку швидше як розваги, на які залишалося часу зовсім небагато. Хоча без сумніву браконьєри і лісу, і річки, не дивлячись на всякі заборони лісників та побережників, усе ж здобувавали для власного споживання якусь дичину чи рибу. Однак, це стосувалося лише тих, хто жив близько коло лісу чи річки, тому займалося полюванням та рибальством населення повіту чисто вибірково.