Снятинщина в роки Великої війни

Часи великої розрухи 

  Зміст

Вступ.

І.  Снятинщина в перші роки Великої війни.

ІІ. Польові дослідження фортифікаційних споруд Снятинщини часів Першої світової війни

1. Коротка характеристика оборонних споруд та періодизація їх спорудження

2.Основне озброєння піхотних частин австрійських та російських військ часів I Світової війни. Ідентифікація і періодизація споруджених фортифікаційних споруд за знахідками. 

3. Оборонні споруди околиць с.Джурова 1914 року спорудження. 

4. Оборонні споруди австро-угорських військ в м.Снятин та околицях села Хутір-Будилів. 
5. Військові дії на Снятинщині в час Брусиловського прориву 1916р. та повторного відступу російських військ

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Час невблаганно вiддаляє нас від минувшини, і поступово, перетворюючи її на історію, стирає в ній дрібні та невиразні штрихи, залишаючи, чи то щось велике та непохитне, але загальне, або ж, у пам’яті нашій, дрібне й невиразне для історії, але рідне й пам’ятне, — бо своє.

І сьогодні, в рік столітнього ювілею(хоча чи можуть війни мати ювілеї?!) початку  Першої, або як  нарекли її сучасники, Великої війни, згадую своїх дідів, вояків 24 ландверного полку австрійської армії, а разом із ними тяжку долю тисяч наших краян, що відбували асентерунок(строкова військова служба в збройних силах Австро-Угорщини), та надто тих, кому випало служити в воєнне лихоліття.

Важка їм доля випала, бо ще не встигли вони вернутися із фронтів додому, як держава, якій вони присягли на вірність, канула в Лету, залишивши фронтовиків, вдів та сиріт напризволяще зі своїми проблемами. А поверсальська Польша виявилася для них “подвійною” мачухою, бо по-перше, були вони українцями , а по-друге,  були переможеними у протистоянні із “галєрчиками”(польські вояки армії генерала Галлєра), а отже і прав особливих мати не могли.

Тим-то більше не могла жалувати їх і російська держава, що поширила своє правління на галицькі терени на довгі десятки років, бо чи не проти неї направляли вони свої кріси.

Так і помирали вони всіма забуті та не пошановані і не досліджені, за винятком, хіба-що, Січових стрільців, уже піднесених за незалежної Української держави. І вже за цієї держави Австрія “раптом ” згадала про своїх ветеранів, яких не здолала ні Перша, ні Друга світові війни, які вижили в “трикутнику смерти”  та сибірських таборах і лише ці нечисельні(на район— десяток), отримали від австрійської влади пенсію за своє ратне діло.

Давно не стало моїх дідів, відійшли у вічність земляки, недовго втішаючи онуків австрійською пенсією, помер недавно в Сполученому Королівстві останній , 113 річний, офіційний учасник Великої війни, закривши за собою сторінку її ветеранів.

Однак пам’ять про ті події залишилася як у малому, так і у великому, пам’ять історична, знеособлена і людська, з конкретними особами та подіями. Ця пам’ять має прямий стосунок до Снятинщини, яка неодноразово ставала ареною бойових дій та пережила три російські окупації.

Снятинщина була важливим плацдармом в наступальних операціях російських військ і якщо  під час Галицької битви  основні бої прийшлися на Тернопільщину, то в 1915 році під час весняного наступу російських військ, чи в 1916 в період загальновідомого Брусиловського прориву дісталося від війни і нашим теренам. Скрізь по району  й дотепер залишилися шрами на землі — залишки військових інженерних споруд тих часів. Більшість із них ніколи і ніким не досліджувалася, а живих свідків тієї пори не залишилося.

Поява у вільному продажі модерних металодетекторів значно розширила можливості польових досліджень задля ідентифікації оборонних споруд та відтворення тогочасних боїв, особливо маловідомих, місцевого значення. Однак  одночасно ж це активізувало велику армію так званих “чорних копачів”, яких історія цікавить менше, а матеріальна вигода більше. Тому історикам необхідно поспішати в пошуковій роботі.

Нових можливостей додав інтернет, і як джерело інформації, і як спосіб для спілкування. Серед інтернет-однодумців нерідко можна зустріти факти інтересу молодих людей до бойових місць їхніх прадідів, щоби за похоронками встановити хоча б приблизне місце їх загибелі та поховання.

Набагато доступнiшими стали архіви, а їхнє оцифрування відкриває широкі перспективи у всіх напрямках пошукової діяльності.

Полегшує працю дослідникам доступність картографічного матеріалу та систем глобальної навігації, які вкупі із цифровими носіями пам’яті  значно полегшують процеси фіксації пам’яток.

Тому якщо у правильне русло спрямувати рух підростаючого покоління чиї діди гинули в окопах, можна отримати результат.

1. Снятинщина в роки Першої  світової війни

В планах австрійського командування на 1914 рік Снятинський повіт не числився як важливий військовий регіон, бо жодних військових операцій тут не планувалося. Хоча в серпні 1914 року до Снятина вступили бойові частини угорського війська –мадярські гонведи.

Формально військовий гарнізон числився в місті Снятині з 1908 року. Однак його розквартирування з’ясувати доволі складно, тому що військові казарми, які було збудовано в 1820 в районі теперішньої районної лікарні, були зруйновані в часи ,,Весни народів,, і не підлягали відновленню. Снятинська громада, завдяки старанням греко-католицького священника Теофіла Кобринського ,використала цеглу із розвалених казарм на будівництво церкви Архистратига Михайла. Нові казарми уже не споруджували, тому що Снятинщина втратила свої оборонні функції через перенесення кордонів імперії Габсбургів на схід.

Карикатура часів війни.

Австрійська армія на той час формувалася за територіальним принципом. У військовому плані, територія королівства Галичини та Володимерії була поділена на територіальні формування із своїми військовими центрами. Станіславівська округа ділилася на дві частини: північну — Станіславівську та південну — Коломийську. Саме в центрах цих військових формацій — Станіславові та Коломиї  розташовувалися менші військові структури —ландверні полки. Тут же були і пункти мобілізації та призову на строкову службу до війська. Строкова військова служба в  збройних силах Австрійської імперії — асентерунок стосувалася усіх чоловіків здатних до неї з 21 року.

Австрійські вояки.

В місті Коломия перебував осередок 24 піхотного полку австрійської армії до якого в основному було й приписане чоловіче населення краю. Тут же в Коломиї відбувалися призови до війська й мобілізація. Мобілізація проходила  в 1914, 1915, 1916 роках, коли Коломия перебувала в австро-угорських руках.

Однак вихідці із Снятинщини досить часто служили і в інших військових частинах, тому, що територія Галичини заселена густо і усіх осіб чоловічої статі, які підлягали призову не могли вписати до одного полку.

Чимало снятинців які навчалися в Чернівцях були призвані на службу до 41 піхотного ландверного полку, що базувався в місті Чернівці. Деякі вихідці зі Снятинщини, особи із вищою освітою, направлялися до  старшинських шкіл, чи офіцерських  училищ та курсів, часто в корінні землі Австро-Угорщини.

Андрій Тофан

Володимир Сілецький

Старшинські школи закiнчили  такі вихідці зі Снятинщини як: Василь Білинкевич, Виноградник  Василь, Бордун Олекса, Володимир Сілецький, Данилюк Дмитро, Курилюк Ярослав, Лесняк  Омелян, Горук Сень, Никифоряк Сава, Тофан Андрій. Усі вони в різні роки  навчалися у вищих навчальних закладах(м. Чернівці,м.Львів) і в роки війни пройшли навчання на офіцерських курсах.

Сень Горук

Чимало молодих людей добровольцями ішли воювати на фронт. Значна частина добровільно зголошувалися до легіону УСС. Однак тих, котрих повернули назад додому, через деякий час прийняли в австрійські військові частини. Так Виноградник Григорій, та Касіян Михайло записалися до австрійської армії коли їм виповнилося лише по 17 років.

Омелян Лисняк

Дуже багато вихідців із Снятинщини воювали на італійському фронті. Можливо австрійські власті перекидали українців на італійський фронт з боязні їх братання з українцями, що служили в російській армії. В той же час на території Снятинщини службу несли гонведи — мадярські військові частини.

Частина війська була розквартирована в недобудованій єврейській синагозі по вулиці Головній(бувша швейна фабрика “Покутянка”) інші в “Захоронці”, що біля Михайлівської церкви.

Військовий стан зразу ж привів до згортання громадського жаття в краї. Суспільство принишкло, як природа перед грозою і було чому. Почалася ера великого терору. Будь-кого з українців могли запідозрити у зраді австро-угорській монархії і в кращому випадку відправити до концентраційного табору, такого як   Талергоф, а в гіршому — негайна страта за законами військового часу.

Перші страти в таборі Талергоф

Саме це й сталося із трьома жителями м.Снятина. На донос Цукермана, Гусятинського та Мельцера, мадярська військова жандармерія заарештувала  працівника Повітового суду Івана Виноградника, листоношу  Омеляна Притулу та скарбового урядника, вихідця із села Стецева Андрія Лісковецького, шо ніби вони є небезпечними для Автро-Угорщини. Вказані три особи були вивезені до Залуччя(залізнична станція,,Снятин,,та давня назва села Хутір-Будилів) і там без слідства та суду їх було страчено шляхом повішання прямо на вербах. Свідком тих подій став житель Залуччя — Тодор Андерський, який уже по війні розповів родичам загиблих про те, що сталося і де поховані страчені.

Усе це відбувалося згідно із наказом командування австро-угорської армії, який звучав так: “У війні з ворогом, яка останнім часом ведеться в краю, трапляються нові випадки безсумнівної зради щодо наших військових підрозділів. Звертаємо увагу населення на це з зауваженням, що військовим командирам суворо наказано негайно знищувати на місці всіх винних або лише запідозрених у зраді чи антидержавній діяльності”.

Особливо переслідуваними на перших порах були діячі москвофільського напряму.  Представники православного духовенства , проросійсько налаштована інтелігенція першими претендували  до насильницького вивезення в концентраційні табори.

Загалом на теренах регіону москвофільство не було поширеним. Однак існували окремі осередки  товариства ім. Качковського, діячі якого, переважно православні священники, орієнтувались на московську православну церкву. Одного із таких священників, отця Ігнатія Гудиму, який спробував розколоти греко-католицьку громаду с.Залуччя Горішнього  та започаткувати промосковську церкву, в 1914 році було заарештовано та відправлено до концентраційного табору Талєргоф.

Однак по приходу у вересні(3 числа) до Снятина російських військ  ситуація змінилася в ще гіршу сторону. Якщо москвофілів та православних священників на Снятинщині було мало, то відповідно і мало було переслідуваних австро-угорськими властями. Але для російського командування кожен свідомий українець був “мазепинцем”, а отже ворогом російської корони. Генерал-губернатором у Львів було призначено графа О.Бобринського, а в свою адміністрацію він набрав місцевих москвофілів, яких не встигла депортувати австро-угорська влада. Факти свідчать про те, що високим урядовцем при Бобринському став виходець із Снятина Лабенський, який перед війною тут вчителював в реальній школі . Граф Бобринський зразу ж видав розпорядження про переслідування усього українського — закриття шкіл, бібліотек, театрів, читалень “Просвіти” тощо. В своїй програмі він висловився так: “Східна Галіція і Лемківщина, давно невіддільна частина однієї великої Росії; на тих землях місцеве населення завжди було руське(московське) тому їх адміністрація має бути основана на руських началах. Я буду тут заводити руський язик, закон і порядки”.

Російські війська на марші

Ще напередодні окупації, на вимогу Бобринського було укладено списки усіх осіб  в Галичині, які являли собою небезпеку для Росії. В основній своїй масі це представники української інтелігенції, партійні діячі, представники греко-католицької церкви на чолі з Адреєм Шептицьким. Загалом із Західної України вглиб Росії  було вивезено понад 12 тисяч осіб. На місце вивезених священників греко-католицької церкви зразу ж присилали православних, московського патріархату.

Усіх вчителів примусово направляли на курси російської мови, яка мала стати основною мовою викладання в освітніх закладах.

Українські патріоти змушені були переховувати українську літературу читалень, часто навіть закопуючи її в тайники, де частина книг просто погнила. Найбільше в Снятині постраждала бібліотека “Взаємної Помочі Учителів”, що була розташована в будинку “Народної торгівлі”. Це була в основному навчальна література українською мовою, яка з точки зору російських окупаційних властей, мала бути знищена. До слова, знищено було і всю будівлю де перебувала бібліотека.

Постраждала бібліотека Українського педагогічного  товариства,розташована в будівлі Маґістрату де  повоєнним часом залишилось тільки 93 книжки. Зменшилася також мережа читалень  “Просвіти” та її книжковий фонд. Так перед війною  в західноукраїнських землях було 2364 бібліотеки та читальні “Просвіти”, а в середині 20x рр тільки 1799.

Але окупаційна влада чомусь не знищила книжок з бібліотеки ім. Маркіяна Шашкевича при церкві Архистратига Михайла. Напевне тому, що більшість цих книг були церковними і писані старослов’янською мовою, а не українською.

Зимовий наступ австро-угорських військ зірвав плани Бобринського, щодо урядування в Галичині.

Російські війська змушені були відступити та залишити Львів і значну територію Галичини

Навчання російських новобранців.

Однак повернення на покутську землю австро-угорських військ зовсім не означало закінчення страждань українців. Тому, що австрійська армія влаштовувала масові облави і часто страчувала українців, звинувачуючи їх у шпигунстві на користь москалів. І це повторювалось кожен раз після переміщення лінії фронту через Покуття.

Так, весною 1915 року, мадярська фельджандармерія без суду і слідства повісила на вербах коло моста через річку Прут,  що в селі Микулинцях(нині належить до м.Снятин), двох місцевих жителів. – батька та сина Карґанчуків. Військова влада заборонила знімати тіла повішених протягом тижня, з метою застрахати місцеве населення. Страчених звинуватили в тому, що нібито вони хотіли перерізати телефонні дроти, які з’ єднували бойові ешелони австро-угорських військ мід собою. Хоча жителі села Микулинці стверджували, що Карґанчуки просто за звичкою пішли в Панський луг нарізати зеленого гілля, щоби замаїти хату на Зелені свята.

Загалом місцеве населення не здійснювало ніяких ворожих дій до російських військ і не втручалося в хід бойових дій. Однак, в основній своїй масі було незадоволене війною , яка принесла тільки розруху. Адже випадків мародерства , реквізицій та насильства над населенням краю вистачало як зі сторони австро-угорських, так і російських військ.

Суттєвими були також прямі збитки від воєнних дій , бо тільки під час весняного наступу австріяків 1915 року в селі Микулинці, що знаходилося на основному напрямку наступу, було спалено та зруйновано шрапнеллю 24 будівлі, поламано багато плодових дерев та поранено чимало худоби. А ще перед тим російські офіцери віддали наказ про знищення наявних на теренах району гуралень, бо російські солдати так повпивалися, що й годі було думати про подальший наступ. Через це було запалено гуральню в Малих Микулинцях та пивзавод в Снятині на Балках. Ці підприємства більше ніхто не відновлював до роботи.

Однак симпатики російських військ все ж знаходилися. Важко сказати чи були вони москвофілами, — бо ця течія політичної думки в Снятинщині була мало поширеною. Швидше за все це були прояви романтизму,  підігріті активною промосковською агітацією  російських  військ.

Так, наприклад, житель села Микулинці, де були розквартировані козаки першого Уральського козачого полку, Венгльовський Микола Петрович зголосився добровольцем до російської армії, хоча йому було тільки 16 років. Козаки добре подбали за нього: одягнули в козацький однострій, дали зброю та коня і забрали із собою в наступ до Карпат. Більше звісток про нього не надходило.

          ІІ. Польові дослідження фортифікаційних споруд Снятинщини часів Першої Світової Війни

1. Коротка характеристика оборонних споруд та їх періодизація

Снятинщина, як частина Покуття протягом чималих відтинків історії була форпостом Галичини і прикордонною територією. Це наклало певний відбиток на суспільно-господарський устрій краю, життя населення. Тільки із приєднанням Північної Буковини до складу Австрії, прикордонний устрій життя снятинців було на деякий час зліквідовано. Однак , в топонімах, гідронімах, власних назвах і по тепер  відбито пограниччя. Так межа між Снятинським районом Івано-Франківщини та Кіцманським районом Чернівеччини проходить Турецьким потоком – бо саме звідтіля приходили татари, а князівства Молдавія і Валахія довго були  у васальній залежності від турецького султана. Дотепер місцину на цьому потоці називають «на Ґотарі» - на границі. А термін «пачкарі» - тепер забутий, - означав контрабандистів, які в різні часи нелегально перетинали різні границі Снятинщини і держав до неї суміжних.

Перша світова війна, яка прийшла в 1914 році на Снятинщину зі Сходу — з Буковини, принесла важкі випробування, розруху та смерть і полишила по собі чимало слідів – фортифікаційні споруди в місцях боїв, масові поховання на місцевих цвинтарях як австрійських, так і російських вояків.

На теренах району не відбувалися бої часів другої світової війни, за виключенням бою прикордонної застави с.Кулачин 22 червня 1941р. проти якої наступали  мадярські частини, сателіти нацистської Німеччини. Визволення району обійшлося також без боїв місцевого значення. А тому більшість фортифікаційних споруд (окопів) в районі  — це окопи Першої світової.

Характерною особливістю цієї війни є її «позиційність», коли вояки часто викопували окопи в повний профіль, встановлювали інженерні невибухові загородження і довший час  обживали ці окопи.

Обжиті позиції російських військ.

Причини такого характеру війни крилися в кількох моментах: найперше – це наявність скорострілів (кулеметів), що надто сковувала дії піхоти, вразливої до такого вогню, та відсутність броньованої техніки здатної швидко і на велику глибину «розрізати» глибокоешелоновану оборону.

Іншою особливістю цієї війни була відносно слабка координація бойових дій між окремим бойовими частинами, відсутність суцільної лінії фронту. Окремі військові частини прикривали лише найбільш важливі напрямки, а відстань між ними на флангах могла бути значною, однак із-за відсутності моторизованих (танкових)  з’єднань здатних швидко вклинюватися в розриви і здійснювати охоплення чи обходи, не робила ці розриви серйозно небезпечними в смислі флангових проривів чи оточень. А тому звичайні флангові заслони могли цьому протистояти.

Відсутність якоїсь значної переваги робила сили австрійської та російської армій майже рівними. І якщо російські війська дещо гірше були забезпечені артилерією ніж австрійські, це компенсувалося ліпшим вишколом вояків та високим бойовим духом. Боєздатність австрійських чи угорських військ можна було підняти за рахунок добре вишколених німецьких військових з’єднань, що перекидалися в Галичину із інших фронтів,що і робилося.

В силу вищенаведеного наступальні бойові дії однієї сторони з часом перетворювалися  на оборонні, а потім закінчувалися відступом на попередні вихідні позиції і так не один раз. Тому цілком можливим було використання військами тих самих окопів в різний час.

Однак класифікувати фортифікаційні споруди по роках все ж можна. Умовно їх можна розділити на такі, що споруджено напередодні війни та її перші місяці(тобто 1914р); оборонні споруди 1915р. та оборонні споруди 1916 року часів Брусиловського прориву. За військовою приналежністю їх можна розділити на австрійські та російські, а за призначенням на оборонні та наступальні.

Російські кулеметники 

Як правило наступальні споруди являють собою індивідуальні окопи для стрільби лежачи і переважна більшість із них вирита під час вогневого контакту з противником, хоча і на значній відстані (більше 300метрів)

Оборонні споруди  — окопи для стрільби стоячи з’єднані між собою ходами сполучення. Це також бліндажі та перекриті щілини, які використовувалися для перебування особового складу в період між боями.

Якоїсь значної різниці між австрійськими чи російськими окопами немає. Однак, як видається російські окопи мають дещо більшу ламану лінію для протидії артилерійському вогню при  попаданні снаряду чи гранати в окоп.

Частина фортифікаційних споруд втрачена, переважно через оранку земель сільськогосподарського призначення або будівництво при розширенні меж населених пунктів. Про них лише подеколи нагадують старожили.

Найкраще збереглися окопи в лісових масивах, хоча деякі все ж були пошкоджені при механізованій посадці лісу. Добре проглядаються окопи і в місцях так званих “невжитків” — сільськогосподарських угідь, що використовуються під луки і пасовища, а також в охоронній зоні річок та струмків, якщо окопи до них прилягають.

Доступність для вивчення залежить від пір року. Найкращий час для досліджень — рання весна, коли мало перешкоджає рослинність та підлісок, а при здійсненні фотографування вистачає освітлення, бо крони дерев не зімкнулися

 Добре проглядається лінія окопів коли в них на дні, ще стоїть сніг. Пізніше більшість із них заростають рослинністю , густою травою і отримати чіткі фотографії неможливо.

Дослідження фортифікаційних споруд проводиться без проведення розкопок, бо на такий вид робіт необхідно отримати спеціальний дозвіл, або по лінії інституту археології, або по лінії товариства “Меморіал”.

Але в розкопках немає і потреби тому, що знахідки перебувають прямо під прілим листям, якщо окопи лісові, або в землі на глибині до 10см. Нема потреби в особливій деталізації пошуків, тому, що  на період  новітньої, писаної історії можна наперед передбачити, що буде знайдено на місці боїв. А знайдені кілька стріляних гільз  зразу допоможуть дати відповідь якої армії та якого часу ці окопи. Тому після таких пошукових операцій на місці боїв нічого не міняється, ніяких ям, зрубаних дерев , тощо.

Протяжність оборонних споруд чи кількість індивідуальних окопів дає відповідь на чисельність підрозділу, адже вона передбачена бойовими статутами військ.

Основне озброєння сторін нам уже відоме, тому, слід звертати увагу на окремі елементи оборони. Так, наприклад, кулеметні гнізда переважно розташовували по флангах позицій,  тому, що кинджальний перехресний вогонь є найбільш ефективним видом вогню кулеметів.

Наявність різноманітних осколків чи шрапнелі свідчить про артилерійське забезпечення наступу чи оборони. При цьому слід пам’ятати, що  вогневі позиції артилерії можуть бути закриті, а тому перебувати на певних відстанях від місця вогневого контакту піхоти. Закриті вогневі позиції артилерії, в ті часи переважно гаубичної чи мортирної, не залишають слідів бо для них у більшості випадків  окопів не влаштовували а враховуючи  зародковий стан авіації навіть не особливо маскували. Гаубична чи мортирна артилерія на вогневих позиціях навіть гільз не залишає бо в них так зване картузне заряджання, при якому гільза відсутня, а пороховий метальний заряд поміщений в особливій оболонці — картузі.

Однак навіть і при роздільному гільзовому заряджанні знахідок буде небагато, тому, що гільзи повторного використання, із кольорового металу (латунь), а тому знову складалися в зарядні ящики і вивозилися для повторного  споряджання. У випадку потрапляння в руки противника , трофейна команда забирала і їх, бо використання трофейної зброї, в тому числі артилерійської, було поширеним явищем.

Оскільки артилерійські  гільзи великі, при потраплянні в траву їх легко знайти протягом довгого періоду, а місцеве населення збирало їх для своїх потреб і такі знахідки є великою рідкістю. Найбільше їх буває у випадках “артилерійських дуелей”, тобто контрбатарейної стрільби, коли снаряди противника накривали батарею перемішуючи усе і усіх із землею. Фортифікаційні споруди чітко орієнтовані по сторонах світу, внаслідок того, що російські війська наступали в межах регіону із північного  сходу та сходу в напрямку на захід та південний захід. Тому більшість австрійських окопів розташована на східних та північно-східних схилах висот, а російські окопи відповідно на західних та південно-західних схилах. з цього навіть поверхневий погляд на позиції дає можливість встановити належність окопів тій чи іншій військовій формації.

І австрійські і російські війська використовували ешелоновану оборону . Однак, якщо окопи першого ешелону були добре укріплені, то другого, третього ешелону значилися лише на картах штабів, а на місцевості були готові лише частково.

Місця  довготривалого протистояння відзначалися глибокоешелонованою обороною в 2-3 лінії окопів глибиною в 2,5м шириною 1,5м. Перед окопами йшли інженерні загородження: 2-3 смуги колючого дроту по 4-6 рядів кожна . Перед лініями окопів  містилися окопи для  польових караулів. Вони  ходами сполучень були з’єднані з основними лініями. Лінії окопів і між собою були розділені колючим дротом для затримки просування ворожих військ. На випадок застосування хімічної зброї відривалися глибокі підземні сховища так звані “лисячі нори”.

Дуже часто буває так, що лінія оборони виконана в повний профіль в наявності усі оборонні елементи, однак жодних ознак бою. Цілком можливо, що це другий чи третій ешелон оборони виконаний за відсутності вогневого контакту однак не застосований в бойових діях з тих чи інших причин (швидкий наступ противника; фланговий удар; вирівнювання лінії фронту, тощо).

2. Основне озброєння піхотних частин австрійських та російських частин часів Першої світової війни. Ідентифікація та періодизація фортифікаційних споруд за знахідками

До реорганізації в 1917 році австрійської армії в триланкову систему, використовувалася чотирьохланкова, в якій курінь(до 600 чол) включав чотири сотні кожна з яких ділилася на чотири чоти, яка в свою чергу ділилася на 4 рої по 10-15чол. Курені об’єднувались у полки, а останні складали дивізії. Це стосувалося насамперед піхотних частин.

Російські війська мали приблизно таку ж структуру: піхотна дивізія  складалася з чотирьох піхотних полків по чотири батальйони кожен. Батальйон складався з чотирьох рот , які ділилися на найменшу тактичну групу воїнів — взвод.

І російські і австрійські полки мали в структурі кулеметні підрозділи: російські — роту кулеметників, з восьми станковими кулеметами; австрійські — сотня кулеметників — 4 кулемети на кожен курінь. Тому в цьому озброєнні австрійці мали переваги.

Згідно бойових статутів і австрійська чота і  російський взвод  займали в обороні 100-150м, а в наступі до 50-100м.

Це дає можливість визначити кількість вояків, що оборонялися чи наступали, в кожному конкретному бою.

Основною піхотною стрілецькою зброєю була гвинтівка Манліхер 1895 з повздовжно-ковзним затвором без повертання. Гвинтівка заряджалася зверху пачкою з п’яти набоїв. Пачка випадала при закінченні набоїв у магазині. Гвинтівка комплектувалася з’ємним штиком-багнетом. Для стрільби використовувався набій “8x50R” — де “8” — означає калібр набою в мм; “50” — висоту гільзи в мм, а буква “R” означає виступ (рант) для екстракції стріляної гільзи. Вказаний набій був прийнятий на озброєння  австрійської армії 1888 році.

Кулі застарілого, тупоносого взірця, в томпаковій оболонці, гільзи клеймовані із вказанням виробника  та дати виробництва. Такі набої використовувалися  і для стрільби з кулемета  “Шварцелозе”. Поширені в Європі тому, що ліцензію на виробництво гвинтівок “Манліхер” отримали Болгарія, Греція, Румунія, Угорщина, Італія.

Манліхер 1885 та його модифікації.

Дуже схожий на вказаний набій, особливо донною частиною, набій угорського виробництва Манліхер-Шенауер, який позначається  як “8x56R”. Однак гільза набою на 6мм  вища, тому сплутати його при проведенні промірів неможливо. Вказані набої також часто зустрічаються на теренах регіону, бо їх в роки ІІ світової і після її закінчення, використовували армії УПА, які мали на озброєнні кулемет угорського виробництва “Солотурн” ( в народі “Сура”), а по класифікації — “М-31”.

Набій 8-56R

На денці кожної гільзи “8x50R” чітко вказано квартал та рік виробництва набою, а також де виготовлено набій.

Безумовно,  що відносити рік, вказаний на стріляній гільзі, з роком бою можна лише за певних умов. Але коли в окопах є значна перевага в кількості набоїв одного року, або в одній обоймі чи пачці стоять поряд набій  1915 і набій 1916, то зрозуміло, що бойові дії відбувалися в 1916.

До речі, найчастіше зустрічаються комбінації з суміжними роками 1914-1915, 1915-1916, але не зустрічаються поєднання 1914-1916 роки. Цьому є просте пояснення: за літню кампанію, в день російські війська використовували 3,5 млн. набоїв, а підвозили їх тільки 3 млн. штук, таким чином те, що підвозилося зразу й використовувалося. Це в однаковій мірі стосується й австрійських військ.

Кулемет Шварцелозе

Основною піхотною гвинтівкою російських військ в роки I світової  війни була магазинна  гвинтівка Мосіна. Це гвинтівка з повздовжно-ковзним затвором із повертанням. Заряджання здійснювалося зверху, обоймою із п’яти набоїв. Офіційно  гвинтівка називалася “7,62мм гвинтівка взірця 1891 року”. Її також називали “трьохлінійкою”, через калібр, який відповідав трьом англійським лініям(одна лінія дорівнювала 2,54мм). Гвинтівка оснащувалася чотиригранним пристібним штиком, який дозволяв ведення вогню в рукопашному бою.

Мосін 1881р та його модифікації.

Однак навіть у передових частинах російських військ в 1914-1915рр відчувався серйозний брак цих гвинтівок, і тільки в 1916р вдалося повністю забезпечити війська  “трьохлінійками”. Тому у вищевказаний період російські війська часто використовували трофейну зброю.

Набій для гвинтівки  класифікується як піхотний “7,62x53R”. Спочатку куля набою була тупоносою, однак  із 1908 кулю зробили гостроконечною, що значно посилило її ефективність.

Вказаний набій використовувався також для станкових кулеметів типу “Максим”. Тепер такий набій також використовується в ручних кулеметах усіх країн СНД, а також деяких видах самозарядних гвинтівок — “CВТ”, “СВД”.

На донній частині набою є клейма які вказують рік виробництва набою та місце виробництва.

Короткоствольною зброєю нападу та оборони, як у австрійських так і в російських військах, озброювали офіцерів. Така зброя була ефективна тільки в ближньому бою в наслідок дуже короткого ствола та не надто потужного набою.

Розрізняють два типи короткоствольної зброї, — револьвери та пістолети. Основною характерною рисою револьверів  є наявність барабана в який поміщено набої, і який почергово прокручуючись, подає набої на лінію бойок-ствол.

Інший тип — пістолети, для яких характерно розташування набоїв у магазині, та використання енергії порохових газів для перезаряджання, що робить цю короткоствольну зброю самозарядною.

В роки І світової війни використовувалися в однаковій мірі як револьвери, так і пістолети. Тільки якщо в австро-угорських військах вони були власного виробництва, то російські збройні сили користувалися іноземними взірцями, виробленими в країні по ліцензії.

Серед австрійських револьверів найпоширенішим був револьвер військового взірця системи Раста і Гассера 1898р. під набій “8x27R” на бездимному поросі. Частина таких револьверів була перероблена під набій револьвера “Наган” 1895р. “7.62x38R” для чого змінили ствол і подовжили розміри барабана.

Серія пістолетів серед короткоствольної зброї австро-угорських військ дещо ширша. У військах використовували модель “Рот-Штейєр”(з 1907 для австрійської кавалерії), під набій “8x18”; Манліхер “M-96” який дуже схожий на німецький пістолет “Маузер”, під маузерівський патрон. Однак таких пістолетів було випущена не дуже велика серія.

1.-Наган 1895р.2-Маузер мод.712.3-Штайєр.4-Штайєр 1912р.

Найпоширенішим пістолетом австрійських військ того часу був “Штейер” (“Штайр”) під набій  “9x23”. Випускався цей пістолет великими серіями взірців 1910; 1911 та 1912 рр. Магазин вміщав 8 набоїв і був невід’ємного типу. Вказаний пістолет використовувався також і німецькими військами.

В російських військах найпоширенішим револьвером був “Наган” 1895р. калібром 7,62мм на бездимному поросі, вироблявся він на російських заводах. Простий у виробництві і безвідмовний в роботі.

Із пістолетів популярним був Маузер 1895р під набій “7,63x25”, тому, що офіцерам дозволялося за власні кошти придбати вказану зброю замість револьвера “Наган”. Офіційно на озброєнні російських військ “Маузер” калібру “7,63” не перебував.

Кількість короткоствольної зброї в військових частинах австрійської та російської армії була незначна, і тільки німецькі війська мали більше тому, шо пістолетами системи “Дрейзе” озброювали рядових солдатів.

3. Оборонні споруди околиць с.Джурова 1914р.

Фортифікаційні споруди часів І світової війни в межах району зустрічаються нерівномірно. Це викликано кількома чинниками як об'єктивного так і суб'єктивного характеру. До  об'єктивних чинників насамперед віднесено види рельєфу. Як відомо, військові звикли використовувати елементи рельєфу в фортифікації. Тому більша частина окопів знаходиться на підвищеннях, а заплавні річкові тераси їх позбавлені. Суб'єктивний чинник полягає в наступному : чим ближче до національних кордонів Австро-Угорщини тим більша кількість оборонних споруд. Кордон між Російською та Австро-Угорською імперіями проходив по річці Збруч (ліва притока Дністра). Від кордону до Снятина по прямій близько сотні кілометрів. Цей проміжок прийнято називати прикордонною смугою. Навіть безпосередньо перед війною в ньому військова діяльність була обмежена, щоб не викликати передчасних звинувачень у військових приготуваннях від суміжної сторони. Тому фортифікаційні споруди району більшою мірою зосереджені на його західних теренах. Однак найкраще такі споруди розташовувалися на північних та північно-східних схилах Лісистих Карпат. Середня висота цих карпатських хребтів становить 1300 м., а в центральній частині більше 1900 м., а тому рух великих військових з'єднань поза перевалами був просто неможливий. Крім того передкарпатський регіон насичений водними перешкодами – великими і малими річками, що також ускладнюють пересування військ і техніки.

В силу вище переліченого оборонні фортифікаційні споруди Снятинщини в планах австро-угорського командування були авангардними в умовах відступу, а основна лінія оборони пролягала за лінією річок – Прут – Черемош та далі по Карпатських хребтах.

На території не тільки Снятинського району, а і навіть області не було жодної фортеці, що в умовах початку ХХ ст. могла б відповідати цим вимогам. Навіть Львів і Перемишль на цей час уже втратили своє оборонне значення фортець. Тому австро-угорські війська готуючись до війни створювали опорні пункти які в умовах відступу могли затримувати сили противника.

Один із таких опорних пунктів розташований на лівому березі р.Рибниця в районі мосту на автодорозі місцевого значення с.Джурів – с.Іллінці. Загалом військові приділяють значну увагу сітці доріг бо це транспортні артерії якими легко пересувати і війська і техніку. Шосейним дорогам і залізниці приділяли таку велику увагу ще й тої причини, що ґрунти в дощові місяці перетворюються на болото і передислоковувати бойову техніку болотним бездоріжжям складно.

Найкраще планувати чи наступ чи оборону можна маючи в своєму близькому тилу рокаду –  шлях, що найшвидше забезпечує передові частини боєприпасами, амуніцією, продовольством. Простий приклад: російські збройні сили на всіх фронтах в 1916 р. потребували в місяць біля 300 000 тон муки і крупи, 100 000 тон м’яса, біля 810 000 голів великої рогатої худоби 16 000 тон жирів. Для перевезення такої кількості вантажів потребувалося 2 500 поїздів. А ще необхідно доставити набої в кількості 2 600 000 000 шт. кулемети 14 466 шт. гвинтівки 2 700 000 шт. тощо.  Однак пропускні можливості залізниць обмежені, бо більшість із них  мають тільки однорейковий шлях. Автомобільний транспорт перебував в зародковому стані бо на всіх фронтах з російської сторони використовувалося тільки 7 000 автомобілів , а в південно-західного фронту тільки 200 і вантажних і легкових, а обози на кінній тязі вкрай повільні і могли забезпечувати тільки війська на позиціях, а не в русі.

Вищенаведені факти також відігравали значну роль в періодичних відступах російських військ – як тільки вони відривалися від тилових частин – виснажувалися і змушені були відходити на вихідні рубежі.   

Тому блокуванню доріг австро-угорське командування приділяло велику увагу. Так наприклад зразу по початку бойових дій частину колійного шляху з м. Новоселиці до Чернівців було демонтовано. Хоча в принципі можна було й менше переживати, адже російські поїзди й так не могли б рухатися місцевими залізничними дорогами, бо в Росії колія ширша.

Місце для блокування дороги і спорудження опорного пункту вибрано вдало. Оборонні споруди розташовано на узліссі. Це давало певні переваги силам оборони які могли якийсь час залишатися замаскованими. А відомо маскування є однією із складових бойового забезпечення . Окопи розташовано на першій надзаплавній терасі річки Рибниця, що дає можливість прострілювати простір шириною більше як 400 м. та в глибину більше 800 м. Лінія оборони являє собою індивідуальні стрілкові окопи для стрільби стоячи які з’єднані між собою ходами сполучень. Інженерне забезпечення оборони передбачало також три ряди колючого дроту. Окопи в повний профіль з глибиною до 2 м. , що давало можливість пересуватися в повний ріст. Кулеметні гнізда розташовано з виносом вперед та на лівий фланг інший кулемет в центрі окопів. Для  забезпечення перебування особового складу в поганих погодних умовах на лівому фланзі споруджено бліндаж. Протяжність окопів опорного пункту складає 150 м. Фланги опорного пункту не межують з іншими (навіть на значній відстані) , а значить підрозділ виконував окреме бойове завдання і не був ланкою лінії фронту. 

Інструментальне дослідження лінії окопів крім великої кількості колючих дротів загородження знахідок не дало, окрім однієї стріляної пістолетної гільзи надто поширеного набою 7,63 (7,621х25). Знахідка погано збереглася і не дає можливість ідентифікувати себе бо може належати як до набою пістолету ”Маузер” так і до пістолета “ТТ”. Тому швидше за все вказана гільза з’явилася в окопах пізніше.

Відсутність знахідок може свідчити про те, що підрозділ залишив опорний пункт без бою, вочевидь внаслідок вдалого маневру противника – охоплення чи обходу.

На підставі всіх наявних фактів можна зробити висновок: вказані фортифікаційні споруди могли бути виконані австро-угорськими військами в 1914-1915 роках однак не були задіяні в силу певної оперативної обстановки. Адже в 1914 р. територія району була зайнята російськими військами без боїв, які в той час велися на території Тернопільської області (Галицька битва).

В 1915 році російські війська наступаючи рухалися в обхід вказаного опорного пункту: ліве крило Першого Уральського козачого полку наступало на с.Кути не відчуваючи серйозного опору, а центральний полк захопив смт.Заболотів і вів розвідувальні бої в напрямку на с.Трійцю.

В зв’язку із такою оперативно-тактичною ситуацією утримувати вказаний опорний пункт втрачало всякий зміст, а підрозділ міг бути відрізаним від основних військ. Завдяки цьому можна стверджувати, що чисельність підрозділу становила не більше однієї чоти.

4. Оборонні споруди австро-угорських військ в м.Снятин та на околицях с.Хутрі-Будилів

Село Хутір-Будилів знаходиться  на перетині автомобільної дороги м.Снятин - м.Косів та залізниці м.Коломия - м.Чернівці. Розвиток цьому невеликому населеному пункту , а точніше хутору, що належав до села Будилів , яке знаходиться північніше, дало будівництво залізниці м.Львів - м.Чернівці.

Це одноколійний шлях збудований Акціонерним товариством буковинсько-галицьких підприємців протягом 1965-1966 рр. і зданий до експлуатації 1 вересня 1866 р. Саме залізнична станція ”Снятин” яку в народі називали Залуччя дала нове життя дрібному поселенню, що розташоване на заливних луках тераси річки Прут (звідки і назва).

Залізниці завжди привертають увагу військових, тому, що це шлях можливого пересування військ. В зв'язку із цим, в с.Залуччя на початку війни дислокувалося угорське військо, частина якого квартирувала також і в Снятині в будинку єврейської школи та синагоги. Нині це колишня будівля швейної фабрики по вул.Кобринських.

В 1915 році, навесні , російські війська розпочали контрнаступ, форсували Дністер в районі села Устечко і рухаючись на південний – захід вторглися в землі району через село Рудольфсдорф – бувша німецька колонія, а тепер село Стецівка.

Безпосередньо на теренах району в наступі 1915 р. діяла третя бригада дев’ятої кавалерійської дивізії, що перебувала в складі третього кавалерійського корпусу генерала Ф.А.Келлера. Дивізія прикривала ліві фланги 9-ої армії та всього Південно-Західного фронту.

Келлєр Ф.А.

В наступі на м.Снятин було задіяно козаків Першого Уральського козачого полку, який 30 квітня 1915 р. отримав наказ штурмувати укріплення австро-угорських військ розташовані на північному сході міста.

Австрійські окопи було укріплено кількома рядами колючого дроту, а оборону займали близько двох сотень вояків. Самі оборонні споруди не збереглися, бо межі міста з того часу значно виросли і місце бою забудовано.

Командир 1-го УКП вивів полк на лінію атаки скориставшись глибоким яром, який створював значний простір, що не прострілювався австрійським вогнем. А потім осавул В.С.Толстухін, вишикувавши 4-ту та 6-ту сотні в лаву (кінний стрій для наступу) атакував австрійців по лінії фронту окопів, а 5 сотня 1-го УКП здійснивши обхват лівого флангу оборони австро-угорських військ посіяла паніку, через що, австрійці, покинувши окопи почали безладно відступати, що й вирішило хід бою, Кілька десятків вояків австро-угорського війська було порубано шаблями , близько сотні потрапило в полон.

На Снятинському міському кладовищі до тепер збереглися могили австрійських вояків, що загинули в тому бою.

Рештки австрійського війська відступили за річку Прут так і не встигнувши підірвати моста через нього. Закріпитися їм вдалося на південній стороні села Хутір-Будилів (Залуччя) в районі другої надзаплавної тераси річки Прут.

Окопи австро-угорської оборони 1915 року тягнуться від автомобільної дороги с.Хутір - с.Будилів – с.Залуччя Долішнє (в районі поста магістрального газопроводу) і до автомобільної дороги с.Хутір - с.Будилів – Горішнє Залуччя. Частина окопів збереглася , частина була розорана. Довжина окопів , що збереглися близько 200 м.

 Позиція австрійців була вибрана вдало, бо ці високі береги тераси домінували над долиною р.Прут, а всі підступи до них проглядалися і прострілювалися.

Російські війська, зайнявши залізничну станцію “Снятин” з 30 квітня по 3 травня не змогли продовжити наступ і перейшли до оборони.

Артилерія 1-го УКП в складі чотироьх гармат зайняла вогневу позицію в районі кладовища села Микулинці (тепер вулиця м.Снятин - Нова) . Вона вела вогонь по австрійських позиціях, коли російські війська переправлялися через Прут.

Австрійська артилерія, розташована за австрійськими окопами, вступила в поєдинок і обстрілювала позиції російських гарматників, від чого постраждали будівлі с.Микулинців та церква.

Російські війська так і не наважилися штурмувати австрійські окопи, хоча вогневий контакт продовжувався протягом тижня.

Обстеження австрійських позицій крім гільз Манліхера 1915 р. виготовлення, дало ще й гільзу італійського виробництва 6,5х52,5 М-91 до італійського карабіна Манліхер-Каркано більш відомого як Паравічіно-Каркано.

Гвинтівка та карабіни Паравічіно-Каркано.

Денце гільзи Паравічіно-Каркано.

Наявність такого набою свідчить про те , що в складі австрійського піхотного підрозділу були вояки перекинуті із італійського фронту, озброєння яких складалося із трофейної зброї.

Гільза Паравічіно-Каркано.

Загалом тактика використання трофейної зброї в роки І світової війни була поширена як серед австро-угорських так і серед російських військ. Основною причиною такого кроку була відсутність достатньої кількості сучасної зброї в підрозділах.

Так наприклад при озброєнні легіону УСС в 1914 р. австрійське командування видало бійцям гвинтівку системи Верндля взірця 1873-1877 р. з так званим крановим затвором. Такий виріб на той час уже морально застарів, тому що гвинтівка була однозарядною із непродуманою системою екстракції стріляної гільзи і в силу цього вкрай низькою скорострільністю.

Російська армія також не була повністю укомплектована новими магазинними гвинтівками і часто використовувала трофейні – ”Арісака” – японська гвинтівка 1897-1905 рр. як трофей російсько-японської війни 1904-1905 рр. Використовувалися австрійські ”Манліхери” 1889-1895 рр., німецькі ”Маузер 88” та  ”Маузер 98” захоплені на південно-західному та північно –західному фронтах. Використовували  росіяни і застарілі однозарядні, на димному поросі, гвинтівки Бердан N2 1870 р. гвинтівку системи: Ґра 1874; Ґра-Кропачека 1874-1885р. ;Веттерлі 1870-1887 рр. та навіть гвинтівку Вінчестер (США) під набій 7,62х54R’ яку спеціально на замовлення російського уряду виготовляли в США.

Тому нічого дивного в наявності в австрійській чоті, одного-двох бійців озброєних карабіном італійського виробництва Паравічіно-Каркано немає. Однак можна лише здогадуватися про стан  тогочасної логістики, коли в одну військову частину, необхідно було  доставляти набої до кількох стрілецьких систем, що не були взаємозамінними.

 Наступ російських військ 1915 був короткочасним і вже на початку червня під натиском австро-угорських військ, підсилених частинами із західноєвропейського театру воєнних дій та німецькими дивізіями, перший УКП разом із другою армією генерала П.А. Лечицького змушені були відступити за річку Дністер. Снятинщина знову опинилася під владою австрійської військової адміністрації. А на південно- західному фронті знову майже на рік перейшли до позиційної війни.

5. Військові дії на Снятинщині в часи Брусиловського прориву 1916р.  та повторного відступу російських військ

         Виконуючи домовленості із Антантою, Російський Генеральний штаб запланував ряд наступальних операцій, які мали розпочатися весною 1916 р. не пізніше травня.

Брусмловський прорив.

         Лінія фронту(перший ешелон) на цей час проходила сусідньою Буковиною: від села Бояни на річці Прут, через с.Калинківці, с.Онут, с.Митків на Дністрі, а далі лівим берегом Дністра аж до с. Латач, а потім по р. Стрипа.

         Снятинщина перебувала в тилові частині дій 7 австро-угорської армії генерала Пфлянцер-Балтіна. Ставка армії знаходилася в м.Коломия. Головнокомандуючим австро-угорськими військами був ергерцог Фрідріх Габсбург, а начальником штабу – Конрад фон Ґетцендорф. В травні 1916 року, прибувши через Снятин в штабному вагоні та оглянувши бойові порядки військ, Гетцендорф увідомив начальника штабу німецької армії Фалькенгайма, що успішного наступу росіян в Галичині можна не чекати.

Конрад фон Ґетцендорф.

         Оборона австро-угорських військ була добре ешелонована. Другий ешелон на лінії сіл Припруття, Юрківці, Вікно, Синьків. Третій ешелон на лінії сіл Мамаєвці, Заставна, Василів.

         Позиції австро-угорських військ на Снятинщині мали набагато слабші укріплення. Частина опорних пунктів була виконана тільки в «чорновому варіанті» не мала дротяних загороджень, укріплених деревом окопів, тощо. З резервів тут, в районі с.Рудники була 24-а піхотна дивізія.

Ергерцог Фрідріх Габсбург

         Центр фронту австро-угорської армії, базуючись на території Снятинщини, займала група ген. Бенігні; лівий фланг – група ген. Гадфі займала в основному Городенківщину.   

         Правий, південний фланг сьомої австрійської армії займала збірна група генерала Корда. Ця частина війська Пфлянцер-Балтіна була найкращим чином укріплена та укомплектована, бо безпосередньо прикривала підступи до кордонів Угорщини через Південну Буковину. Крім того, австрійці не були впевнені, що Румунія, яку активно до війни з ними підштовхувала Антанта, не почне бойові дії. Також Балтін  мав велике бажання залишити в своїх руках добре укріплене місто Чернівці, яке австрійці називали «другим Верденом».

         Через вищенаведене, на фронті протяжністю 32 км від р. Прут і до румунського кордону (правий фланг сьомої армії) було зосереджено 11 корпус генерала Корда, в складі 24-ї піхотної і 40-ї гонведної дивізії, 202 гонведна бригада, бригада 36-ої піхотної дивізії, бригада генерала Паппа та інші військові формування загальною чисельністю 48000 чоловік та 26000 чоловік в резерві.

         В той час як група генерала Гадфі, що складалася із другої піхотної дивізії (21-ї ландверної та 51-ї гонведної) та шостої кавалерійської дивізії, утримуючи лінію фронту в 30 км налічувала лише 30000 чол. Напевне це пояснюється наявністю природної перешкоди на шляху наступу російських військ – р. Дністер з її крутими берегами та неможливістю його форсувати в будь-якому місці.

         Група генерала Бенігні на фронті в 28 км складалася із 42-ї гонведної дивізії, трьох кавалерійських дивізій та 32-го венгерського ландштурмового полку і в загальному налічувала 26000 гвинтівок.

         Артилерія 7-ї армії складалася із 600 гармат з яких 150 було великого калібру. Снарядів вистачало, однак до гаубичної артилерії  відчувався їх брак.

         Війська, в основному, були добре забезпечені гвинтівками та набоями. Головними залізничними станціями для бойового забезпечення армії були с.Юрківці і с.Садгора. Залізничні шляхи забезпечення проходили через смт.Заболотів – м.Снятин, м.Городенка – м.Заліщики та шляхами Північної Буковини.

Вище австрійське командування на позиціях.(фото WWW)

         Військові дії попередніх років значно послабили як офіцерський, так і рядовий склад 7-ої армії. В ній залишилося тільки 7 старих піхотних дивізій, які були найбільш боєздатними, решта війська – нашвидкоруч набрані полки із необстріляних вояків. Кращими, за національністю, були австрійські та мадярські військові частини. Найбільш деморалізованими були війська, набрані із чехів, словаків, сербів. Хоча, безумовно, тривала війна достатньо надоїла усім воякам і вони хотіли її скорого завершення.

         Слабким місцем 7-ої армії Пфлянцер-Балтіна були також відсутність серйозних резервів та значна віддаленість резервів Верховного Головнокомандування (македонський, італійський, сербський фронти). Крім того, начальник німецького генерального штабу Фалькенгайн був не надто задоволений командними якостями генерала Пфлянцер-Балтіна і в ході Брусиловського прориву навіть настоював на його відстороненні від командування 7-ою армією перед Гетцендорфом. Однак останній відмовився виконати таке клопотання, хоча змушений був замінити в сьомій армії австрійського начальника штабу на німця – генерала Секта, який раніше був начальником штабу в генерала Маккензена на Македонському фронті. В противному разі Гетцендорф не зміг би отримати в підсилення 7-ої армії 105-у німецьку дивізію та інші військові формування з других фронтів.

         Австрійській 7-й армії протистояла по фронту 9-та російська армія генерала Платона Лечицького, штаб якої перебував в Кам’янець-Подільському. Армія була розгорнута на лівому фланзі Південно-Західного фронту, яким командував генерал Олексій Брусилов. Лінія фронту складала 90 км і тягнулася від с.Латач на Дністрі до с.Бояни на Пруті і дальше аж до румунського кордону. Правий фланг 9-ої армії змикався з 7-ою армією при впадінні в річку Дністер річки Стрипа. Північніше розташовувалися війська 11-ої та 8-ої армій, що входили до Південно-Західного фронту.

Брусилов О

Лечицький П.О.

         На виконання союзницьких обов’язків та рішення наради Генштабів Антанти від 16 лютого 1916 року, Брусилов розробив ряд наступальних операцій, які в подальшому стали називатися Брусиловським проривом. Основними напрямками цих ударів ставали: для 8-ої армії – на Луцьк (і це був головний напрям удару, в якому було задіяно аж 4 корпуси); 11-а та 7-а армії, силами по одному корпусу, наносили удари з метою скувати можливі маневри супротивника; 9-та армія ген. Лечицького двома корпусами атакувала противника на позиціях правого берега Дністра в районі сіл Митків – Онут - Добринівці.  

         В подальшому, просування російських військ саме на лівому фланзі, завдяки активності 9-ої армії, стане найбільшим та разом з іншими причинами стане вирішальним для вступу Румунії у війну з Австро-Угорщиною та спричинить відкриття Румунського фронту.

Окопи після бою.

         Брусиловський прорив, а зокрема наступальна операція 9-ої армії значною мірою відбувалися на території Снятинщини, яка стала ареною запеклих арє’ргардних боїв австрійських військ та місцем форсування р.Прут. Саме з території району розпочався наступ на м.Коломию та м.Станіслав і аж до Карпатських перевалів. 

Наступальна операція 9-ої російської армії.

   

         Під час вказаного прориву сам командуючий Південно-Західним фронтом, генерал від кавалерії О.О.Брусилов двічі проїздив через Снятин з метою інспекції подальших можливостей розвитку наступальних операцій в Карпатах і зокрема спорудження транспортного коридору постачання війська – так званого «брусиловської дороги», що бере свій початок в селі Шибене Верховинського району і через хребет Руський Діл виходить впритул до старого кордону між Румунією та Угорщиною (район гори Стіг). Окремі фрагменти тієї дороги мощені камінням збереглися і по сьогоднішній день. Вказаний шлях, стараннями Івано-Франківської ОДА, мали перетворити на міжнародний пункт пропуску через сучасний державний кордон України з Румунією тому, що Івано-Франківська область єдина в Україні прикордонна область, що не має пунктів перетину кордону. Однак слабка заселеність верхівки річки Чорний Черемош та значна дороговизна робіт по будівництву автошляху с.Ільці – с.Шибене – державний кордон, відлякали майбутніх концесіонерів і ідея залишилася тільки на папері, хоча й зуміла на перших порах значно підняти ціни на земельні ділянки, розташовані в зоні «перспективного будівництва».

         Однак російським військам так у не судилося спуститися по той бік Карпатських перевалів, хоча на самому початку наступальної операції сили 9-ої російської армії мали 170000 чол. (10 піхотних і 4 кавалерійських дивізії) при  489 гарматах. Якість російських військ, ослаблених роками війни, також була невисокою. Кількість кадрових офіцерів в полку не перевищувала 8-10 чоловік, решту – бувші прапорщики, які закінчили короткострокові офіцерські курси і командні навики яких були посередні. Серед рядового складу кадрових солдатів можна було зустріти тільки в кулеметних ротах або військах зв’язку.

         Наступальна операція 9-ої армії генерала П.Лечицького, що розпочалася 4 червня 1916 року, привела до прориву лінії фронту та розвитку подальшого наступу на місто Чернівці, яке було взяте фланговим ударом з форсуванням р.Прут в районі впадання до нього річки Валівка (с. Мамаєвці).

         До речі, наступ 9-ої армії розпочався із газової атаки на противника в 3 год. 45 хв. 4 червня 1916 року в районі с. Чорний Потік. Хімічна команда випустила в повітря газобалонну суміш хлору (відомий нині іприт за назвою бельгійського міста Іпр, де вперше був застосований). Однак атака виявилася невдалою, бо південний вітер поніс газ на російські окопи, зокрема позиції 41-го та 42-го полку і хоча основні маси були в протигазах, все ж 54 солдати одержали хімічне отруєння внаслідок якого троє померли. Невдачу російських хіміків можна пояснити тим, що в 9-й армії хімічну атаку застосовували вперше.

Осліплі бійці після хімічної атаки.Західний фронт. 

         Серйозні успіхи усіх армій Південно-Західного фронту значно підняли бойовий дух російських військ.

         Падіння Чернівців, які вважалися неприступним містом через значне домінування висот південного берега Прута над північним привели генерала Корда до думки про безперспективність оборони лінії річки Прут і він відводить свої війська на річку Серет, тим більше, що була перспектива повного оточення.

         Це зразу використовує 12-й армійський корпус, який був виставлений Лечицьким, як заслін із західного напрямку для успішного взяття Чернівців і вдень 17 червня в районі села Завалля російські війська під в’ялим вогнем 3-ої австро-угорської кавалерійської дивізії сходу вбрід форсували р. Прут та закріпилися на правому березі, а наступного дня при підмозі 48-го піхотного полку уся 12-та дивізія переправилася на правий берег Прута і навіть вибила автро-угорців з берегів р. Черемош. Терська козача дивізія з 12-го корпусу почала переслідування автро-угорців у напрямку Сторожинець. В цей же час авангардні частини 19-ї дивізії вступають до м. Снятин.

         Взяття Чернівців і відступ австро-угорських військ на р.Серет відкрив нові можливості для 9-ої армії. Не боячись тепер флангового удару з півдня від генерала Корда, Лечицький міг розвивати наступ на Коломию та Станіслав, залишивши незначний заслін по річці Прут. Особливо враховуючи той факт, що суцільної лінії фронту не існувало, а серйозно укріплених колючими дротами позицій поміж Прутом і Дністром австрійці не мали.

Карта лінії фронту біля Снятина станом на 19 червня 1916р.

         17 червня надвечір лінія фронту проходила від с. Корнів на Дністрі через Тишківці, Задубрівці, Іванківці, Лужани. Однак авангарди 41-го корпусу уже зайняли Снятин та Белелую. Це війська першого ешелону, в складі яких були 7,5 піхотних дивізій та 3 кавалерійські дивізії. Другий ешелон перебував на лінії Кліводин- Кіцмань- Бояни, в складі якого налічувалося 2,5 піхотних і 1 кавалерійська дивізія. 

      

         Протягом 18 та 19 червня на території району уже базувалися: в Ганьківцях - війська 1-ої Донської дивізії, в Белелуї - бригада 3-ої Заамурської дивізії, Снятині-Устя - 74-та дивізія, а бійців 19-ої дивізії, що першими зайняли Снятин, було перекинуто у напрямку на с.Завалля через          с. Кулачин.

         Австрійські війська були деморалізовані і швидко відступали. Будучи впевненими в своїй обороні, в ситуації на початок червня 1916 року австрійці не провели евакуації населення з районів можливих бойових дій і тепер спішно готували рубежі в малозаселених місцях для оборони.

Полонені австрійці.

         8-а австрійська дивізія під натиском 19-ої російської дивізії покинула свої позиції, розташовані в селі Хутір-Будилів і відступила на Вашківці через Горішнє Залуччя.

         Бригада генерала Кранца, що розташовувалася на правому березі Черемоша в районі с. Тучапи відступила на Косів.

         Кавалерійський корпус генерала Р.Брудермана числом 2400 гвинтівок з-під Снятина відступив на Драгасимів. Бригада 24 піхотної дивізії, яка була в резерві, з-під Рудник відступила на Іллінці. Разом з нею відступали залишки 5-6 полків від 36; 42; 5; 30 піхотних дивізій.

Рудольф фон Брудерман

         Станом на 22 червня лінія фронту поступово стабілізується на лінії Незвиско-Гвіздець-Заболотів-Джурів-Рибно, а на території Північної Буковини тільки окремими опорними пунктами.

         Російські війська приводять себе до порядку перешиковуючись для подальшого наступу.

         Частини, які зазнали сильних втрат (наприклад 10 дивізія), відводяться в резерв. Натомість із резерву підходять нові частини для поповнення сил 12, 19 та 7 дивізій в складі 12 армійського корпусу.

         Перша Донська дивізія, забазована в Ганьківцях, отримує наказ передислокуватися через Снятин в напрямку с.Хутір-Будилів-с.Горішнє Залуччя, перейти р. Черемош та здійснити наступ на Кути,  під якими точилися сильні бої. Війська кавалерійського корпусу генерала Брудермана та 24-ої піхотної дивізії зв’язали противника ар’єргардними боями. Даючи можливість основним силам 7-ої австро-угорської армії зайняти хороші оборонні позиції на лінії с.Березів-с.Ділятин та дочікуватися підкріплення у вигляді 105 німецької дивізії (72 поїзди) з висадкою в Підгайцях, та 48-ої австро-угорської дивізії, знятої із італійського фронту (59 поїздів). Вказані дивізії рухалися поїздами через с.Кьорошмезо (нині с. Ясіня на Закарпатті, а колись в Угорщині) на Ділятин. Однак ні одна ні друга так і не прибули на підкріплення 7-ої армії Пфлянцер-Балтіна через його протистояння з начальником штабу німецьких  збройних сил Фалькенгайном та зміну оперативно-тактичної обстановки.

Еріх фон Фалькенгайм

         Однак тоді це ще не було відомо і командуючий 7-ою армією планував навіть перехід у контрнаступ при прибутті вказаних свіжих сил, а тому і віддав накази про посилення опору.

         В бою під Карпатами брала участь 82-а дивізія, яка форсувавши р. Черемош зі сторони Вижниці 22 червня розпочала вогневе протистояння з австрійцями. В складі 82-ої дивізії в бою під Кутами брав участь 326 Белгорайський полк в якому на посаді фельдфебеля 1-ої роти воював Василь Іванович Чапаєв(в майбутньому - відомий герой громадянської війни) .Він , за бої під Кутами, разом із іншими був нагороджений Георгіївським хрестом 2-го ступеня. При підході 1-ої Донської козачої дивізії до Кут, війська генерала Брудермана були змушені відступити.

В.І.Чапаєв.

         В цей же час ар’єргардні частини 24 піхотної дивізії, відступаючи на лінію с.Рожнів-с.Трійця, зв’язали боєм війська 19 дивізії в районі присілка села Джурів-хутора Потіцький.

         Місце для бою було вибрано із врахуванням високого ступеня пересічення місцевості та відсутності в зоні вогневого контакту великого населеного пункту. В присілку налічувалося тільки 11 помешкань і евакуювати місцевих жителів не складало особливих затрат сил та часу.

         На сьогоднішній день ця територія заліснена і тому оборонні окопи австрійських та наступальні позиції російських військ збереглися і їх можна досліджувати .

         Загалом укріплена лінія оборони була одинарною без загороджень із колючого дроту, що свідчить про їхнє зайняття нашвидкоруч. Стінки траншей, ходів сполучень не були укріплені деревом. Не знайдено також перекритих щілин чи бліндажів, що свідчить про перехід до оборони вимушено та на короткий термін. Довжина основних окопів складає близько шістсот метрів. Вони протягнулися по схилах пагорба на північний схід від присілка Потіцький.

         Через широку долину з лінії окопів навіть рушнично-кулеметним вогнем можна було блокувати рух російських військ по дорозі с.Джурів-с.Ілінці та с.Ілінці-с.Тростянець.

         Крім основних окопів є ще допоміжні. Південніше присілка незначна лінія окопів з ходами сполучень, а між ними та основними окопами чимало групових окопів викопаних у верхній частині яру кий примикав до дороги с.Джурів-хутір Потіцький, що йшла від річки Рибниця через урочище «Під писком» та урочище «Брусний».

         Ці індивідуальні чи групові окопи свідчили про те, що австрійське командування побоювалося маневру росіян із обходом та виходом у тил основних позицій. Тому ці окопи належали до групи заслону з півдня, бо швидше за все передові російські загони уже минули Новоселицю, не зустрічаючи серйозного опору по населених пунктах.

         «Т»-подібний окоп на південь від хат присілка Потіцький відігравав роль заслону та захищав бойові позиції австрійської артилерії.

         Інструментальне обстеження окопів показало наявність великої кількості стріляних гільз в основних окопах, особливо в місцях, де знаходилися кулеметні гнізда. Гільзи від набою Манліхера «8х50R» які підходили також до австрійського кулемета «Шварцелозе».

         В групових та індивідуальних окопчиках знайдено чимало невикористаних набоїв «Манліхер» в пачках та невелику кількість стріляних гільз, що свідчило про швидке залишення позицій вояками.

         Виявлено також стрілкові позиції російських військ, які простягаються по лінії тераси широкої долини на відстані 400-500м повітрям від австрійських основних окопів. Це переважно індивідуальні окопи для стрільби лежачи. Оскільки вони не дуже глибокі, то швидше за все викопані в умовах вогневого контакту, можливо вночі.

         В індивідуальних окопах знайдено стріляні гільзи для гвинтівки Мосін «7,62х53R». Інтересно, що знайдено кілька набоїв зі слідами бойка на капсулі однак із кулею (так звана «осічка»). Набої лежали рівномірно на відстані 3-4 кроки від окопчика та між собою, що свідчить про пересування стріляючого під час атаки. Якби боєць мав час та перевірив причину осічки був би здивований відсутністю в усіх 4-ох набоях пороху. Набої виготовлені в 1916 р Луганським патронним заводом. Напевне лінії заводу часто давали збої, бо працювали на межі можливого.

         Виявлено також з десяток індивідуальних стрілецьких окопчиків в районі верхів’я яру саме навпроти австрійського заслону. В них також знайдено стріляні гільзи гвинтівки системи Мосіна та латунний образок Святого Миколая.

Солдатський оберіг-образок Святого Миколая.

         На передньому краї основних австрійських окопів знайдено поржавілий затвор від гвинтівки Мосіна. Вся долина між основними австрійськими окопами та переднім краєм росіян усіяна шрапнеллю. Слідів обстрілу російською артилерією австрійських окопів не виявлено.

         Перелічені знахідки дають можливість відтворити картину цього бою А вона була наступна…

         Деморалізовані частини австрійської армії, командування якої «проспало» підготовку наступу російських військ, зазнали колосальних втрат (більше 50% комплектації) і самостійно, без резервів австрійського верховного командування виконувати бойове завдання – зупинити просування російських військ та перейти в контрнаступ-не могли. Однак резерви перебували дуже далеко і на їх перекидання були потрібні тижні. Залишалося тільки одне – відступати на нові позиції в очікування підмоги.

         Однак відступ без вогневого прикриття – це повний розгром, ось чому Пфлянцер-Балтін був змушений залишати на «розтерзання» передовим російським частинам свої ар’єргарди задля збереження боєздатності основної маси військ.

         Коли бійцям трьох сотень бригади 24-ої дивізії було наказано зайняти оборону в районі присілка Потіцький, вони могли і не знати всієї серйозності свого становища та ролі, але їх командири добре розуміли ситуацію, адже основна маса війська відступала, а вони залишалися і готувалися до бою. Окопи підготовлено, заслони виставлено, артилерія та кулеметні розрахунки отримали орієнтири для пристрілки. Бойові пости виставлені. Це могло відбуватися в час з 12 по 20 червня. Однак час ішов, а противника так і не було.

         Між тим російське командування знову зуміло ввести в оману Пфлянцер-Балтіна. Він розрахував, базуючись на даних повітряної розвідки, яка показала значне скупчення військових колон в Шипинцях, що напрям головного удару 9-ої армії буде на Коломию, Станіславів, але прорахувався.

         Командуючий 9-ою російською армією генерал Лечицький ще 13 червня отримав наказ Ставки фронту, за підписом О. Бусилова про початок наступу 14 червня на Коломию-Станіславів.                          

         Однак  Лечицький, побоюючись залишати в південній тиловій частині своїх військ зведений корпус генерала Корда, який захищав Чернівці, вирішив спочатку форсувати р. Прут в районі села Реваківці і розвивати наступ на Сторожинець, відрізаючи генерала Корда від тилів та блокуючи його в Чернівцях.

         Для виконання цього завдання, з метою убезпечити правий фланг військ, що форсують р. Прут від контратаки австро-угорських військ кавалерійського корпусу генерала Брудермана чи військ генерала Бенігні, Лечицький виставляє в заслін 33-й – 44-й корпуси та 3-й кавказький корпус.

         Пересування саме цих військ і показала Балтіну повітряна розвідка.

         Падіння Чернівців було тільки питанням часу і сталося це 18 червня 1916 р. Австрійці на правому березі Прута були відкинуті за Серет і продовжували відступати, а передові російські частини, зокрема 12 корпус фланговим ударом пройшлися по укріплених позиціях правого берега р. Черемош заставляючи противника відступати на інші рубежі.

         В це же час передові частини 11 російського корпусу зокрема війська 19 дивізії своїми бойовими дозорами вступають у вогневий контакт із сотнями 24 піхотної австрійської дивізії, що тримали оборону біля присілка Потіцький. Рухаючись пішим порядком по дорозі с.Джурів-с.Іллінці, росіяни розгортаються в наступальний цеп. Однак взяти сходу оборонні позиції австрійців не вдається. Дається взнаки також відсутність артилерії, що відстала при переправі через річку Рибницю. Міст через неї було спалено, а високий рівень води утруднював брід.

         Австрійська артилерія із закритих вогневих позицій не шкодувала снарядів. Російські роти змушені були окопатися по верхній терасі яру. По всій лінії вогневого контакту велася спорадична гвинтівочна стрільба з обох боків. Про це свідчать стріляні гільзи в неглибоких індивідуальних окопах російських піхотинців.

Позиції сторін та маневри під час бою.

         Російське командування було змушене застосувати обхідний маневр після з’ясування оперативної обстановки. Декілька взводів було направлено в обхід австро-угорських позицій та виходом в тил основних сил противника. Використовуючи розгалужену сітку ярів, російські взводи впритул, на відстань 50-80 м, наблизилися до австро-угорського заслону, закріпилися на позиціях та вступили в вогневий контакт з австрійцями в бойовому заслоні. Одночасно, основна маса російських військ без артилерійської підтримки, під вогнем ворожої артилерії піднялася в атаку.

         Австрійські кулемети, рознесені по флангах, поливали свинцем наступаючих розсипною російських піхотинців, бо кулеметні гнізда буквально засипані стріляними гільзами. Також із австрійських окопів вівся жвавий гвинтівочний вогонь і вони швидко вичерпали основний боєкомплект (в окопах не знайдено жодної спорядженої пачки набоїв, на відміну від окопів заслону).

Денце набою для Манліхера Хіртенберзьеого патронного заводу

         Використовуючи схил для прискорення та прикриваючись складками рельєфу російська піхота швидко досягла найнижчої частини яру та так- званого «мертвого простору», який не прострілювався австрійським вогнем. На цей момент вони вже уникнули і артилерійського вогню австрійців.

         Хоча не виключено, що австрійські артилеристи могли бути атаковані російськими взводами направленими на  заслін з правого флангу. Історичні джерела стверджують, що австрійська артилерія, яка діє загалом добре на підтримку піхотинців, дуже швидко знімається з позицій при найменшій небезпеці бути атакованими. Якщо так і склалося, то австрійська сторона могла втратити підтримку артилерії ще в той час, коли вона була через вкрай необхідна.

         Припинення роботи власної артилерії, стрілянина в тиловій частині окопів (в районі заслону) та відсутність набоїв в достатній кількості, могли негативно вплинути на психологічний стан австрійського підрозділу та деморалізувати його.

         Як стверджують учасники тогочасної війни, австро-угорці стріляють до останнього набою, але на етапі штикової атаки починають здаватися «пачками».

         Досягнувши «мертвої зони» російські війська, швидше за все, перегрупувалися і головне вістря удару спрямували на правий фланг австрійських окопів. Це було зумовлено тим, що з лінії «мертвого простору» до австрійських окопів відстань складала в межах 100 м, а тому час перебування під вогнем мінімальний, хоча й бігти необхідно було під-гору.

         Інша частина російських піхотинців, для наближення до австрійських окопів вирішила використати  яр, що вів із зони мертвого простору впритул до австрійської позиції.

         Однак, австрійське командування, передбачило такий крок, тому одне кулеметне гніздо розташовувалося саме навпроти верхів’я яру.

         Проте це вже не могло ніяким чином врятувати австрійські позиції, їх взяття було справою часу та злагодженості дій російських взводів.

         Штикова атака російських піхотинців найшвидше досягнула мети на правому фланзі австрійських окопів. Тому, що саме тут на передньому краї окопа знайдено затвор гвинтівки системи Мосіна. Не виключено, що в гарячці бою, російський піхотинець при перезаряджанні гвинтівки тримав палець на спусковому гачку, а в такій позиції затвор просто виймається із рами.

         Паніка в австрійських окопах могла вилитися в процес неконтрольованого відходу із позицій, а це в свою чергу призвело до того, що бійці із австрійського заслону швидко кинувши свої позиції (знайдено багато пачок набоїв в групових окопах) та відступити в напрямку присілка Потіцький.

         Російські війська продовжували переслідування австро-угорців і через декілька годин вступили в село Тростянець. Місце бою залишилося в руках похоронної та трофейної команд.

         Тіла вбитих бійців були доставлені на кладовище села Джурів і там поховані в братській могилі. Полонених та поранених відправлено в тил 19 дивізії.

         Бій для австро-угорської сторони було програно, але бойове завдання, покладене на австрійські сотні, було виконано: основні австрійські сили вже займали нові рубежі оборони на лінії с.Отинія-с.Ланчин-с.Ділятин та готувалися прийняти в підкріплення «свіжі» німецькі дивізії із інших фронтів. За їх допомогою командуючий 7-ою армією австрійців Пфлянцер-Балтін, напевне не до кінця розуміючи стан справ у армії думав перейти у контрнаступ. Однак його планам не було дано збутися. Російська 9-а армія, не дивлячись на проблеми з тиловим забезпеченням, продовжила виконувати своє головне планове завдання – наступ на Станіславів та Галич з метою створення успішних умов для наступу 7-ої армії російських військ на своєму правому фланзі.

         В липні-серпні російська 9-а армія взяла Ворохту, Ділятин, Станіславів, Галич але повністю вичерпала свої наступальні можливості і змушена була перейти до оборони.        

         Оборонні рубежі російської 9-ої армії в межах Снятинщини споруджували армійські частини резерву. Серед цих розвіданих ліній фортифікації – російські окопи 1916 року на північно-західній околиці лісового масиву між селами Джурів-Ілінці-Рудники. Інші – в районі села Потічок. І перші, і другі добре збереглися, тому що перебувають якщо не в лісовому масиві, то на сільськогосподарських невжитках, непридатних для оранки через велику крутизну схилу. Одні із них були задіяні в обороні, а інші – ні.

         Лінія російських окопів 1916 року тягнеться узліссям лісового масиву зі сторони с.Іллінці з початком від урочища «Лупені», потім на праву сторону автодороги с.Джурів-с.Ілінці та далі вже до глибокого яру. Довжина окопів складає більше як 300 м, а напрям з південного заходу на північний схід.

         Швидше за все ліс там уже ріс, тому, що в окопах зараз чимало дубів, яким більше як дві-три сотні років.

         Виконані в повний профіль, окопи добре збереглися по сьогоднішній день. Знайдено тільки одну їх лінію. Перед окопами  було кілька рядів колючого дроту, а на дорозі пророблені проходи, які швидко можна було перекрити.

         Позаду окопів було споруджено цілий ряд землянок для проживання особового складу та складських потреб. Вище перелічене наводить на думку про те, що дана лінія оборони споруджувалася без вогневого контакту з противником, можливо військами другого чи третього ешелону з метою можливого використання при відступі восени чи взимку 1916р. Російське військове командування уже було навчене гірким досвідом кампаній 1914 та 1915 років, успішні наступальні операції яких закінчувалися відступом на попередні позиції.

         Інструментальне обстеження цих окопів виявило чимало гільз калібру 7,62мм від гвинтівок системи Мосіна, виготовлених в Луганську в 1915-1916 роках. Однак гільз 1916 року випуску значно більше.Чимало набоїв розсипано по лінії окопів, а також по шляху їх доставки на передові від землянок (до яких, до речі, не було ходів сполучень, можливо риттю траншей перешкодили дерева).Місце оборони піддавалося артилерійському обстрілу, тому, що знайдено чимало осколків снарядів та шрапнель. Снаряди, згідно знайдених осколків їх донних частин, були випущені із 78мм легких польових гармат. Між лінією окопів та землянок-бліндажів знайдено також різноманітне спорядження: гайкові ключі, залишки металевої посуди (чайники), різні металічні деталі невідомого призначення. Непогано збереглися також російські оборонні рубежі в районі села Потічок. Розташовані вони на схід від села на високій та крутій терасі. З точки зору військової тактики, місце вибрано досить вдало, тому що лінія окопів домінує над достатньо великою територією північніше м. Снятин. Рушнично-кулеметним вогнем можна блокувати рух по дорозі м.Снятин-с.Стецева та польових дорогах м. Снятин-с.Русів,м.Снятин-с.Белелуя.Окопи напевне були відриті на випадок відходу російських військ за лінію Дністра, адже височіють над дорогою до м.Городенки. І найближчим зі Снятина місцем переправи через Дністер було с. Утечко на межі Городенківского району. Івано-Франківської області та Заліщицького- Тернопільської.

         Переправа була також і в Заліщиках, однак війська при переправах не повинні скупчуватися в великих кількостях бо в цей період вони дуже вразливі.

         Протяжність окопів складає близько 250м, викопані в повний профіль.  Викопували їх тилові частини російських військ за відсутності вогневого контакту і з ворогом, тому що інструментальне обстеження не виявило значних знахідок, як то стріляних гільз чи загублених набоїв, які на випадок бою завжди присутні. Швидше за все, викопана лінія оборони не пригодилася тому, що наступальний удар австро-угорських військ прийшовся північніше, а це загрожувало би підрозділу, який займав би ці рубежі, повним оточенням.      

Висновки

Безумовно, що перелічені фортифікаційні споруди тільки частина тих, що була споруджена в районі. Багато окопів зникло при сільськогосподарських роботах та при забудові населених пунктів. Напевно деякі з них ще не знайдено та не досліджено, однак початок цієї роботі  уже здійснено.  Цінним є той факт, що до пошукової роботи залучено школярів старших класів школи, які таким чином краще дізнаються про минуле краю. Такі дослідження покращують знання учнів з історії та курсу Захист Вітчизни». Однак залучати учнів на всіх етапах пошукової роботи не слід, тому, що в пошуку артефактів по місцях боїв присутній ризик вибухонебезпечних знахідок. Але школярі можуть здійснювати проміри ліній окопів, визначати їх географічне розташування, орієнтацію за сторонами світу. Під час польових досліджень вони, в чорновому варіанті, виготовляють плани місцевості методом топографічної зйомки,здійснюють фотофіксацію оборонних споруд. Особливо подобається їм робота з сучасними приладами супутникової навігації, які дають можливість швидко і точно нанести на карту координати місця заходження, чи прокласти трек.

Одночасно учні знайомляться з флорою та фауною краю, вчаться розвести багаття,самостійно приготувати на ньому їжу, відпочивають та оздоровлюються.

 Проте таких мандрівок не може бути багато, тому,що зима та рання весна через наявність снігового покриву є малопридатними для такого типу пошукової роботи. Найкращими для цього є вихідні дні травня чи вересня або період навчальної практики.

Набагато більше часу в учнів займає, так звана,»камеральна»  обробка даних, під час якої учні виконують дещо ,,нуднішу,, для них роботу - ідентифікують та описують знахідки креслять схеми та плани,визначають типи бою,  види вогню та маневру застосовані сторонами військової сутички. А потім на основі  цих фактів стараються відтворити картину бою який відбувався майже сотню років тому назад. Це не може не захоплювати! Тому зразу ж лунають заклики до повної реконструкції …

Участь в таких проектах може тривати роками, тому для того, щоб його учасники побачили кінцевий результат,краще залучати учнів починаючи із 9-го класу. В 10-11-х класах, вивчаючи курс «Захист Вітчизни» учасники проекту отримають відповідні знання необхідні для його повноцінного закінчення.

Список використаної літератури.

1. Бажанський М Вічно житимуть…Біографічний словник.- м.Дітройт 1984р.

2 Бажанський М. Краса Снятинщини. Гаслова енциклопедія.- Дітройт 1982р.

3 Бажанський М. Творчий динамізм патріотизму моїх земляків. Гаслова енцикло-

Педія.- Дітройт 1983р.

4.Бажанський М. Віки говорять.- Дітройт 1981р.

5 Бажанський М. Відновлення Української держави 1918 року.- Дітройт 1979р.

6.Блюм М. Устинов А. Патрони ручного огнестрільного оружия и их криминалистическое

Исследование.-Москва 1982г.

7.Гордієнко В. Українські січові стрільці.-м.Львів 1990р.

8. Жук А. Винтовки и автомати.- г.Москва 1987г.

9. Жук А. Револьверы и пистолеты.-г.Москва 1990г.

10. «Основи Захисту Вітчизни» №5(21) травень 2008р.- м.Вознесенськ.

11. Оськин М. Галицийская битва август 1914.- г.Москва 2006г.

12. «Снятин» число2 –Дітройт 1969р.

13. «Снятин» число3.-Дітройт 1970р.

14. «Снятин» число4.-Дітройт1970р.

15. «Снятин» число5.-Дітройт 1971р.

16. «Снятин» число6.-Дітройт 1971р.

17. «Снятин» число7.-Дітройт 1972р.

18. «Снятин» число8.-Дітройт 1972р.

19. «Снятин» число9.-Дітройт 1973р.

20. «Снятин» число10.-Дітройт 1974р.

21. «Снятин» число11.-Дітройт 1974р.

22. «Снятин» число12.-Дітройт 1975р.

23. «Снятин» число13.-Дітройт 1976р.

24. «Снятин» число14.-Дітройт 1976р.

25. «Снятин» число4(18).-м.Снятин 2005р.

26.Старик В. Від Сараєва до Парижа.Буковинський Interregnum 1914-1921.-             м.Чернівці 2009р.

27.Старик В. Між націоналізмом і толерантністю.-м.Чернівці 2009р.

28.Тиктор І. Історія українського війська.-м.Львів 1936р.

29.Харитон В. Тимофійчук М. Снятин над Прутом.- 2003р.
30. Фотографії з вільного доступу мережі Інтернет.